«Я повірю, що українська армія існує, якщо побачу офіцера, який читає книжки, знає англійську і танцює вальс, — так колись казав один зі співавторів нашої Конституції», — ділюся  своїм спогадом з офіцером 95-ї бригади Юрієм Кочевенком.

Він — бойовий офіцер, а за сумісництвом юрист і психолог, у довоєнному житті — директор Міжнародного центру протидії російській пропаганді, який протягом двох днів супроводжував журналістів на звільнених територіях.

«Я могла б сказати цьому політику, що бачила такого офіцера, але не знаю, чи ви танцюєте вальс?», — завершую  думку запитанням. «Танцюю, — сміється він — Дружина колись хотіла поїхати на Віденський бал, і ми готувалися. Але ви можете передати співавтору Конституції, що танцюють не лише мобілізовані люди цивільних професій, а й кадрові військові, які закінчували військові академії».

— Як ви відчуваєте, армія це ваше?

— Я служити ніколи не планував, йшов захищати Батьківщину стільки часу, скільки це буде потрібно. Усе-таки служба та війна це дещо різні речі, хоча в наших умовах, скажімо так, «від’ємно поєднані».

Я став військовим після того, як росія напала на Україну, і службу свою розпочав у 95-й бригаді рядовим солдатом. Уже в 2015 році отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта, командував ротою у складі Другого десантно-штурмового батальйону, потім служив у Генеральному штабі, потім звільнився.

Вісім років ми жили в такому стані напіввійни, але мали бути готові до того, що відбулося. Тому навіть після того як уже повернувся в цивільне життя, повністю відірваним від Збройних сил себе не відчував, служив у резерві, проходив збори резервістів.

До речі, коли в Україні провели загальну мобілізацію, на прикладі нашої бригади можу сказати, що мобілізовані доволі гармонійно влилися в наші лави, тому що, по-перше, багато хто з мобілізованих — це хлопці з оперативного резерву першої черги, які вже служили в бригаді, тобто вони знали командирів, знали, куди повертаються, частина з них навіть мала контракти резервіста, тобто вони чітко знали свою посаду, і вийшов ефект синергії. Люди з цивільного життя, але ті, які вже мали підготовку, поєдналися з кадровими сержантами, офіцерами, солдатами, і боєздатність бригади від цього тільки зросла. Я не вважаю себе професійним військовим, але, вочевидь, уже ним став. Проте військової кар’єри не планую. Після закінчення війни хотів би повернутися в цивільне життя, але, звісно, цей досвід, ці навички, мають залишитися зі мною назавжди. Я повинен, скільки вистачатиме здоров’я, їх підтримувати, продовжувати службу у військовому резерві й бути готовим до будь-яких викликів, що постануть перед нашою Батьківщиною у майбутньому.

— Ви вже 24-го були на фронті?

— Раніше. Я вже місяць був тут. В очікуванні цього повномасштабного вторгнення вирішив не чекати на мобілізацію, просто повернувся до Збройних сил, підписав короткий контракт.

Я ні в чому не був упевнений, але мій план був такий, що в разі, якщо я помиляюся і вторгнення не буде, то нічого страшного, я просто пів року відслужу в ЗСУ, поновлю свої навички, це ж моя бригада, вона перебувала вже на виконанні бойового завдання в зоні Операції Об’єднаних сил, а якщо моє передчуття виявиться правильним, то я буду на місці. Бо хоч би як намагалися ми це добре організувати, але хаос перших днів мобілізації є завжди, я хотів уникнути цього нервування, яке супроводжує розподілення, озброєння. Я подумав: якщо вторгнення станеться, я вже буду на місці, зустрічатиму мобілізованих побратимів і допомагатиму їм розподілитися, адаптуватися. І незважаючи на те, що було багато складних моментів, ми в бригаді відмобілізувалися швидко й організовано, у нас всі механізми були вже відпрацьовані, зокрема, на зборах резервістів: прийом мобілізованих, розподілення потоками. І вже через кілька днів у нас було сформовано окремий батальйон в 95-й бригаді з мобілізованих, які прибули до Житомира. Багато хто спочатку пішов на оборону Києва, але більшу частину потім обхідними шляхами привезли сюди, на Донбас, і вони поповнили лави нашої бригади, яка вже тут, на Донбасі, зустрічала ворога.

— Згадайте перші дні війни, важко було відступати?

— У перші дні війни ми стояли на своїх добре укріплених позиціях в районі Торецька, Нью-Йорка, ба більше, першого ж дня пішли в наступ. Насправді, це маловідомий факт, але ми пішли, щоб саме скувати сили ворога, не дати йому почуватися достатньо розкуто, тому що він одразу почав наступ в районі Лисичанська, Сєверодонецька, в Луганській області, Старобільська, а ми пішли наступати на Горлівку. Це я так гучно кажу наступати, ми пощипали там ворога, захопили кілька його передових позицій в районі Горлівки, взяли полонених чимало, там же і з’ясувалося, що ці полонені — примусово мобілізовані жителі Горлівки. Про це є відео в інтернеті. Перші полонені з «ДНР»:  вчителі, охоронці, слюсарі, але їх було багато, їх туди нагнали в ці окопи.  Фактично в результаті цього штурму ми вийшли на околиці Горлівки, тобто там, де вже давно не було українських військових, але потім, у межах загальної оборонної операції, ми відступили, але ми тоді відтягли на себе… Противник змушений був, щоб не допустити просування, перекинути туди свої кадрові бойові частини, артилерію. Я так думаю, насправді не знаю, начебто послабили той тиск, який ворог чинив на іншій ділянці фронту. Буквально через кілька днів всю нашу бригаду з цієї ділянки фронту зняли, тому що відбувся вже прорив противника зі сторони Ізюма. І від початку березня ми зайняли оборону під Ізюмом, в районі, де фактично провели всі сім місяців війни в запеклих боях, з проявленим безпрецедентним героїзмом наших воїнів із першого десантно-штурмового батальйону, другого десантно-штурмового батальйону, з тринадцятого окремого десантно-штурмового батальйону, артилеристів, саперів, зенітників, розвідників.

Тоді, після взяття Ізюма, ворог прагнув швидким кидком по трасі Ізюм-Слов’янськ захопити Слов’янськ і Краматорськ, що створило б величезні проблеми для всього угруповання Збройних сил України. А я нагадаю, що на той момент найбоєздатніші наші сили перебували саме тут, на Донбасі. У запеклих боях в районі Кам’янки, Довгенького, Долини та інших населених пунктів Силами оборони сковували та знекровлювали ворога, доки остаточно не зупинили. Що, зокрема, створило умови для масштабного контрнаступу.

— Ми бачимося з вами після Слобожанського контрнаступу, коли території Харківської області звільнено. Є відчуття якогось великого пройденого етапу?

— Це з Києва, зі Львова видається, що війна — це якісь окремі операції, те, що панує в інформаційному просторі на момент. Усі сьогодні говорять про Херсон і, здається, що все відбувається в Херсоні, а завтра всі говорять про Харків і, здається, що все в Харкові. Насправді це не так. Тобто фокус уваги і виставляється ось цими певними діями в інформаційному просторі. Але в бойовому просторі все відбувається завжди і всюди. І наша активність на одному напрямку може зумовити на наступний день нашу активність на іншому. Збройні сили, всі Сили оборони країни, це єдиний організм, і війна завжди йде по всьому фронту одночасно. І відсутність, скажімо, активних дій наступального характеру не означає відсутність інших дій іншого типу. Якщо ми не наступаємо, працює розвідка, працюють диверсійно-розвідувальні групи і, можливо, йде накопичення сил, можливо, йде вогневе ураження… Це все різні етапи, які у фіналі ви побачите тільки в короткій довідці Генерального штабу — звільнено черговий населений пункт, але за цим коротким повідомленням величезна робота дуже багатьох людей і не лише Збройних сил.

— Усім подобається маркування наступальної операції — білий хрест?

— Так. Хоча дехто каже, що ми одномоментно стали схожі на медиків.

Ми до моменту цього контрнаступу не мали ось цього свого спільного маркування. Ворога ми чітко ідентифікували по його Z-ках, хоча в нього крім Z ще є V і навіть є 0. Ось ми зараз багато техніки трофейної взяли саме з нулями, тому що це вже резервна техніка пішла, не знаю чи 0, чи буква О, не суттєво. Якщо говорити про нас, то на першому певному етапі були жовті квадрати, здається, під Києвом хтось мав маркування. А зараз хрест — певна річ, яка нас об’єднала. Якісне брендування завжди має значення, зокрема й психологічне, позитивне, я навіть почав звертати увагу, що деякі військові, малюючи ці хрести, навіть вже певну креативність почали виявляти. Хто робить у вигляді козацького хреста, хтось мальтійський, але суть у тому, що хрест — так, класна річ. Я думаю, що це була вдала ідея запровадити саме таке маркування.

— Вчора я спостерігала спілкування ваших побратимів. Як формується така атмосфера тотального тепла?

— Зараз бригада на відновленні (на момент запису інтерв’ю. — Ред.). Це від людей залежить, від усіх: командирів, сержантів, самих солдатів. Ми тут об’єднані спільною справою, служимо, воюємо, боронимо нашу землю, і над будь-якими побутовими, службовими труднощами є надмета, яка перекреслює якісь негаразди чи конфлікти. Ми розуміємо заради чого ми тут, тому все інше не має значення: десь важко, холодно, незручно, десь за комір крапає. Насправді наші люди, я не втомлююся дивуватися, унікальні. І наскільки наша поведінка контрастує з поведінкою окупантів, які зайдуть до нормальної хати і перетворять її на свинарник. А наші потім зайдуть у свинарник і перетворять його на хату, тому що не для когось, для себе, одразу щось підлагодять, відремонтують, пічку підмажуть. І це все відбувається миттєво, ми звільняємо село і є наказ в ньому розквартируватися, хлопці заходять в покинуту сільську хату, особливо часто, де жили росіяни. Хоча вони там кілька місяців жили, у них пічка дірява, зі стелі крапає, туалет прямо посеред хати. Але буквально протягом одного дня хлопці все це вичищають, пічку замазують, і дах латають, вигрібають все сміття. Роблять усе необхідне, щоб побут організувати, навіть якщо це на короткий період. Ми жартуємо, що якби заходили на тривалий час, то могли б і город посадити, і поросятко завести.

— Відчували історичність цього моменту?

— Я відчуваю історичність моменту з 24 лютого, тобто воно для мене все поєдналося в один. Коли ти отримуєш інформаційне повідомлення про звільнений Ізюм, то в тилу це трактують як віху. А для мене цього моменту, як окремого, не було, тому що це все був процес. Наприклад, я чую, що наші сусіди зайшли на околицю Ізюма, ми в той же час зайшли з іншого боку, зачистили села, він не швидкий цей процес, і ти звикаєшся з цією думкою, що якщо ми зачистили це, завтра вже просунемося далі, а значить, післязавтра вже, можливо, і весь Ізюм буде звільнено. І потім, коли це відбувається, то сприймається як природний процес, який не зупиняється. Тобто звільнення якогось населеного пункту не дає якогось тригеру, що ось — стоп, а тепер пішли покуримо. Триває безперервне продовження виконання бойового завдання, аж доки не отримаємо іншого наказу. І так село за селом. Ми ж не зупинилися після Ізюма, а форсували Оскіл, розширили плацдарм на лівому березі оперативними діями і 95-ї бригади, 80-ї та інших підрозділів десантно-штурмових військ, усіх Збройних сил України. Усе це відбувалося в комплексі. І операція, яка перетворилася в операцію зі звільнення Лимана. І той результат, який ми зараз бачимо, це безперервний процес. І для Збройних сил він справді безперервний. Якийсь підрозділ може вийти на відновлення, але його місце одразу займе інший. І процес триває. Навіть зупинення наступу — це теж продовження процесу, тобто в одному місці закінчуємо, в іншому — розпочинаємо. Не завжди все йде успішно, ми можемо десь перейти до оборони чи відступити з якихось раніше зайнятих позицій. Але так це працює, це війна.

— Від керівника групи документалістів ЗСУ я почула таку фразу: «Залужний провів прекрасну реформу — децентралізацію армії». І це найбільш вдала реформа, коли дають певну свободу.

— Я не можу розповісти, як здійснюється організація системи управління, але, як на мене, головний психологічний зсув, який кардинально відрізняє нас і від старої радянської армії, нащадком якої до 2014 року була й українська армія, і зараз від наших ворогів, те, що у Збройних силах України ініціатива заохочується, не карається, як колись було. І кожен командир на своєму рівні знає: якщо він запропонує більш вдале рішення виконання бойового завдання, то його приймуть. Він розуміє та усвідомлює суть наказу. Наприклад, якщо є наказ зайняти лісосмугу й утримувати ворога, то ключове утримувати ворога, а не зайняти лісосмугу. І командир може побачити, що якщо йому зручніше виконати це завдання, зайнявши не цю лісосмугу, а позиції в 500 метрах з іншого боку, якусь висоту чи інакше організувати цей процес, він може прийняти це рішення і його ще нагородять, якщо воно буде правильним. А навіть якщо він помилиться, то сильно не покарають, тому що його мета була якнайкраще виконати завдання.

От у зміні цієї психологічної атмосфери я вбачаю одне з надзвичайно важливих досягнень і особисту заслугу Залужного. В армії все починається з голови, і те, як Головнокомандувач вибудовує власну комунікацію з підлеглими, як проєкція лягає на всі Збройні сили і, зрештою, досягає кожного командира взводу. Це дуже важливий чинник, що прямо впливає на нашу боєздатність. Сподіваюся, ці зміни невідворотні.

— Хотіла почути ще щось обнадійливе... Але ви обережні у прогнозах.

— Тріумф буде, коли ми переможемо у війні, я закликаю тут тримати холодну голову, тому що війна далека від завершення. Ми маємо бути готові не тільки до хороших новин і перемоги сприймати без такої ажитації. Якщо заслужили, ми маємо право трішки порадіти. Але пораділи, усміхнулися, привітали одне одного й далі продовжуємо роботу кожен на своєму місці, щоб наблизити нашу перемогу. Війну не витягують тільки Збройні сили чи Сили оборони, це завдання всієї нації. І кожен на своєму місці, хоч чим би займався, має працювати і діяти так, ніби перемога залежить від нього особисто.

Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ, Київ
(Надруковано зі скороченнями)

Фото
Сергія ЛИСЕНКА