Реалізація законів України «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів і заборону пропаганди їх символіки» і «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» у регіоні з перших днів їх чинності мав характерні особливості, що пояснюється розташуванням, історичним минулим і менталітетом населення, частина якого була й лишається під мулом радянської ідеології та впливом телевізійної пропаганди Росії.
Демонтаж пам’ятника Леніну — символу радянської окупації, приниження і ганьби, що супроводжувався протистоянням активістів Євромайдану та проросійськи налаштованих харків’ян, неоднозначна позиція міської влади привертали позаторік восени увагу всієї країни.
Про перебіг декомунізації на Харківщині та її нюанси наша розмова з директором департаменту культури і туризму Харківської облдержадміністрації кандидатом історичних наук Олегом ЯЦИНОЮ.
— Чи можна стверджувати, що в Харківській області процес декомунізації добіг кінця?
— У частині виконання положень законів України — безперечно, так. Проте вважаю, що про остаточне завершення декомунізації можна буде робити висновки лиш тоді, коли в головах, душах українців не залишиться й тіні радянського минулого, коли всі комуністичні ідоли та символи у нашій свідомості кануть в Лету. І це вже відбувається, особливо якщо говорити про молодь.
Наш східний регіон має особливості, що спричинено близькістю до території Росії, ставленням до подій Другої світової війни тощо. У населення Слобожанщини міцно закріпилися певні стереотипи. Для багатьох існує лише чорне і біле, без інших кольорів і відтінків. Це спрацьовує своєрідний роками апробований радянською ідеологією механізм маніпуляції свідомістю. Зокрема, до речі, стосовно УПА. В розумінні багатьох представників старшого покоління Українська повстанська армія і нині по той бік, де німці. А кількаразове руйнування пам’ятника воїнам УПА свідчить про те, що певний прошарок населення настільки інфікований радянською ідеологією, що сприймає позитивно лише Червону армію.
Ніхто не збирається віддавати перемогу якійсь одній країні чи народу. Це заслуга всіх народів, що боролися з нацизмом. Але спотворене сприйняття цих подій залишається й нині.
Скажімо, 8 травня — День пам’яті і примирення молодь сприймає, а у старших людей ставлення залежить від здатності глибоко мислити й самостійно аналізувати, робити висновки. Хто ж не здатний до цього, той живе минулою епохою, тими цінностями, які йому прищепили змалку.
Так відбувається і з декомунізацією. Для декотрих харків’ян наш регіон так і лишився у статусі сіней для південних губерній Росії, як пояснював видатний український політичний і громадський діяч Микола Міхновський, та для більшості це східна перлина України. І визначальний чинник у даному разі — національна патріотична свідомість, етнічна самосвідомість.
— Які труднощі, перепони були на шляху реалізації декомунізаційних законів, чи відчувався спротив?
— Харківщина, як і вся країна, активно позбувається рудиментів радянської спадщини, на що не лише спрямовані законодавчі документи, а це стало внутрішньою потребою українського громадянського суспільства, яке щодень дорослішає і дедалі активніше заявляє про себе. Відповідно до цих законів та жадань громадськості ми долучилися у цей процес. До компетенції нашої установи було віднесено облікову, методичну роботу.
Було створено робочу групу із провідних науковців і висококваліфікованих фахівців регіону, які визначили перелік із 185 пам’ятників і пам’ятних знаків, що, на їхню думку, підлягали декомунізації. Ці об’єкти мали статус пам’яток і перебували під охороною держави за окремим правовим режимом, згідно з яким заборонено їх демонтаж. Тож ми зіткнулися з колізією у законодавстві. Це загальмувало реалізацію закону і навіть створило загрозу його виконанню.
Задля врегулювання ситуації та забезпечення методичної підтримки департамент разом з обласним комунальним закладом «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини» здійснив заходи щодо законно об∂рунтованої процедури виконання норм закону, а саме: виконано інвентаризацію всіх об’єктів, які потрапили під чинність закону про декомунізацію, складено відповідну облікову документацію, підготовлено та розглянуто на засіданні консультативної ради перелік об’єктів культурної спадщини. Цей перелік подано до центрального органу виконавчої влади.
Лише після прийняття відповідного рішення Міністерства культури України було отримано правовий шлях для демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків. Із запропонованих об’єктів міністерство не позбавило статусу пам’яток лише три пам’ятні знаки. Це пам’ятники воїнам-землякам, які загинули в роки громадянської війни. Нині вивчаємо цю проблему. У відхиленні цих об’єктів є резон, адже в роки громадянської війни багато простих людей воювали по різні боки, тож і декомунізації мають підлягати лише пам’ятники одіозним особам. Для села, де земляки, рідні кладуть до пам’ятника загиблим квіти, це не вияв підтримки більшовицького комуністичного режиму, а данина пам’яті.
Усі інші 182 пам’ятники згідно з розпорядженням голови Харківської облдержадміністрації демонтовано. Це, до речі, найбільша в Україні кількість демонтованих пам’ятників. На Полтавщині — 178, на Тернопільщині — 156, а є області, де демонтували лиш по 10 і по 6 об’єктів.
Останнім, хто долучився до цього процесу, було, на жаль, місто Харків. Тут відкритого спротиву немає. У Харкові певний час була проблема. Міськрада мотивувала затримки тим, що багато об’єктів — більш як шість десятків — розміщено на територіях підприємств, значна частина яких приватні, і це їхня власність. Але всі вимоги закону виконано.
Пам’ятник Леніну на площі Свободи не входить у названий перелік, його демонтували окремим наказом раніше. Пристрасті, звісно, були, але, думаю, їх піді?грівав і наш північний сусід. А від того, що цього пам’ятника немає, не стало гірше і простим харків’янам.
— Що буде на його місці?
— Це не наш предмет уваги. Ми подавали більш як десять пропозицій, проте має вирішувати харківська громада, орган місцевого самоврядування. Це може бути пам’ятник, що символізував би єдність усіх регіонів. Була ідея спорудження монумента Богоматері Оранти, Берегині дому, України. Мені подобалася пропозиція зробити щось на зразок острівка відпочинку, оскільки центр міста у нас трохи «холодний» і завеликий. Може бути фонтан в обрамленні дерев. Уздовж центральної алеї можна розмістити стели з іменами найвідоміших харків’ян, і щоб під кожним прізвищем була коротенька інформація. Там би прогулювалися чи відпочивали мами з дітьми, молодь. Тут можна було б ознайомитися з інформацією про видатних земляків.
— Наскільки ефективною була взаємодія з громадськістю під час підготовки і демонтажу пам’ятників радянського режиму? На кого опиралися в роботі?
— У структурі департаменту працює відділ охорони культурної спадщини та музейної справи, який через згадуваний обласний науково-методичний центр охорони культурної спадщини найактивніше контактує із громадськими організаціями. У них є ланка громадських інспекторів у кожному районі, а також у великих населених пунктах, які подають пропозиції щодо можливого внесення до реєстру певних об’єктів, повідомляють про цінні знахідки на місцях. Вони і стали нашими найпершими помічниками у доповненні реєстру, контролі за демонтажем.
Окрім того, є десятки громадських організацій, які не лише охоче йдуть на контакт і співпрацю, а часто й самі виступають ініціаторами. Живе спілкування з громадськістю допомогло нам створити базу даних про пам’ятники, які не належать до нашої компетенції. Ці пам’ятники — об’єкти благоустрою. Їх демонтують без узгодження з департаментом і стосовно них питання вирішують на місцях органи місцевого самоврядування. Це пам’ятники, які не мають статусу пам’яток. Проте якщо виникають питання чи проблеми, ми часто надаємо консультації сільським головам і районній владі. Таку базу раніше не вели, а нині її створюємо з інформативною метою.
Знайшлося багато однодумців стосовно того, що ж має бути на місці знесених пам’ятників. На наш погляд, на Харківщині не вистачає увічнених постатей національно-визвольного руху, науковців, митців. Треба відновлювати й те, що знищено за часів сталінізму.
Усе, що було на території України, — наше надбання, навіть якщо хтось писав російською, він автоматично не стає ворогом. Звісно, ми не можемо диктувати громаді, який пам’ятник встановлювати, проте завжди готові допомагати. Так, як було під час закладення каменя на місці майбутнього пам’ятника героям АТО.
У ТЕМУ
За даними Українського інституту національної пам’яті, на Харківщині була найбільша кількість населених пунктів, назви яких підлягали перейменуванню, — 102. Із 20 тисяч об’єктів топоніміки області під декомунізацію підпало майже 4 тисячі — це 20% вулиць, проспектів, проїздів тощо.
При Харківській облдержадміністрації було створено спеціальну робочу групу для вироблення пропозицій, спрямованих на виконання законів України про декомунізацію. В її роботі взяли участь і громадські організації, й окремі громадяни, депутати обласної ради, члени Харківської топонімічної групи, експерти.
До декомунізації активно долучилася громадська рада при облдержадміністрації, до складу якої входить понад 190 представників різних інститутів громадянського суспільства. Завдяки пропозиціям членів ГР було знайдено найбільш виважені топоніми.
ДОСЬЄ «УК»
Олег ЯЦИНА. Народився 1965 року в Харкові. Вищу освіту здобув у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна (історичний факультет), захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.
Працював на освітянській ниві — на кафедрі українознавства Харківського національного університету радіоелектроніки, доцентом кафедри історії та політології Національного аерокосмічного університету ім. Жуковського «ХАІ». З 2014-го —– директор департаменту культури і туризму Харківської облдержадміністрації.
Автор книжок «Архітектурна симфонія Харкова», «Операція «Варяг», «Інформаційно-психологічні операції Кремля проти України», «Старовинний Харків: історія, житло, архітектура».
Володимир ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+