Останній рубіж — Карпати

Нині мало хто пам’ятає, що визволення України від фашистської окупації протягом тривалого часу відзначали… 8 жовтня. Саме цього дня війська 4-го Українського фронту, долаючи відчайдушний опір ворога в Карпатських горах, нарешті перетнули колишній радянський кордон.

Однак не зайве нагадати, що ця ділянка кордону стала радянсько-угорською вже після початку Другої світової війни та «золотого вересня» 1939 року. До цього Закарпаття входило до складу Чехословаччини, а після втрати нею державності, що стало наслідком ганебної Мюнхенської змови, населені українцями землі окупували війська «сухопутного» адмірала Хорті — тодішнього правителя Угорщини.

У великій політичній грі керівників країн Заходу, німецького фюрера і радянського вождя ніхто не рахувався з волею жителів Карпатської України, які завжди вважали себе українцями, розмовляли українською мовою і свято берегли споконвічні українські традиції. Тож входження у липні 1945 року цих територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості та важливим етапом об’єднання в одне ціле нашого народу.

Однак ще впродовж довгих десятиріч воліли не звертати уваги на явну абсурдність ситуації, коли жителі Закарпаття — невід’ємної частини України — відзначали день звільнення свого краю на три тижні пізніше офіційної дати визволення України.

І це при тому, що 27 жовтня 1944 року Москва салютувала на честь визволення Ужгорода.

Кінець абсурду прийшов лише за часів незалежності. Згідно з указом Президента України 2009 року, 28 жовтня вважається офіційною датою визволення України від фашистських окупантів. До речі, не лише німецьких, бо союзниками Третього Рейху були ще й румуни, угорці, італійці, іспанці, словаки. Хоч більшість із них, як і простих німців, лише виконували волю своїх вождів.

Утім, однозначної відповіді на нібито просте запитання — скільки тривали бойові дії на українській землі — в істориків немає донині. Насправді 28 жовтня 1944 року — це дата завершення масштабної Східно-Карпатської наступальної операції радянських військ, тим часом як бої за визволення територій, що нині входять до складу України, тривали. Зокрема місто Чоп звільнили від ворога аж 23 листопада 1944 року.

«Достойних українців — розстрілювати!»

Нині, на жаль, вистачає спекуляцій на темі війни. Причому широта діапазону їх вражає: від звинувачень усіх українців у масовому колабораціонізмі з окупантами до заяв: мовляв, якби переміг Гітлер, то ми сьогодні пили б баварське пиво і закушували б німецькими сосисками.

Правда в тому, що хоч у багатьох населених пунктах України німецькі війська зустрічали хлібом-сіллю, невдовзі сподівання на «культуру» і «доброту» німців розсіялися, як дим. Утім, навряд чи варто звинувачувати у відсутності патріотизму і бажанні накласти головою за партію комуністів і Сталіна тих, хто пережив Голодомор 1933 року, жах колективізації, репресії 1937–1939 років.

У відповідь на твердження, що небачена до того в окупованій Європі жорстокість німців до цивільного населення стала в Україні лише адекватною відповіддю на масовий партизанський рух, варто нагадати слова Еріха Коха, сказані ним у вересні 1941 року: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». Більше того, новоспечений гауляйтер, інструктуючи підлеглих, вимагав від них у першу чергу знищувати людей, здатних мати власну думку: «Якщо мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли».

Навіть італійський диктатор Беніто Муссоліні після поїздки з Гітлером окупованою Україною був вражений жорстоким ставленням німців до місцевого населення. В анналах історії збереглася сказана ним фраза: «Це безумство. Німеччина вміє воювати, але не вміє робити політику».

Політика втручається і у військові плани

Втім, повернімося до останньої на території України фронтової операції часів Великої Вітчизняної війни. За спогадами радянських воєначальників, спочатку наміру штурмувати Карпатські гори не було. До того ж у цьому не було потреби, адже стратегічний план військової кампанії 1944 року передбачав обхід Карпат через рівнинну територію Угорщини.

Та невдовзі військовим довелося міняти плани через політичні обставини. Причиною стала зміна ситуації у союзній з Німеччиною, але формально незалежній Словаччині. Чітко усвідомлюючи, що поразка у війні неминуча, словацький міністр оборони генерал Чатлош почав таємні переговори зі Сталіним про перехід очолюваних ним збройних сил на бік антигітлерівської коаліції. У свою чергу, активну діяльність із розгортання антифашистського повстання на території Словаччини розпочав чехословацький емігрантський уряд, що діяв на території Великобританії, та прокомуністична Словацька національна рада, яку підтримував Радянський Союз. На порядку денному постало питання прориву через Карпати до Словаччини на допомогу повстанцям.

4-му Українському фронту, до якого ввійшли лише дві армії у складі 18 дивізій, протистояло вороже угруповання з 10 німецьких і 11 угорських дивізій. Зрозуміло, що за такого співвідношення сил наказ атакувати добре укріплені ворожі позиції ворога був утопічним. Особливо беручи до уваги, що забезпеченість артилерії фронту боєприпасами становила лише 20–30% від потреби.

Після неодноразових спроб прорвати ворожі укріплення 26 серпня було отримано директиву Ставки про перехід військ 4-го Українського фронту до оборони. Та вже через день розпочалася окупація території Словаччини німецькими військами, у відповідь на що спалахнуло словацьке національне повстання.

Тому довелося знову терміново готуватися до наступу, який відновився 8 вересня 1944 року. За два місяці кровопролитних боїв радянським військам вдалося подолати лише 50 кілометрів укріпленої оборони противника, втративши більшу частину танків і приблизно половину особового складу. За цей час німецькі війська розправилися зі словацькими повстанцями, залишки яких пішли в гори. Тож потреба в наступі знову відпала. Результатом цієї операції стало визволення Закарпаття і перехід словацького кордону. Втім, це не завадило включити карпатський наступ до десяти сталінських ударів 1944 року, які мав знати кожен радянський школяр.

Додамо, що втрати кожної з трьох армій, які брали в ньому участь, у середньому становили по 20 тисяч бійців. Але чи варто засуджувати завідомо нездійсненний наказ, метою якого було надати допомогу словакам? Дати однозначну відповідь непросто, хоч одним із наслідків саме таких стратегічних рішень радянського командування та жорстокості фашистів на окупованих територіях стало те, що сукупні людські втрати Радянського Союзу у Другій світовій війні більші, ніж у всіх інших її учасників разом узятих. Зате поза всяким сумнівом інше: українці свій солдатський обов’язок виконали з честю. І врятований від коричневої чуми світ має це пам’ятати.