Актор театру і кіно
Остап СТУПКА

«Вистави за п’єсами Антона Чехова привертали глядацьку увагу в усі часи. З огляду на це особливо тішить, що теперішні роки не стали винятком, і на головній драматичній сцені країни вкотре з’ясовують стосунки й не віднаходять любові Треплєв, Тригорін, Аркадіна… 

«УК» зустрівся з одним із провідних франківців, виконавцем ролі Тригоріна народним артистом України Остапом СТУПКОЮ.

— Богдан Ступка навчав: «Актор, котрий не зіграв чеховського персонажа, — ще не актор». Треплєв — особливий персонаж у династії Ступок: на сцені його втілили і ваш батько, і ви, Остапе, і Дмитро Остапович.

— Роль Треплєва — моя дипломна робота у виші. Тоді під орудою нашого педагога, художнього керівника курсу Леоніда Артемовича Олійника Юрій Марчак (нині — директор Чернівецького академічного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської) зіграв Тригоріна, Марина Поліщук — Ніну, Лариса Недін — Аркадіну. Треплєв, до речі, — дипломна роль мого сина Дмитра.

— Якось Богдан Сильвестрович розповів, що споглядаючи того Дмитрового Треплєва (Дмитро навчався на його курсі), не міг утримати сльози під час фінальної сцени з Ніною.

— Так, і я тоді зауважив у Дмитровій роботі справді хороші місця, особливо в другій дії. З тим батьковим курсом працював режисер Валентин Козьменко-Делінде; власне, він поставив і нинішню «Чайку» — репертуарну виставу франківців, у якій Дмитро грає того самого Треплєва, а ваш покірний слуга — Тригоріна.

— У водевілі Театру імені Франка «Жона є жона», поставленому Валентином Микитовичем 2012-го за оповіданнями Антона Чехова, Дмитро задіяний одразу в двох ролях — Лакея і Тузенбаха. Після «Дяді Вані» Сергія Данченка (1980) це перша вистава франківців за Чеховим. Чимала пауза, чи не так?

— На жаль, так. Чеховські історії слушні в будь-які часи і століття. «Чайка» й нині актуальна. Поза тим я схиляюся до думки, що варто ставити передусім ті п’єси, які ще не було втілено на українських театральних теренах. Наприклад, Августа Стрінберга, Мольєра... Гадаю, з останнім упоралися б і Юрій Одинокий, і Дмитро Богомазов. Утім, ми побачили б абсолютно різні вистави, позаяк ці режисери сповідують різні школи, різні манери існування акторів на кону.

— …вочевидь, відмінні від тих, які сповідував Сергій Данченко. Зазвичай він набирав три склади акторів у свої вистави.

— На мій погляд, кілька складів — один із мінусів репертуарного театру. Скажімо, «Гімн демократичної молоді» я відпрацював у січні й наступного разу маю грати роль Славіка мало не через два місяці. Після такої перерви доводиться пригадувати текст, а не вдосконалювати гру. Західні, європейські театри мають не меншу ваду: виставу там грають щодня, проте тільки впродовж місяця–двох. Слід віднайти золоту середину.

— Історія, написана Сергієм Жаданом і поставлена Юрієм Одиноким, — копія реальності 1990-х. Чи погодитеся, що «Гімн…» — радше хороший естрадний номер, ніж витвір мистецтва?

— Справді, «Гімн демократичної молоді» оповідає про часи спортивних костюмів і малинових піджаків. Ми в театрі довго очікували, коли Юрій нарешті адаптує цей твір до сцени, адже Сергій — дебютант у драматургії. Вочевидь, режисер таки вгадав, поставивши Жаданів текст, як ви сказали, в жанрі естрадного номера. Вистава, як на мене, вдалася.

— Актриса Людмила Смородіна: «Ми, актори, граємо передусім для своїх». Оцінка колег вагоміша, скажімо, за відгуки критиків?

— Особисто я граю насамперед для глядачів. Вірю оцінкам рідних, а найціннішими вважаю відгуки тих незнайомих перехожих, які, підійшовши на вулиці, дякують за мої театральні роботи: Отто фон Ф. із «Московіади», Сальвадора Далі, Фігаро, та й за Славіка з «Гімну демократичної молоді».

— Якось ви поділилися, що відмовилися б тільки від однієї-єдиної ролі — Ісуса Христа.

— Утім, у виставі «Голгофа» в Театрі у фойє в першій дії граю Мессію, а в другій — Юду.

— Режисер Юрій Розстальний зазначив, що коли ви в «Голгофі» наприкінці спектаклю закриваєте завісу, виникає пауза: глядачі немов очікують продовження дії.

— Можливо, пауза виникає ще й через ті слова, що їх глядачі почули з Юдиних вуст, адже мій персонаж розповів чимало цікавого. Людство обговорюватиме історію Іуди і Христа стільки, скільки існуватиме. Згадаймо фільм Мартіна Скорсезе «Остання спокуса Христа» з Віллемом Дефо в головній ролі. Запродав… Це ж непросто: захотів — і зрадив! На запитання, як такі речі стаються, рід людський, гадаю, ніколи достеменно не відповість.

— У березні 2012 року ви одним із перших опанували новий кін — Камерну сцену імені Сергія Данченка.

— До відкриття Камерної сцени ми з Наталією Корпан поновили постановку Андрія Приходька «Увертюра „До побачення”» за новелою Івана Франка «Сойчине крило», позаяк глядач востаннє її побачив ще 2004-го. Це камерна робота, розрахована на двох акторів.

— Чи є така театральна роль, яку ви хотіли б присвятити батькові?

— Можливо, Ричард ІІІ Вільяма Шекспіра або ж Ерік ХIV того самого Стрінберга. Одного разу я запропонував Юрієві Одинокому розглянути історію, написану Бомарше; якраз наближався ювілей Гната Петровича Юри, який упродовж 13 років грав Фігаро... Іноді, мабуть, варто режисерам підказати, за яку п’єсу взятися, бо, маючи перед очима чималий колаж творів, вони почуваються розгубленими, себто варто вчасно прийти на допомогу.

— Пригадую ваші слова: «Полюбляю грим»…

— На жаль, нині обмежуюся тільки тоном і пудрою: нагоди грати глобальні вікові перевтілення не трапляються. Раніше актори активно послуговувалися гримом, тоді як дехто з теперішніх взагалі не гримується, щоправда, на сцені вони мають не надто естетичний вигляд. Грим, який кардинально змінює зовнішність, у сучасному світі практикують, гадаю, здебільшого в театральних вишах: скажімо, студент отримав завдання зіграти дідуся. У театрі, воліючи змінити ніс, щоки, брови, вилиці, підібрати належну бороду, мусиш почати працювати за дві-три години до вистави.

Маю цікавий кінодосвід: під час зйомок серіалу «Перлина біля моря» (режисер Марк Горобець; стрічка в процесі виробництва. — Л. Б.) я вдягав спеціально для мого персонажа — одеського фарцівника Шуні — виготовлену перуку, грав «у бакенбардах»… Зі зміною зовнішності трансформується внутрішній стан. Проте часом буває навпаки: рухаєшся від внутрішнього стану до гриму.

— Маєте на увазі Акцизного з фільму «Іванов»? Шкода, що цю стрічку в Україні зауважили тільки поодинокі шанувальники творчості Чехова. «Картина не на потребу глядача, вона — те мистецтво, котре спершу створює публіку, налаштовує її, а потім звертається до неї. Усі образи разюче справжні, живі» — враження одного з російських глядачів. Режисер Вадим Дубовицький одразу побачив вас у ролі Акцизного?

— Так. Переглянувши відеозапис репетиції вистави «Істерія», де я зіграв Сальвадора Далі, Вадим повідомив, що воліє запросити мене на роль Косих у свій фільм «Іванов», і таки запросив. Образ Акцизного народився з чистого аркуша: я взагалі нікого не копіюю. Мабуть, з того моменту, коли вдяг перуку, все й пішло. Так, віднайшовши бодай один нюанс характеру, натрапляєш на інші і, зрештою, компонуєш образ.

— Репрезентуючи цю роль, ви виявили неабияку майстерність: на краплю більше виразності — і в кадрі з’явилася б та театральність, яка в кіно недоречна, на краплю менше — і персонаж не мав би вигляду того, надміру емоційного, істеричного гравця, якого описав Чехов.

— На жаль, режисер залишив поза межами кінофільму одну, на мій погляд, чудову сцену (сподіваюся, її збережено в телевізійному форматі картини). Косих (сам) після нічної гри пливе в човні, виголошуючи монолог про те, як допіру перекинувся в карти (мій персонаж постійно торочить про гру і навіть замість «до побачення» вживає «пас»). Тоді як старші персонажі — Боркін (Володимир Ільїн), Шабельський (Едуард Марцевич), Лебедєв (Богдан Ступка), — насолодившись банею, сидять, огорнувшись простирадлами, поблизу берега: відпочивають, перехиляють чарки; поряд з ними — Юродивий (Валерій Золотухін)... Колоритна в сенсі акторської гри сцена.

— Фільм «Матч» (історія «поєдинку смерті» в окупованому німцями Києві) режисера Андрія Малюкова, в якому ви відзнялися, став приводом для нарікань, мовляв: «Остап — у ролі українця-поліцая»…

— «Матч» — продукт двох країн: працювали російська кінокомпанія «Рекун-синема», а також Сергій Безруков, Єлизавета Боярська, Катерина Климова; від України, окрім мене і Станіслава Боклана, — оператор-постановник Сергій Михальчук, режисер «Second Unit» Олесь Санін. Шкода, що декого більше турбує моя участь у проектах сусідніх держав, ніж стан українського кінематографа. Коли в нас нічого не знімають, треба сісти склавши руки й очікувати, коли «там» приймуть нові закони? Я актор, себто в змозі грати різні ролі. Хочу — граю, ні — відмовляюся. У «Матчі» погодився знятися тому, що це нова роль, нові партнери, а фільм прокатуватимуть і в Росії, і в Україні. До того ж, треба навчитися розділяти документальні факти і художнє кіно. Персонажа, якого втілив ваш покірний слуга, волів зіграти Сергій Маковецький. І не дивно, адже це роль швейківського масштабу, вельми трагікомічна: людина загубилася у власних думках, переконаннях. Коли ж німці встановили свою владу — пішла в поліцаї і, зрештою, трагічно загинула (розстріляли через дрібницю). Не обманюймо себе: ніхто з нас не знає, як сам учинив би, опинившись перед подібним вибором. І немає різниці, росіянин мій персонаж чи українець. Інша річ, що Україна стала майданчиком для серіалів із російськими акторами. Як наслідок, окремі українці, побачивши вітчизняного актора в російському фільмі, закидають: «Як він міг?» Насправді нечесно з боку земляків так чинити.

— Прем’єра українського фільму «Платон Ангел» режисера Івана Войтюка відбулася на телеекрані…

— Зазвичай фільм спершу виходить у прокат, телеканали демонструють його потому. Проте варто привчати глядача до українського: знімаймо стрічки, які, хоч як банально це звучить, спроможні зібрати касу: музичні комедії, трилери, фільми жахів, побудовані на нашому фольклорі! Матимемо українське комерційне кіно — зможемо створювати і так звані філософські притчі й авторські картини. Так живе і працює світ! Наші ж митці прагнуть знімати авторські (або масштабні соціальні) полотна і просять кошти на них у держави. Чому б не екранізувати «Енеїду» Івана Котляревського? Який блокбастер можна створити! З літаючими богами, битвами на морі! Зрештою, кіно — це із захватом переказана історія.

Лілія БОНДАРЧУК
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Остап СТУПКА. Народився 2 вересня 1967 року у Львові. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. З 1989 року — актор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

Знявся у фільмах: «Женихи», «Камінна душа», «Я той, хто є», «Особиста зброя», «Ніч самогубця», «Молитва за гетьмана Мазепу», «Богдан Зиновій Хмельницький», «Російський трикутник», «Серце на долонях», інших.