Письменник, фольклорист, етнограф, літературний критик і філософ історії — все це багатогранні амплуа затятого «буржуазного українського націоналіста», яким називали його за радянських часів. Нині Пантелеймон Куліш — один із когорти шанованих в Україні національно-культурних діячів, про якого більшість українців знає до образливого мало.

Талант і труд усе перетруть

Чи не єдина царина, для дослідження якої останніми десятиріччями не шкодували часу біографи автора «Чорної ради», — його амурні пригоди. До написаного ще співробітником радянських спецслужб Віктором Петровим (Домонтовичем) твору «Романи  Куліша» додалися новітні роботи. У них детально описано інтимні зв’язки письменника з жінками, серед яких непересічні особи — від Марка Вовчка до дружини ще одного класика української літератури Леоніда Глібова.

Зрозуміло, що особисте життя корифеїв нерозривно пов’язане з їхньою творчістю, однак у ситуації з Кулішем амурні історії дивно опинилися на першому плані, заслонивши набагато важливіші сторінки його біографії й навіть написані ним твори, з яких регулярно перевидають хіба «Чорну раду». Дивуватися цьому не доводиться, бо адептам «рускава міра» набагато вигідніше просторікувати про любовні пригоди «гарячого Панька», як він сам називав себе, ніж визнавати, що українці віками зазнавали примусової русифікації, проти якої все свідоме життя боровся письменник і патріот.

В автобіографічній «Жизні Куліша» він згадує, що його «мати уміла розмовляти тільки українською мовою», а він сам «не розумів великоруської книжної мови». Отож вступивши до гімназії, змушений був напам’ять визубрювати уроки, «проте не розумів того, що витвердив з книжки».

Так ще з дитинства в юних українців формували переконання, що материнська мова лише для «домашнього вжитку». Наступний урок Куліш отримав після успішного вступу до Київського університету, з якого хлопця відрахували через брак письмових підтверджень його дворянського походження.

Однак недарма кажуть, що талант і труд усе перетруть. Здібний юнак без університетської освіти й навіть без повного курсу навчання в гімназії зробив приголомшливу кар’єру. Після кількох років учителювання в Луцьку, Рівному, Києві та публікації перших художніх творів Куліша запросили до Петербурга на посаду викладача російської словесності для чужомовних слухачів університету. За два роки талановитого українця вирішили відправити на стажування за кордон, щоб після повернення до столиці він став ад’юнктом Російської академії наук і очолив кафедру слов’янських літератур Петербурзького університету.

Кара за патріотизм

24 січня (5 лютого н. ст.) Пантелеймон Куліш повінчався із 18-річною Олександрою Білозерською, мати якої до того не раз відмовлялася видати доньку за людину без дворянства й університетської освіти. Старшим боярином на весіллі був Тарас Шевченко, який зачарував усіх пісенним талантом. Про це артистичне обдаровання Кобзаря рідко згадують, однак видатний фольклорист і перший ректор Київського університету Михайло Максимович засвідчує, що «художня натура Шевченка хоч як розкішно виявляла себе і в поезії, і в малярстві, але ще міцніше і краще виявлялася у співанні українських пісень народних».

Розчулені молоді вирішили зробити дорогому гостеві воістину царський подарунок: оплатити трирічну поїздку за кордон на стажування у тамтешніх художників і співаків. На фінансування цієї доброї справи мали витратити все грошове придане аж ніяк не багатої нареченої — 3 тисячі карбованців. Задля того, щоб не ставити Кобзаря у незручне становище, йому сказали, що фінансист — таємничий благодійник, а Пантелеймон Куліш — лише розпорядник довірених йому коштів.

Шевченко вже взявся за оформлення закордонного паспорта, коли арешт членів Кирило-Мефодіївського братства поламав долі всіх причетних до його діяльності. Куліш, який жив і працював у Петербурзі, не брав особистої участі в роботі братчиків, однак його заарештували у Варшаві й під конвоєм доставили до столиці Російської імперії.

Так обірвалася наукова кар’єра талановитого українця, покараного за патріотизм. «Куліша, який не належав до товариства, але був у дружніх зв’язках із його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії» засудили на заслання до Вологди, згодом замінене на Тулу, і заборонили друкуватися.

Та найстрашнішою карою став викидень у дружини, після чого вона втратила надію стати матір’ю й періодично страждала на істерики. Послідовники Бузини пояснюють цей недуг виключно подружньою невірністю Куліша. А сама Олександра Куліш, більш відома під літературним псевдонімом Ганна Барвінок, вилила свій біль у поетичні рядки: «Слать хулу без каяття//Імперії, цареві з палачами//За наше ненароджене дитя,//Що знай кричить безсонними ночами».

Забуті заслуги

Пантелеймон Куліш знаний і шанований як автор першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада», творець абетки-«кулішівки», у якій немає літер Ъ і Ы, учасник перекладу рідною мовою Біблії. Однак мало хто знає, що саме видатний етнограф і дослідник розшукав оригінал однієї з найвизначніших пам’яток української історіографії — козацького «Літопису Самовидця».

Після скасування Миколою І на честь 25-річчя свого правління «височайше» накладеної заборони на друк творів Куліша письменник видав створеною ним «кулішівкою» два томи етнографічно-фольклорних та історіографічно-літературних «Записок о Южной Руси». Навіть назва крамольна, бо Україну тоді офіційно іменували «южно-рускім краєм», а не Руссю. Та найважливіший зміст двотомника, який високо оцінив Шевченко, ще перебуваючи в солдатах: «Такої книги на нашому язику ще не було друковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на долоні. Я ту книгу скоро наїзусть буду знать».

Кардинально інший відгук Кобзаря у листі Кулішеві про широко розтиражовану нині «Чорну раду»: «Спасибі тобі, милий друже, за твої подарунки і особливо за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більше нічого, як спасибі».

Найвірогідніше, йдеться про принципову відмінність оцінок Шевченка і Куліша ролі народних мас, які для Кобзаря — рушійна сила історії, а на сторінках «Чорної ради» козаки постають сліпою руйнівною стихією. Чи не тому далеко не найкращий твір письменника так широко популяризують, десятиліттями не видаючи не менш значущу в його доробку прозу?

Годі відшукати в сучасних перевиданнях Куліша його автобіографічну трилогію «Воспоминания детства», одну із повістей якої, «Феклушу», видатний літературний критик Міхал Грабовський вважав шедевром. За його словами, «Феклуша» гідна найкращих романів Діккенса, «Потомки запорожців» («Потомки заднепровских гайдамак». — Авт.) — наймальовничіших образків Ірвінга Вашингтона.

Неоціненні заслуги Куліша в популяризації творчої спадщини автора «Тараса Бульби» і «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». У виданих 1856 року стараннями письменника «Записках о жизни Гоголя» зібрано безцінні спогади його друзів, а підготовлений на прохання матері автора «Мертвих душ» шеститомник «Сочинения и письма Гоголя» — одне з фундаментальних видань, без яких не обходиться жодне серйозне дослідження його біографії.

Уроки великого українця

Пантелеймон Куліш чітко усвідомлював свою місію, написавши «Я не поет і не історик, ні!//Я піонер з сокирою важкою://Терен колючий в рідній стороні//Вирубую трудящою рукою».

Він чи не першим наважився заявити, що «козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді і колючим будяком серед нашого дикого степу». На його переконання, волелюбні січовики, дбаючи про власну незалежність, не були зацікавлені в міцній Українській державі, що неминуче поставила би Січ у певні правові рамки. Розплатою за анархію стала бездержавність і поневолення чужинцями.

Ще одна причина бід України — прірва між елітою і простим людом, «од которої половина з вас у золоті купається, а половина в вонючій грязі тоне, од пекельної роботи чучваріє». Гірко визнавати, але від часів Куліша змінилася хіба пропорція між олігархами і рештою населення у найбіднішій за доходами громадян країні Європи.

Пам’ятники замість пам’яті

Ухвалена торік постанова Верховної Ради України «Про відзначення 200-річчя з дня народження Пантелеймона Куліша» передбачала широке відзначення ювілею. Мали вийти присвячені пам’яті митця теле- і радіопередачі, організовані тематичні наукові конференції і круглі столи, постати пам’ятники на малій батьківщині видатного письменника в смт Воронежі на Сумщині та в Києві, а столичну міськдержадміністрацію зобов’язали заснувати музей Куліша. Та найкраще вшанування пам’яті митця-патріота — видання повного зібрання його творів у 35 томах.

На жаль, більшість задуманого залишилася на папері, хоч уже й викарбувано ювілейну монету достоїнством 2 гривні, випущено в обіг тематичну поштову марку й заплановано відкриття пам’ятника Кулішеві на Сумщині. Прожектом став друк до ювілею зібрання його творів. Чомусь ніхто не подумав, що замість помпезних монументів чи цікавого небагатьом академічного багатотомника краще видати для масових бібліотек найцікавіше з його призабутої спадщини.