Цими днями Україна вшановує жертв Іловайської трагедії, коли, попри домовленості про створення гуманітарного коридору для виведення українських військ з оточення, регулярні російські війська підступно відкрили по них вогонь, розстрілявши колони на марші. За даними Національного військово-історичного музею, у боях за Іловайськ 7—31 серпня 2014 року полягло 368 українських бійців, 18 уважають зниклими безвісти.

«Усе буде гаразд»,— фраза-віра Володимира Труха. З нею він зростав, жив і загинув. Поліг із вірою, що все буде гаразд в Україні, яку так любив і пішов захищати від ненависного ворога.

І співав, і працював

Володине життя було нерозривно пов’язане із селом Жабинці над річкою Нічлава Чортківського району на Тернопіллі. Тут він зробив перший крок, навчався в місцевій школі, яку тепер названо його ім’ям, повертався сюди з різних країв, куди заводила його армійська й заробітчанська доля. Мама Ольга Степанівна каже, що ще малюком возила його в Зарваницю, інші святі місця. Восьмимісячним син переніс менінгіт, цілий тиждень перебував у комі.

«Я вимолила його», — стверджує. І Володимир виріс фізично здоровим, займався гирьовим спортом, любив грати у футбол. У місцевій футбольній команді «Сокіл» був воротарем, і тепер на його честь щороку 14 липня (в день народження) у Жабинцях проводять футбольний турнір.

Змалечку й до дев’ятого класу Володя Трух прислуговував у церкві. Мав дуже гарний голос. Тож співав у школі, брав активну участь у різних дійствах, грав на гітарі. У хвилини фронтової тиші під її акомпанемент виконував патріотичні пісні.

Любов до України й до праці прищепив Володі, братові Івану й сестрі Мар’яні батько. Він мав золоті руки, сини навчалися в нього всіх премудростей будівельної справи, їздили з ним на заробітки.

Володя після закінчення школи вступив у Тернопільський національний економічний університет. Навчався заочно, аби й надалі працювати з батьком. На другому курсі Володю призвали на чинну військову службу. Потрапив у 80 окремий аеромобільний полк. 2012 року повернувся з армії і працював на будовах країни.

«Аби міг нормально жити я і всі люди»

Коли через рік почалася Революція Гідності, в перших її лавах були Трухи. Батько пройшов Майдан від першого до останнього дня, сини приїжджали періодично.

Односельці, які були з Володею тоді у столиці, розповідають, що він постійно стояв на першій барикаді. Коли йому нагадували, що стріляють, хлопець лише відповідав: «Я приїхав сюди, аби міг нормально жити я і всі люди». Зберігся короткий відеозапис, де Володимир Трух стоїть на майданівській барикаді в шоломі.

Мама, звісно, просила сина берегтися, коли він був і на Майдані, і в АТО. Він завжди казав: «Усе буде гаразд, не хвилюйтеся».

Після Революції Гідності Володя вирішив одружитися з коханою Світланою, з якою ще зі школи дружили. Датою весілля обрали серпень 2015 року. А тоді, у серпні 2014-го, Володя збирався на війну. Дівчина його не пускала, плакала. Він сказав: «Вишивай весільний рушник, обов’язково повернуся».

29 серпня його мобілізували. Спочатку два місяці пройшов навчальний курс бійця на Яворівському полігоні, а 9 листопада разом з побратимами рушив у Костянтинівку на Донеччині.

А потім було донецьке летовище. Телефонував батькам, коли трохи стихала бойова напруга, бо не хотів, щоб чули свист куль, грім вибухів.

«Коли я все-таки чула постріли й запитувала його про них, він мене заспокоював, мовляв, це «Правий сектор» тренується», — згадує Ольга Трух.

Останні синові слова

Та материне серце передчувало трагедію. Був у них алабай, якого Володя дуже любив. У ніч загибелі хлопця пес дуже плакав. «Я розбудила чоловіка й кажу: мабуть, з нашим сином біда, що собака так виє», — поринає у спогади Ольга Степанівна. Але ще ввечері вона розмовляла телефоном із Володимиром. Поцікавилася, як у нього справи. Син трохи помовчав, тоді сказав: «Ви, напевне, знаєте з телевізійних новин, що в нас коїться». Мати заплакала, а він мовчав. Потім зронив: «Мамо, моліться за мене». І поклав слухавку. Це були останні Володині слова, які мати чула.

Уже згодом Ольга Степанівна дізналася, що через невеликий відрізок часу після тієї телефонної розмови Володимир потрапив під мінометний вогонь й зазнав важкого поранення. Стікаючи кров’ю, «кіборг» не зустрів ранку нового дня.

Про деякі обставини тієї трагічної доби Володиній матері розповідали пізніше. Каже, що син перевозив машиною поранених з летовища в Піски. Але його транспортний засіб вороги підбили. Підійшов до нього один з бойових побратимів і попросив поїхати бронетранспортером до аеропорту, щоб забрати поранених бійців. Володя без жодного слова встав, узяв автомат на плечі й пішов до машини, аби за кілька годин у свої 22 роки піднятися навічно в синє небо.

Брат Іван поїхав до Дніпра й знайшов тіло Володі в морзі. Провести Героя в останню путь прийшли кілька тисяч людей. Були серед них і бойові побратими Володимира Труха. Посмертно його удостоєно ордена «За мужність» ІІІ ступеня.

Батько ще встиг разом з Іваном звести меморіал у селі на честь сина-Героя і полеглих на російсько-українській війні й на Майдані. Велика втрата сточила здоров’я, і через три роки після загибелі сина він помер.

«Кіборг» Володимир Трух до рідних та односельців приходить хіба у сни й залишається у світлій пам’яті. На роковини загибелі Героя вже шість років поспіль приїжджають його побратими з Луцька, Рівного, Київщини. Володина віра у мирне та добре життя України додає впевненості кожному з них.