Наприкінці 1980-х я чергував на випускові обласної молодіжної газети, у якій тоді працював. І в матеріалі молодого журналіста Володимира Данилюка із захопленням прочитав нові факти про життя уславленого радянського розвідника Миколи Кузнецова. Оце так удача!..

Але волинський читач доступу до журналістської сенсації тоді так і не отримав. Бо цензор (була у комуністичні часи в друкарнях така посада!) зіслався на отримані ним нові службові вказівки. Відтепер, згідно з ними, будь-які нові відомості про Кузнецова можна публікувати у відкритій пресі лише із дозволу КДБ СРСР. Не залишалося нічого іншого, як замість викресленого фактажу заповнити місце розповіддю про те, як шумлять сосни у партизанському лісі…

Іншого разу той самий цензор викреслив із матеріалу повідомлення, що учні одного з луцьких профтехучилищ протягом чверті отримали понад півтисячі… двійок. І хоч прямої вказівки на те, що такі відомості публікувати заборонено, не було, чиновник виявив політичну пильність. Адже згідно з тодішньою ідеологією, саме робітничий клас був гегемоном — тим, чиї інтереси і представляла компартія. Тож низька якість підготовки його мала стати мало не секретною!..

Нині, коли в незалежній Україні законодавчо заборонено цензуру, про ті часи можна вже згадувати зі сміхом. Тепер маємо величезне різноманіття культурних, соціально-політичних, історичних, суто політичних та інших видань, які виходять регулярно. Колишньої компартійної монополії на «єдину партійно-радянську пресу» нині вже не існує два десятки літ. Але чи стали справді незалежними сучасні нам газети? Чи все вони можуть писати?

На зміну есесерівському «Переліку відомостей, заборонених до публікації…» нині, як показує практика, на жаль, прийшли самоцензура журналістів і видавців, цензура економічна та диктат «довгої гривні».

Не треба проводити наукові дослідження, аби побачити, що у ці дні чи не половину всіх матеріалів у багатьох місцевих газетах становить «джинса» — замовлені й оплачені матеріали, що усіляко акцентують на позитивних якостях замовників. Особливо активні в її розміщенні політики, які будь-якою ціною намагаються пройти у Верховну Раду наступного скликання.

«Проте крику журналістів на цю тему майже не чути. Ніхто не хоче визнавати цю проблему, бо це всіх влаштовує. Вона дає змогу заробити і журналістам, і власникам ЗМІ, — влучно встановлює діагноз несподіваної німоти Вікторія Сюмар, виконавчий директор Інституту масової інформації. — Ми так довго і наполегливо боролися з цензурою влади, що або не помітили або не захотіли помічати, що її впевнено замінила інша цензура — цензура грошей».

Не стала тут винятком і газета «Волинь-нова», що користується у читачів краю найвагомішим авторитетом. Видання теж активно друкує приховану політичну рекламу. Але при цьому залишається чесним перед своїм читачем і кожен проплачений матеріал позначає зірочкою наприкінці заголовка. Розумний бачить її і відразу розуміє, про що йдеться.

Таку саму зірочку недавно помітив і біля заголовків одного з обласних інтернет-ресурсів. «Не друкувати «джинсу» ми не можемо, бо треба заробляти на шматок хліба собі й своїм сім’ям, — пояснив молодий перспективний журналіст Мирослав Ватащук. — Але ми поважаємо своїх читачів, яких у нас стає дедалі більше. І тому чесно даємо їм знати: «За цей матеріал заплатив замовник!»

Таким чином ці дві редакції виконують статтю 9 Закону України «Про рекламу», у якій сказано, що «реклама має бути чітко відокремлена від іншої інформації, незалежно від форм чи способів розповсюдження — таким чином, щоб її можна було ідентифікувати як рекламу».

Звичайно, можна засуджувати «джинсу» і обурюватися продажністю журналістів. Але при цьому, переконаний, слід обов’язково згадати про те, що в операції «купівлі-продажу» є принаймні дві дійові особи — продавець і покупець. Тобто той, хто хоче продемонструвати свої плюси, і читач, який може читати або… не читати проплачений матеріал.

Мабуть, це звучатиме смішно, але в нинішніх українських умовах торгівля «джинсою» робить і редакції, і журналістів… економічно незалежнішими. Отже, працює нехай і на недосконалу (дехто скаже  продажнішу!), але демократичну журналістику. З якої, сподіваюся, усе-таки з часом виросте заснована на кращих стандартах європейських мас-медіа.

Але попри навіть несите редакційне існування, в усіх наших засобах масової інформації має бути чітко продемонстрована повага до читача, глядача, слухача. Отого самого, для якого газета «Волинь-нова» з номера в номер ставить у заголовках невеличку зірочку із великим підтекстом.

У будь-якому разі й така її позиція знаходить належну підтримку: майже сімдесят тисяч волинян за прихід видання у їхні домівки постійно голосують гаманцями.