Довгих дев’ять років Марія нині з позивним «Барвінок» прожила в окупованому Донецьку. І окупацію рідного міста вона побачила ще дитиною — 2014­го.

«Спершу не було розуміння, що відбувається. У якийсь момент просто помінялися прапори і все українське враз стало поганим, забороненим», — згадує вона.

Відтоді Марія довго не знала чіткої відповіді на питання, ким себе вважати.

Бажання зробити значно більше

Повномасштабне вторгнення рф 2022 року застало її вже достатньо дорослою, щоб почати ставити собі запитання. Розмови з батьками нічим не допомогли: вони, за словами Марії, тоді обрали чітку проросійську позицію.

Тож відповіді вона шукала сама — розпитувала в інтернеті друзів, які весь цей час жили в Україні. Тоді ж, ще в окупації, почала потроху переходити на українську мову — пригадувати те, чого в донецькій школі майже не залишилося: українська там була факультативом раз на два тижні.

«Мені стало настільки нестерпно перебувати в окупованому Донецьку, що я вирішила: єдиний шлях чогось досягти, зробити щось корисне зі своїм життям — це нарешті виїхати звідти», — каже Марія. 

2023 року їй таки це вдалося. Далі, згадує вона, були два складні роки адаптації. У цей період вона жила в Харкові й волонтерила: долучалася до культурних спільнот, плела маскувальні сітки, брала участь у міжнародному (чеському) проєкті, пов’язаному з допомогою дітям з Херсона та Харкова.

А до війська прийшла із цивільної професії, від якої мало хто очікував такого повороту, адже на той час вчителювала в початковій школі.

«У якийсь момент відчула, що мені цього недостатньо і тому маю робити значно більше», — пояснює вона своє рішення піти служити.

Одним з аргументів стала англійська мова: Марія знала, що в українському війську служить багато іноземних добровольців, і вирішила, що знання мови може бути корисною навичкою. Вона зв’язалася з батальйоном «Флеш», пройшла співбесіду, і її прийняли.

Підрозділ Марії — батальйон безпілотних систем, який працює з FPV­дронами та важкими бомберами різних типів. Отримавши позивний «Барвінок», вона служить бойовою черговою: передає операторам БпЛА цілі та допомагає їм уражати їх.

«Пілоти і чергові перебувають окремо. Ми даємо пілотам цілі й допомагаємо їм по цих цілях влучити, щоб знищити», — лаконічно описує вона свою роботу.

З екіпажами FPV, зазначає Марія, працювати простіше, адже важкі бомбери наражаються на більшу небезпеку. За її словами, на них цілеспрямовано полює вражий «рубікон», щоб порушити логістику.

«Важкий бомбер може завдати набагато більше шкоди, ніж FPV, бо піднімає в повітря значно більшу масу. Тому бомбери — це небезпечно: їх часто збивають, когось може поранити», — пояснює «Барвінок».

Звісно, спершу Марія трохи побоювалася стосовно того, чи зможе безболісно вписатися в колектив, в якому тепер служить. 

«У мене м’який характер, а це суперечить тому, якою має бути людина у війську. Проте мої страхи щодо того, як мене тут сприйматимуть, не справдилися. Навпаки: мене підтримали і всіляко допомагають навчатися. Якщо я не розумію якогось терміна, можу загуглити чи спитати напряму, а хлопці й дівчата завжди не забаряться з поясненнями», — запевняє вона.

Безвихідних ситуацій не буває

У тому, що росія програє цю війну, Марія не сумнівається.

«У кремля не було жодних причин починати загарбницьку війну — там зробили це через власні імперські амбіції, а не тому, що Україна чи якась інша країна їм загрожувала. А ми тепер захищаємо свою домівку, і нас підтримують люди в усьому світі», — каже «Барвінок».

Як переконана Марія, доказ цього — те, що в батальйоні «Флеш» служить цілий іноземний підрозділ, а в різних частинах Збройних Сил є добровольці, які приїхали з безпечних країн, оскільки там розуміють наслідки того, що станеться, якщо росії вдасться окупувати Україну повністю.

А свою другу половинку Марія зустріла також на службі. З Адамом, іноземним добровольцем зі США та оператором БпЛА, вона познайомилася через роботу — за обставин, які складно назвати романтичними.

Якраз була нічна зміна, і працювали важкі бомбери. Надійшло прохання скинути нашій піхоті посилку з провізією — водою та їжею. Але черговий піхоти передав неправильні координати, тому Марія скоригувала Адама не туди. Затим командир батальйону сказав не повторювати місію: ресурси були обмежені, а організовувати логістичні постачання на позиції складно.

«Я написала про це Адамові, а він відповів: ні, у нас всього достатньо, ми готові поділитися. Мовляв, це наші українські брати, і ми маємо їм допомогти. Саме тоді я вперше звернула на нього увагу. Навіть була дуже здивована: я б не засуджувала його, якби він послухав комбата. Але він наполіг на своєму», — згадує «Барвінок». 

Марія перепитала дозволу в командування — і другу місію, вже за правильними координатами, вони виконали успішно. Після цього нові знайомі почали більше спілкуватися в особистих повідомленнях. А оскільки Марія тоді ще була новенькою, то закономірно розпитувала, як працює «Вампір», а Адам їй пояснював.

Далі вже якось домовилися про зустріч, але в підрозділі сталася трагедія: під час виконання бойового завдання загинув їхній побратим Джун. Адам допомагав евакуювати його тіло, щоб передати рідним і поховати.

«Він ділився зі мною своїми відчуттями, а я була людиною, яка його підтримала. Це нас дуже зблизило», — каже Марія.

Згодом вони почали зустрічатися — бачилися, коли збігався вільний час, а решту надолужували онлайн.

«Партнерство так і працює: коли одна людина не в ресурсі, інша має бути трохи сильнішою. А потім — навпаки. У нас так і відбувається. Ми підтримуємо одне одного», — розповідає «Барвінок». 

Нещодавно Адам освідчився. Тепер пара оформлює документи, щоб одружитися.

Своїм одноліткам і молодшим Марія радить одне: не боятися пробувати.

«Тривожність штибу «ой, у мене не вийде, ой, мене не приймуть» дуже часто заважає чогось справді досягти і зробити перший крок. Якщо не вийшло, то завжди можна знайти інший вихід. Безвихідних ситуацій майже не буває», — ділиться вона досвідом. 

Плани на мирне життя після перемоги в неї прості й дуже конкретні. Поїхати на море: в ідеалі не до Криму, а до Бердянська, який асоціюється з дитинством і вільним Донецьком. Також є бажання ілюструвати дитячі книжки. А ще — долучитися до спільнот, які їздять в експедиції селами та відтворюють автентичне вбрання і пісні.

Матеріал створено у співпраці з Центром рекрутингу іноземців та осіб без громадянства.

Тарас ТИМЧУК,
АрміяІnform, онлайн­видання Міноборони