Станиця Луганська завжди славилася овочівниками. Але рік у рік люди, які вирощували в теплицях ранні помідори й огірки, везли смачний товар на оптові ринки обласного центру і далі, на схід. Події 2014 року порушили усталені традиції, лінія розмежування відрізала Луганськ від української Луганщини. Потрібно перебудовувати географію збуту.

Хто хоче червоніти за свої помідори на КПВВ?

Керівник сільськогосподарського кооперативу «Овочі станичників» Мар’яна Нещерет веде своєрідну екскурсію в теплиці з томатами чері. Гронами червоніють порпори,  виблискує жовтим боком стар голд і ховаються в зелені помідори зі смугами на боках — кріспіна плюм.

«Цьогоріч ми вперше посадили помідори чері. Насіння гібридів нам надали представники Проєкту Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Економічна підтримка Східної України», — розповідає Мар’яна. — Передбачали, що з куща отримаємо не більш як 2,5 кілограма. А виростили врожай удвічі більший!»

За її словами, посіяли чері у лютому, урожай можна отримувати до листопада. Можна й довше, але це нерентабельно, бо теплиці треба опалювати, тоді собівартість товару зростає.

За професією Мар’яна Нещерет еколог. Але жити у Станиці Луганській і не стати овочівником складно.

Ось і батьки Мар’яни, медики, повернувшись після здобуття Україною незалежності до рідного краю, змушені були згадати ремесло дідів-прадідів.

«Одного разу в батьків помідори захворіли на фітофтороз. Це хвороба, яка за 2—3 доби може знищити весь майбутній урожай і всі витрати будуть марними, — згадує Мар’яна. — Я тоді була другокурсницею Східноукраїнського університету. Одне слово, довелося телефонувати друзям і знайомим, шукати матеріали в бібліотеці — тоді інтернет ще не був таким розвиненим. Але ми таки знайшли рецепт порятунку! Звичайно, урожай не був таким, як очікували, але ми його не втратили. Несподівано для себе зрозуміла, що мені подобається, коли з насіння виростає рослина».

Тож після успішного закінчення вишу донька заявила, що йде... «в теплиці». І батькам, які мріяли про іншу, легшу долю для дитини, довелося прийняти її вибір. Тепер вони теж члени кооперативу «Овочі станичників», яким Мар’яна керує.

Чому така назва?

«Ми хотіли, щоб була асоціація з рідним краєм. Я вивчила історію, генеалогічне дерево моєї родини: із 1793 року всі мої предки жили у Станиці Луганській», — пояснює Мар’яна Нещерет.

До війни вона з чоловіком вирощувала помідори й огірки, возила до Луганська на оптовий ринок. Коли лінія розмежування розділила область, Мар’яні, як і десяткам тисяч земляків, було важко перелаштуватися. До Луганська всього 17 кілометрів. А до Сєверодонецька — три години їзди військовими дорогами, якими довезти ніжну продукцію неушкодженою майже неможливо.

Але вже два роки, як Мар’янина сім’я не возить у Луганськ овочі через КПВВ. Чому?

«Фізичних труднощів не боїмося. Але було дуже важко морально, — пояснює. — Мало того що треба відстояти великі черги — там доводилося багато вислуховувати. Зрозуміла, що більше так не хочу».

І таких, кому так само не хочеться принижуватися, у  Станиці Луганській вже 135 осіб. Саме такий обліковий склад кооперативу «Овочі станичників».

«Спочатку до нас записалося більше людей, — усміхається Мар’яна Нещерет.  — Думали, тут гуманітарну допомогу отримуватимуть, розраховували на дурничку. А коли побачили, що мета не в цьому, поступово пішли».

Вирощують помідори чері семеро осіб.

«У межах пілотного проєкту в кожного члена кооперативу по одній теплиці таких томатів. У липні стали відвантажувати продукцію на Київ, — розповідає керівник кооперативу. — Нині звідти стільки замовлень, що не можемо все виконати: дзвонять із великих мережевих супермаркетів і  з київських оптових баз».

Гроза продавців добрив

Саме такий негласний титул з’явився в Мар’яни Нещерет після того, як вона опанувала  подарунок кооперативу з так званої сірої зони від Норвезького фонду у справах біженців: міні-лабораторію. І хоч поміщається вона в невелику валізку, за допомогою цього обладнання можна проводити аналіз води, ґрунтів і навіть рослинних залишків.

«Звичайно, повних звітів не побачимо до жовтня, але лабораторія вже дала змогу заощадити, за моїми підрахунками, майже 15% вкладених в урожай коштів, — пояснює Мар’яна. — До цього ми давали томатам добрива й інсектициди на око. Тепер завдяки обладнанню дізналися кислотно-лужний баланс свого ґрунту і з’ясували, чому добрива не зовсім засвоювалися. Тож перестали викидати гроші на вітер. Можна й більше оптимізувати собівартість продукції, тільки потрібно правильно вибудувати технологію».

А з технологіями, за її словами, допомагає Проєкт USAID.

Технічний співробітник сільськогосподарського сектору Проєкту USAID «Економічна підтримка Східної Україні» агроном Олександр Карельсон у Станиці Луганській тепер бажаний гість.

«Наш проєкт із 2019 працює у двох областях — Луганській та Донецькій. Треба відзначити високий професіоналізм кожного з фермерів — учасників проєкту зі Станиці Луганської. Усі, з ким я працював, дуже досвідчені овочівники. Щоправда, ніхто з них раніше не вирощував чері-помідори, тільки круглі, а технології трохи відрізняються. Тому ми проводили майстер-класи, — розповідає Олександр Карельсон. — Я агроном родом з Миколаївської області. Скільки себе пам’ятаю, Станиця Луганська славилася виробництвом овочів. Про це знали навіть в інших регіонах країни. Але після 2014 року про Станицю як про виробника тепличної продукції забули. Тепер тутешні овочівники розуміють, що треба освоювати нові ринки. Але в цьому є певні труднощі.

До кооперативу увійшли звичайні домогосподарства — у їхніх власників по 10—15 соток. Ми запропонували людям виростити новий продукт — чері-томат і постачати його в мережі столичних супермаркетів. Торік у грудні провели невеликий аудит, познайомилися з фермерами й підібрали сімох. Критеріями були передусім наявність досвіду і тепличного господарства. Наступного року плануємо розширити кількість учасників проєкту.

Привчаємо людей працювати цивілізовано. Не так, як раніше: віддав продукцію перекупникові біля своїх воріт, отримав від нього гроші — і все. Овочівники мають бути зацікавлені працювати так, щоб оформити свою діяльність юридично, отримати сертифікати, укладати договори з торговельними підприємствами. А для таких поставок насамперед буде потрібно устаткування для охолодження продукції.

Нині допомагаємо станичникам вийти на різні ринки країни — Львова та Києва, Харкова й Сєверодонецька. І восени плануємо провести пряму зустріч між представниками закупівель та самими виробниками».

І це найважливіше, адже головна проблема овочівника — навіть не те, скільки виростити продукції, а як її реалізувати. Це думка Мар’яни Нещерет і представників кооперативу,  з якими вдалося поспілкуватися.

«Завдяки співпраці з Проєктом USAID дізналися дуже багато нового про рослини, хоч займаємося овочівництвом з дитинства. Але найголовніше, що нам допомогли організувати реалізацію продукції», — підкреслює Віта Буримова.

Міжнародники допомогли придбати сучасну фірмову тару і з власним логотипом кооперативу, орендували автотранспорт з охолоджувачем.

Про охолоджувачі окрема розмова. Два стаціонарних (для помідорів та огірків, адже їх не можна зберігати разом), підстанція, навіси для сортування і місце, де можна розмістити вже подаровані кооперативу Норвезьким фондом у справах біженців промислову сушарку для овочів й овочерізку, — це дорожня карта на найближчі роки. Плану не можна здійснити через брак місця, а грошей на таку покупку немає.

«Поки що немає, — уточнює Мар’яна Нещерет. —  Шукаємо можливості заробити та обов’язково зробимо логістичний мініцентр для членів кооперативу».

Послідовники, агов!

У так званій сірій зоні, тобто на території біля лінії розмежування, лежить і село Трьохізбенка. Його жителі традиційно лають владу за те, що їх, овочівників, позбавили засобів до існування внаслідок заборони возити продукцію на продаж у Луганськ. Тут так само, як і в Станиці Луганській, традиційно вирощували помідори, огірки й перець на продаж.

«Ми спілкувалися із представниками Трьохізбенки, — розповідає Олександр Карельсон. — Але там ніхто не хоче об’єднуватися в кооператив. Овочівники кажуть: «Я буду сам. Хочете мені допомогти — допомагайте, але об’єднуватися ні з ким не планую». Але ж ми працюємо із групами людей, а не точково — з кожним фермером окремо. Сільгосптоваровиробники повинні зрозуміти: якщо працювати з великими торговельними мережами, потрібні якість, обсяг і стабільність. Має бути дисципліна постачання. Поодинці людям таке не під силу. І це проблема не тільки Луганської та Донецької областей. Через це іноді торговельні мережі відмовляються працювати з українськими фермерами, а обирають закордонну овочеву продукцію».

Такої самої думки й Мар’яна Нещерет: «На всіх зборах кажу: ми одне одному не конкуренти. Ми люди, які вирощують на одній території овочеву продукцію і повинні одне одному допомогти».

Два роки тому вона в межах одного із проєктів USAID їздила по області й читала лекції безробітним, які стоять на обліку в центрах зайнятості. Розповідала про власний досвід самозайнятості та створення власного (нехай невеликого) бізнесу. Відтоді до неї по пораду й підтримку звернулося...  лише п’ять осіб. Однак  вона з оптимізмом дивиться в майбутнє,  стверджує, що помаленьку люди розуміють нові обставини.

Уже за цей сезон представники кооперативу «Овочі станичників» планують реалізувати 230 тонн помідорів. Хіба може бути щось переконливіше за ці цифри?

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»

ОФІЦІЙНО

Любов БЕЗКОРОВАЙНА,
заступник директора департаменту
агропромислового виробництва та розвитку
Луганської ОДА:

— Із 2015 року ми із представниками міжнародних донорських організацій проводили аналіз та розрахунки, як допомогти овочівникам області, особливо тим, чиї господарства розташовано поблизу лінії розмежування. Допомога, яку надавали їм індивідуально й одноразово, пішла як у пісок. А ось приклад кооперативу «Овочі станичників» демонструє успіх та обіцяє досягнення в майбутньому.

Умова одержання підтримки в межах Проєкту USAID «Економічна допомога Східній Україні» — об’єднання людей у кооперативи. На сьогодні в області загалом 40 кооперативів різного спрямування сільськогосподарської діяльності. Але насправді діють з них не більш як десяток. Багатьом не вистачає таких ініціативних людей, як у Станиці Луганській. Але процес триває, і вже висловили бажання піти таким шляхом овочівники із села Половинкине Старобільського району. Там так само традиційно вирощували й везли продукцію в Луганськ, а тепер переймають досвід кооператорів.