Як поставити на ноги бійців після поранення?

Колишній командир взводу 40-го батальйону територіальної оборони ЗСУ («Кривбас») лейтенант Сергій Куршаков — особистість майже легендарна. Йому телефонують із різних куточків України, цікавляться досвідом реабілітації учасників АТО. І Сергієві Володимировичу та його помічникам є що розказати: вже майже рік у Дніпропетровську діє створений ним реабілітаційний центр і благодійна організація «Допоможи собі сам», де безкоштовну допомогу отримали вже понад 650 бійців та члени їхніх родин.

Але перед тим і самому засновникові центру довелося подолати нелегкий шлях. Навесні 2014-го, залишивши бізнес, Сергій Куршаков записався в добровольчий батальйон у перших лавах і на початку червня вже захищав Україну на Донеччині. У ніч на 3 липня відбувся його перший бій із терористами, які напали на український блокпост. Коли в наших бійців полетіла граната, Сергій закрив їх собою… 

Потім були лікарі, гелікоптер, знову лікарі — Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. І. Мечникова, клініки в Ізраїлі (лікування там оплатив один із тодішніх керівників Дніпропетровської ОДА).

Важкі численні поранення, контузія, загроза втрати ноги і ока, понад десяток операцій (зокрема мікрохірургічна в Ізраїлі тривала 14 годин), апарат Ілізарова, нарощування кісток, місяці одужання і реабілітації — все це він стійко переніс і з допомогою лікарів, дружини Ірини, рідних і друзів став на ноги. Тепер разом з однодумцями допомагає іншим. Про це й розповів кореспондентові «Урядового кур’єра».

— Сергію Володимировичу, як прийшло рішення піти на війну і як до нього поставилася ваша сім’я?

— Подивився, що відбувається, як швидко захоплюють території. Зрозумів, що скоро дійдуть і до моєї мами в Павлограді й моєї дружини та сина у Дніпропетровську. Подумав: якщо вмію будувати команду тут, то зможу і там. Встав і пішов. Дружина дозволила. Я нічого серйозного не роблю без її схвалення. Вона думала сім хвилин. Це дуже довго, зазвичай вона вирішує все набагато швидше. Вмовляти Ірину не довелося, вона розуміла, що інакше не можна.

А ось із батьками не радився. Подзвонив і сказав, що поїду, допоможу трошки. Щойно оголосили запис у добровольчі батальйони, пішов туди разом із другом. Це Юрій Брехаря, який також командував підрозділом 40-го батальйону. Він відзначився у боях, зокрема в Дебальцевому, тепер демобілізований.

— Як для вас почалася справжня війна?

— Після двох тижнів навчань нас спрямували на Донеччину. Спочатку стояли кілометрів за п’ять від кордону з Росією, а потім нас перекинули під Старобешеве. Прослужив усього півтора місяця. Тоді мало хто розумів, що таке війна, тільки перші 200-ті пішли… Дехто із солдатів говорив: «У мене нема берців, не піду на стрільби!» А мій заступник їм відповідав: «Ось вийде на тебе «сепар», то ти йому скажеш: не стріляй, бо я в капцях? Ходімо вчитися, бо буде тобі на передовій непереливки!»

Після першого інциденту, який стався на нашому блокпосту, я попросив збільшити кількість боєприпасів. І ми з комбатом вирішили, що мій блокпост, розташований першим перед Донецьком, треба посилити. А мені кажуть: «Ти ж забираєш усе, що видали на батальйон! Нам більше не дадуть». Я відповів: «Якщо нападуть, цього вистачить відбиватися години на три-чотири максимум!» Отже, запасів батальйону тоді вистачало на оборону одного блокпоста на півдня.

— Розкажіть про бій, коли вас поранило.

— Складно розповідати про те, чого майже не знаєш. Чому? Бо все відбувалося надто швидко, за лічені навіть не хвилини — секунди. Коли влітаєш на гранату, зазнаєш контузії й нічого не розумієш. Тієї ночі ми ходили оглядали блокпост, а тут одна, друга машина, постріли. Ми — у відповідь. А далі граната, вигук: «Командир поранений!» — і все. Організм діяв на автоматі. Я відключився. Єдине, що пам’ятав, — як хлопці доставили в медчастину, як вертушкою перекидали, як Ірину побачив у лікарні Мечникова. Залишилися яскраві спогади: вертушка, дружина, все.

— Це все, що розкажете про геройський вчинок?

— Натрапити на гранату — не героїзм. Піднятися після того на ноги і ходити — так.

— Поранення, я розумію, були серйозними. Які саме?

— Обидві ноги, рука, око. Контузія. Частину ноги відірвало, її пришивали. На оці п’ять операцій зробили, з яких дві — в Ізраїлі. З кінцівок цілою залишилася одна рука. Другу довелося відновлювати.

— Було тоді відчуття, що в майбутньому доведеться весь час лежати? Які прогнози давали лікарі?

— Жодних. Лікарі ніколи нічого не кажуть. І це правильно. Кожен повинен лікувати себе сам. Зараз можу вже напевно сказати: 60% залежить від пацієнта, а 40% — від допоміжних засобів.

Думок, що залишуся лежати, в мене ніколи не було. Розумів, що ходитиму. Сказав лікарям: «Через півроку побіжу!» А вони: «То ти на себе, мабуть, не дивився». А я тоді ще не міг на себе дивитися.

У жовтні, після повернення з Ізраїлю, вже ходив. Там дуже швидко ставлять на ноги і роблять це правильно. У них діє все в комплексі. Уранці після операції приходить лікар, перевіряє, чи все зроблено добре. Через день навідується фізіотерапевт і кричить: «Вставай, їдьмо, біжімо!» А в нас приходить дивиться і каже: «Якщо травматолог нічого не призначив, то я пішов». Або зазвичай призначають електрофорез і УВЧ.

— А це хіба зайве?

— Ні, не зайве. Але цього недостатньо. В Ізраїлі тебе піднімають і навчають, як треба діяти, а в нас — ні. Я сам смикав лікарів і запитував, що можна робити, чого ні. І всіх у палаті штовхав, щоб вони також ходили і дізнавалися. Це нескладно.

— Звідки знаєте, як треба відновлюватись і що саме собі робили?

— Просто не люблю пігулки і медичні процедури, до лікарів ніколи не ходив. Робив масажі, гірудотерапію, краніосакральну та фітотерапію, ЛФК, ходжу в тренажерний зал, басейн — все це є у нашому центрі. Вивчав питання, спілкувався з розумними людьми, фахівцями. Обирав найкращих, і вони у нас тепер майже всі працюють.

— Як відкривали центр? За які кошти працює?

— Одного разу я сказав дружині: «Зробімо щось для інших!» Вона каже: «Зробімо!» Торік у квітні почали, а 16 травня вже відбулося перше заняття у тренажерному залі. Його власник Валерій Пархоменко надав нам кімнату безплатно. Я тоді написав у Фейсбуці: хто хоче, хай приходить, закликав до співпраці волонтерів. А до того я ходив домовлятися про спільну роботу в медакадемію. А там кажуть, що тільки на заповнення документів піде півроку. Бо якщо щось робити офіційно, це називатиметься медичний центр і потребуватиме багатьох підписів. Я сказав, що так не буде, через два тижні проведемо перший сеанс.

Ми відкрилися і створили благодійну організацію. Допомагають нам небайдужі бізнесмени України. Я сам докладаю трохи коштів. Керівництво Палацу водних видів спорту «Метеор» спільно з обласним спортивним департаментом допомогли з басейном, де бійці плавають безкоштовно. Але наші потреби зростають, бо якщо раніше приймали 50 бійців, то нині через нас їх пройшло вже понад 650.

— На волонтерському форумі ви зазначали, що в офіційних медзакладах реабілітація відбувається неправильно. Що саме не так і як ви це виправляєте?

— Наш лікар оглядає бійців і кожному дає індивідуальні рекомендації. Контактуємо з волонтерськими організаціями психологів. Контузії, наприклад, офіційна медицина зовсім не лікує. Прописують пігулки. Бійці виписуються, а потім у них болить голова. Що допоможе? Краніосакральна терапія, й у нас є відповідні фахівці. В усьому світі фізкультура, спорт і терапія — основне лікування. А в нас цього нібито ніхто не знає.

— Але ж ліки — також терапія.

— Ні, не терапія. За кордоном щойно людина встає після операції, старається ліків не вживати. А в нас і через півроку-рік їх дають дедалі більше. І без пігулок можна нормально жити.

Чим виокремлюється хвора людина? Тим, що на деякий час захворіла, і їй треба відновитися до нормального стану. А в нас цієї частини — відновлення — ніби й не існує. Після того як кінцівку вшили, потрібно змусити руку згинатися-розгинатися, ногу — правильно рухатися, щоб нею побігла нормально кров і відновилися всі функції. Слід на місце поставити кістки, м’язи і нерви. Як ви можете це зробити? Тільки лікувальною фізкультурою, масажами.

В одного нашого бійця була грижа 7 міліметрів, а стала 4. Він, окрім нашої допомоги, займається йогою, активно працює над собою.

— Нещодавно у Дніпропетровську при шпиталі ветеранів війни відкрився реабілітаційний центр.

— У реабілітаційний центр потрапляють на 18 днів. А що далі? Хіба минула у бійця контузія? Якщо людина працює, вона не може взяти відпустку на все життя. Я інвалід 2 групи, за нашим законодавством маю лежати вдома і страждати. У нашому центрі реабілітація триває скільки завгодно і відбувається паралельно з нормальним життям.

— Тобто ви навчаєте, як із цим жити.

— Так! Навчаємо, що слід усе життя цим займатися. Проблеми з кістками, м’язами, нервом не розв’язують ковтанням пігулок. Допомагають розпрямлення, витягування, відновлення, фізичні навантаження тощо. Ось це дієво. Найголовніше, що раджу запам’ятати: допоможи собі сам. Зателефонувати нам, ми підкажемо. А система охорони здоров’я цих знань не дає. Навіть витрачаючи з бюджету три мільйони на реабілітацію, не отримуємо того, що можемо зробити за півмільйона. Я готовий за півмільйона зробити проект, який даватиме ефект для реабілітації утричі більший, ніж зараз витрачають чиновники. 

ДО РЕЧІ

Як бійцям потрапити на реабілітацію?

Зайти на сайт http://pomogisebesam.dp.ua/ або на сторінку у Фейсбуці й записатися. Головний критерій — участь в АТО й необхідність допомоги. Посвідчення УБД не обов’язкове: якщо його нема, є довідка. 

ДОСЬЄ «УК»

Сергій КУРШАКОВ. Народився 1979 року в Павлограді. Навчався у Дніпропетровському національному університеті. Здобув дві вищі освіти: фізика та менеджмент організацій. Учасник АТО. Має сина Мирослава, йому 4,5 року.