Вугілля. Як багато означає це слово для тих, хто поєднав своє життя з вугільною промисловістю, присвятив себе важкій і мужній шахтарській професії. Ця галузь завжди була і залишається однією з найважливіших базових галузей у паливно-енергетичному комплексі України. Із середовища вугільників вийшло багато видатних гірничих інженерів, талановитих керівників і господарників, державних і громадських діячів. Одним з таких був Микола Сафонович Сургай.
Він народився 20 листопада 1933 року в селі Любівка на Слобожанщині у багатодітній селянській родині. Його батько весь час працював у колгоспі. Сім’я повною мірою пізнала і жахливі голодні тридцяті роки, і трагедію німецької окупації. Сафон Тихонович — учасник Великої Вітчизняної війни, солдатом дійшов до Варшави, завершив її 1945-го на Далекому Сході в боях з японцями. Син успадкував від батька його основний життєвий принцип: усі блага і радощі життя створюються чесною і наполегливою працею.
Престижна професія
Після навчання у семирічній школі у 1949 році Микола вступив до Харківського гірничого технікуму. В той час складна і небезпечна шахтарська праця вважалася престижною та привабливою, і молодь з великим бажанням поповнювала кадри вугільної промисловості. Уже з дипломом 1953 року його направили у Донбас, де понад три роки він працював у шахті гірничим майстром, начальником дільниці. Молодого і перспективного спеціаліста послали продовжити навчання у Донецькому індустріальному інституті.
Здобувши вищу освіту 1959 року, він знову працював під землею. Добре зарекомендував себе як директор шахти, тому направляли на підприємства, що відставали, і виводив їх у передові. Із 1966 року керував трестом «Пролетарськвугілля» в Донецьку, 1974-го його призначили головним інженером комбінату «Донецьквугілля», а з 1978-го він очолив створене на базі комбінату однойменне виробниче об’єднання, найбільше у галузі, яке видобувало понад 20 мільйонів тонн вугілля на рік.
Відтоді з Миколою Сафоновичем ми були знайомі. Я тоді працював в апараті Ради Міністрів УРСР і мені за службовим обов’язком доводилося часто виїжджати у вугільні райони. Згадується розгляд стану справ на шахтах «Донецьквугілля» 1972 року. Привернули увагу стиль і методи роботи генерального директора об’єднання, манера спілкування з директорами шахт. Микола Сафонович — керівник нової генерації, з глибокою теоретичною підготовкою та солідним практичним досвідом. У його керуванні переважали інженерне мислення і використання технічних знань. Розгляд проводив жорстко, міг і «притиснути» того чи іншого директора шахти за недогляд у роботі, але виявляв такт, умів уважно вислуховувати виправдання і навіть заперечення. Вимогливість поєднувалася з наданням практичної допомоги там, де вона була потрібна.
Імпонувало і те, що він завжди йшов назустріч складним проблемам, грамотно і сміливо приймав рішення. Сподобалося, як у напружені хвилини з притаманним йому почуттям гумору вмів тактовно і ненав’язливо розрядити атмосферу і спрямувати справу в потрібне русло.
Міністр
Залишилась у пам’яті ще одна подія, учасником якої мені довелося бути. 1985 року М. Сургая призначено міністром вугільної промисловості УРСР. На засіданні Ради міністрів України голова О. Ляшко представив його членам уряду і висловив побажання успіху на новій відповідальній посаді. Наступного дня, 25 жовтня, відбулося засідання колегії галузі. Його відкрив заступник голови Ради міністрів УРСР М. Ніколаєв, оприлюднив указ про призначення нового міністра, виголосив добрі слова на адресу М. Гринька, який залишав цю посаду у зв’язку з переходом у Москву на наукову роботу, і передав кермо влади Сургаєві.
Микола Сафонович подякував за довіру, виголосив розроблену ним програму розвитку вугільної промисловості й своє бачення подальшого управління галуззю. Його програма охоплювала всі питання виробництва, життєдіяльності не тільки шахт, а й шахтарських міст і селищ на багато років наперед. Він не був новачком у міністерстві, до цього понад три роки працював першим заступником міністра, і становище в галузі йому було добре знайоме.
Видобуток вугілля знижувався. 1985 року він становив 189 мільйонів тонн проти максимального 1976-го — 218,2 мільйона тонн. І все-таки цей обсяг становив близько третини, зокрема найбільш цінного коксівного вугілля — майже половину загальносоюзного видобутку. Це, природно, зобов’язувало Мінвуглепром робити все необхідне для виконання плану і забезпечення народного господарства та населення паливом. Міністр розумів, яка велика відповідальність лягала на його плечі. Крім вжиття організаційних і технічних заходів, він вважав за потрібне добиватися в Москві збільшення капітальних вкладень і поліпшення матеріально-технічного постачання. М. Сургай наполегливо й аргументовано відстоював інтереси галузі й вироблену в республіці позицію перед союзним міністром та керівниками інших центральних органів влади. За таку прямоту і принциповість його там поважали, з ним рахувались і почасти, мабуть, побоювались або недолюблювали.
За роки, коли він очолював галузь, видобуток вугілля стабілізувався і майже намітилося зростання, поліпшились основні техніко-економічні показники. Посилилася робота з технічного переозброєння підприємств, упровадження в шахтах прогресивних систем розробки, у вирішенні питань соціальної сфери. Виконано важливу програму «Шахтні стовбури», що дало змогу прискорити реконструкцію шахт і введення нових потужностей. Посилено увагу до безпеки роботи в шахтах, впроваджено систему локалізації вибухів метану і вугільного пилу, що не мало аналогів у світовій практиці. За його ініціативою більш як у ста шахтних котельнях запрацювали котли ефективного спалювання низькосортного вугілля в циркулюючому киплячому шарі, що дало економію коштів і палива.
Велику підтримку мала галузева наука. Та й сам міністр виявив себе як вдумливий дослідник з надзвичайно широким колом наукових інтересів.
Після Чорнобильської аварії шахтарі були одними з перших, хто взяв участь у ліквідації її наслідків. Микола Сафонович особисто керував гірничими роботами під аварійним реактором, організував цю важливу і небезпечну справу в найкращих шахтарських традиціях.
На жаль, з 1987 року в країні почалися перманентні безглузді реорганізації управління народним господарством. Після ліквідації Мінвуглепрому УРСР М. Сургай працюва керівником Донецького територіального органу управління Мінвуглепрому СРСР, згодом — першим заступником голови Держ?гіртехнагляду УРСР.
У незалежній Україні
Після проголошення державного суверенітету України створилася нова ситуація, коли стало можливим усі підприємства вугільної промисловості, розташовані на її території, взяти із союзного в республіканське підпорядкування. Для керівництва ними було створено Державний комітет УРСР по вугільній промисловості з місцем розташування у Києві, головою якого призначено Миколу Сургая. Очолював галузь удруге, але вже в період, коли політичні й економічні катаклізми призвели до розпаду СРСР та загального спаду виробництва.
Йому довелося організовувати всю роботу спочатку. Докладав багато зусиль до налагодження системи управління, відновлення зруйнованих внутрігосподарських зв’язків, вирішення питань, пов’язаних із переходом до ринкових відносин, підвищення виробничої дисципліни на підприємствах, розв’язання кадрових проблем.
Микола Сафонович вів велику громадську роботу як депутат Верховної Ради УРСР 10 і 11 скликань. Обраний у 1994 р. народним депутатом України від Торезького округу Донецької області, він перейшов на постійну роботу в парламент. З 1998-го, після закінчення депутатського строку, — на науковій роботі. Останні 11 років працював директором головного вугільного інституту «УкрНДІпроект».
Окрім того, він доктор технічних наук, професор, академік Міжнародної академії безпеки життєдіяльності та Академії інженерних наук України, лауреат премії Ради міністрів СРСР (1984) і Державної премії України у галузі науки і техніки (2002). Його багаторічну плідну працю відзначено багатьма державними і відомчими нагородами СРСР і України. 2003-го йому було присвоєно високе звання Героя України із врученням ордена Держави за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку вугільної промисловості, багаторічну плідну наукову та громадсько-політичну діяльність.
Патріот вугілля
Микола Сургай — останній міністр вугільної промисловості УРСР і перший її керівник у незалежній Україні, великий патріот галузі. Виступаючи в Донецьку 2007 року на святкуванні 60-річчя Дня шахтаря, висловив надію на відродження вітчизняного вугілля: «Сьогодні Україна — незалежна держава з великим потенціалом і вагомим минулим. І дуже хотілося б, щоб цей потенціал був спрямований у правильне русло, а наше минуле цінувалося належно».
Він вважав, що багаторічна самовіддана шахтарська праця заклала основу економіки України і шахтарі надалі повинні бути передовим загоном трудівників. Микола Сафонович був послідовним пропагандистом значущості вугільної промисловості як основного енергоносія України, одним з невтомних її літописців. Він автор наукових праць, статей, публікацій. Із колегами і друзями у битві за вугілля видав книжки про традиції шахтарської праці, про видатних гірничих інженерів і спеціалістів, з історії розвитку галузі. Окремі його висловлювання стали крилатими, перетворилися на афоризми: «Вугілля врятує Україну, якщо Україна врятує вугілля», «У чорного вугілля може бути світле майбутнє», «Суспільству загрожує небезпека, якщо молоде покоління повернеться спиною до старшого», «У перемоги багато батьків, тільки поразка — сирота» тощо.
Він на багаторічному досвіді пізнав, що вугільною промисловістю завжди було нелегко управляти. Проте твердо вірив: оскільки запаси вугілля у надрах великі, галузь є перспективною і може забезпечити енергетичну незалежність України за умови збільшення інвестицій і оновлення шахтного фонду, поліпшення управління, справжньої державної підтримки та належного підвищення престижності шахтарської праці.
Генеральних директорів вугільних об’єднань у шахтарському середовищі зазвичай величають «генералами», а М. Сургай — шахтарський «маршал». Важко переоцінити зроблений ним внесок у розвиток і становлення вітчизняної вугільної промисловості. Завжди залишався вірним обраній на все життя шахтарській професії, вважав, що без вугілля не може бути економічної незалежності України.
Багатьом його опонентам було не зрозуміло, як можна любити шахту, а йому не зрозуміло, як можна її не любити. Він був людиною високих моральних якостей, авторитетною і шанованою, завжди готовий прийти на допомогу тим, хто її потребував. Яскрава особистість.
Помер 26 грудня 2009 року. Поховали у Донецьку, головному місті його життя, почесним громадянином якого був. Зберігаючи пам’ять про Миколу Сафоновича Сургая, його іменем назвали шахту «Південнодонбаська» №3 (м. Вугледар). Він мав велику повагу й авторитет серед шахтарів і всіх тих, хто з ним працював і хто його знав.
Вольт ДУБОВ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+