Шекспір українського театру

170-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КАРПЕНКА-КАРОГО

ПОСТАТЬ. У травні 1884 року під час гастролей у Ростові-на-Дону легендарної української трупи, що ввійшла в історію як театр корифеїв, актора Івана Тобілевича, який виступав під сценічним псевдонімом Карпенко-Карий, зобов’язали негайно покинути місто на виконання рішення «особливої наради» департаменту поліції. Артиста відправили у трирічне заслання до «обраного ним місця проживання поза місцевостями, оголошеними в стані посиленої охорони», до яких належали всі «малоросійські» губернії. Годі шукати красномовніших доказів того, чи був Ростов-на-Дону на той час українським, і цілеспрямованої державної політики великодержавного російського шовінізму, згідно з якою навіть театральні вистави мовою корінних жителів України вважали виявами «сепаратизму».

Доречно згадати, що, на відміну від рідних братів Миколи і Панаса, які ввійшли в історію українського театру зі сценічними псевдонімами Садовський і Саксаганський, старший за віком Іван Тобілевич дослужився до звання колезького секретаря (рівень штабс-капітана у війську) і його примусово відправили у відставку за неблагонадійність 38-річним. Удівця, на руках якого на той час було четверо неповнолітніх дітей, позбавили засобів існування, а коли він почав заробляти на хліб акторською працею, показово відправили на заслання до Новочеркаська, де впродовж трьох років єдиним джерелом доходів «злочинця» була освоєна ним праця палітурника.

Як писав згодом Іван Франко, жорстокість і самовпевненість царського режиму призвела до зворотного ефекту: Російська імперія втратила чиновника Івана Тобілевича, а «Україна зискала Карпенка-Карого», якого Каменяр заслужено вважав одним «із батьків нашого театру».

Саме у новочеркаському засланні драматург-початківець створив епохальні для української сцени і культури п’єси: «Бондарівну», «Наймичку», «Мартина Борулю». З ними у 1886 році театр корифеїв, якому після грандіозного успіху під час київських гастролей 1883-го впродовж майже десяти років не дозволяли виступати в Україні, підкорив столичний Санкт-Петербург.

За свідченням очевидців, вулиця, на якій розміщувалася будівля, де ставили українські вистави, через наплив публіки перетворилась на пішохідну, тимчасом як Імператорський театр простоював напівпорожнім. Успіх був зумовлений репертуаром і талановитою грою артистів. Недаремно засновник знаменитого МХАТ (до речі, створеного лише у 1898 році) Станіславський засвідчував, що «ми вчились тоді у Кропивницького та інших українських акторів».

Тріумф «малоросіян» зацікавив навіть царя, який відвідав кілька вистав і поспілкувався із митцями, що, однак, мало чим допомогло Україні та її культурі. У грудні 1886 року «височайшим повелінням» термін заслання Іванові Тобілевичу подовжили на два роки. Єдиним послабленням став лише дозвіл переїхати на родовий хутір Надію поблизу нинішнього Кіровограда.

Не менші перепони ставили написаним Карпенком-Карим п’єсам, до більшості з яких доводилося неодноразово вносити зміни та навіть по кілька разів перейменовувати, щоб добитися дозволу цензури на друк і постановку. Як із гіркотою констатував драматург у написаному ним тексті виступу на всеросійському з’їзді сценічних діячів, «переводить с иностранных языков для малорусской сцены — воспрещается; писать из исторического прошлого — воспрещается. Слова «запорожец», «козак», «ридный край» — жупел для цензуры, и раз пьеса имеет эти слова, то ее не дозволят. Поэтому малороссийские пьесы имеют темой кохання и изукрашиваются танцами и пением», зводячись до «выкрутасов и компиляций литературных клоунов».

Не зайве нагадати, що з 1 січня 1884 року в малоросійських губерніях був чинним циркуляр міністра внутрішніх справ, за яким вистави давали у «здвоєному форматі»: українськомовна п’єса обов’язково супроводжувалася російськомовною однакової тривалості.

Не дивно, що на схилі літ видатний драматург, якого заслужено називають Шекспіром українського театру, з гіркотою писав: «Ні один народ в Європі не пережив того, що ми, українці». То він ще не знав ні про Голодомор, ні про загибель у вогні Другої світової війни майже кожного п’ятого жителя України.

Навіть нині творчість Івана Карпенка-Карого залишається на правах пасербиці, бо із «трьох масових багатотомних видань» ще часів УРСР перше знищили як «націоналістичне», у другого наклад 10 тисяч примірників, а у тритомнику 1985 року немає жодної з історичних драм, заборонених ще царською цензурою. 

 ПОВЕРНЕННЯ ДО КОНСТИТУЦІЇ 1996 РОКУ

Узурпація влади — рішенням суду

ГАНЬБА. Внесені 8 грудня 2004 року зміни до Конституції, якими перед приходом до влади Віктора Ющенка обмежили його президентські повноваження і зміцнили права опозиції у Верховній Раді, 30 вересня 2010 року скасував Конституційний суд на догоду тодішньому президентові Януковичу та Партії регіонів. Цим було відкрито шлях до узурпації влади, що найголосніше вітали майбутній міністр юстиції Олена Лукаш та одіозний екс-голова Центрвиборчкому Сергій Ківалов.

Натомість представники тодішніх опозиційних партій заявили, що йдеться про наділення президента (до речі, обраного лише третиною виборців, які мали право голосу) повноваженнями, яких не було в жодного з його попередників, перетворення уряду на «хлопчиків на побігеньках» і позбавлення парламенту права контролю над виконавчою владою. З трибуни Верховної Ради прозвучало застереження, що суддів Конституційного суду очікує доля їхніх киргизьких колег, засуджених за нехтування нормами закону на догоду тамтешньому президентові.

Ми вже побачили, чим обернулося відновлення «найдемократичнішої у Європі», за словами Ківалова, Конституції. Отож давно слід притягнути до відповідальності тих, чиї суддівські мантії червоні від крові тисяч загиблих і скалічених громадян України, які стали жертвами розв’язаної не без участі майстрів кривосуддя війни. 

 25-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ ГОЛОДУВАННЯ СТУДЕНТІВ У КИЄВІ

Уроки Революції на граніті

ПАРАЛЕЛІ. Одним із популярних гасел виборчої кампанії кандидата в президенти Януковича була обіцянка «почути кожного». Однак сотням тисяч протестувальників на київському Майдані Незалежності довелося простояти чотири місяці під відкритим небом, перш ніж влада і депутатська більшість від Партії регіонів звернули увагу на народ й ухвалили горезвісні диктаторські закони, що спровокувало подальшу криваву бійню.

Натомість двадцять п’ять років тому, коли дві сотні студентів встановили намети й розпочали голодування на тодішній площі Жовтневої революції, комуністичній владі вистачило 16 діб, щоб усвідомити: народ не з ними, народ проти них. Через це силового сценарію розгону акції протесту не задіяли, а спроба зробити це руками ветеранів війни, яких зібрали на урочисте засідання з нагоди чергової річниці визволення України (цю дату за часів УРСР відзначали 14 жовтня), закінчилася нічим: справжні фронтовики, на відміну від обвішаних ювілейними медалями і георгіївськими стрічками псевдоветеранів, проти власних онуків і правнуків не пішли.

Чимало українців впевнені, що учасники Революції на граніті, як згодом назвали цю акцію протесту, насамперед добивалися відставки глави уряду. Насправді це була лише одна з вимог, серед яких ще — недопущення укладання нового союзного договору; перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року; проходження призовниками з України строкової служби виключно на українській землі; націоналізація майна КПРС і комсомолу.

Так само як антинародна Верховна Рада регіоналів, тодішній парламент, якому судилося стати першим вищим представницьким органом влади незалежної України, відмовився розглядати вимоги народу, що протестував. Лише після того як страйк охопив усі вищі навчальні заклади Києва, а студентські акції розпочалися у Львові й Луганську, народні депутати дозріли до усвідомлення порятунку власних задів у владних кріслах.

Як наслідок, Голова Ради Міністрів УРСР пішов у відставку «за власним бажанням», а ухвалена 17 жовтня постанова парламенту містила обіцянку провести наступного року народне голосування (референдум) з питань довіри Верховній Раді, яку нардепи проігнорували, спокійно добувши до кінця весь термін своїх повноважень та добивши, згідно з відомим постулатом Леніна «чим гірше, тим краще», економіку України до ручки.

Таку саму долю мали б й усі інші вимоги студентів, якби недолуга спроба комуністів-ортодоксів із Москви запровадити надзвичайний стан в СРСР не призвела до його стрімкого розпаду, створення самостійних держав та націоналізації партійного майна за ініціативою «низів».

Більшість учасників Революції на граніті залишилася поза політикою, тимчасом як до влади дорвалися ті, хто всіма можливими способами перешкоджав становленню української державності. Отож не варто дивуватися тому, що «маємо те, що маємо», як висловився колишній головний ідеолог КПУ Леонід Кравчук. Завдання в іншому: нарешті усвідомити головний урок Революції на граніті і не допустити реваншу колишніх. Причому йдеться не про тотальну люстрацію, під яку чомусь потрапили переважно чиновники найнижчого рівня, а про відповідальність перед законом за конкретні кримінальні злочини нардепів, урядовців, олігархів, винних у розграбуванні країни й загибелі вже тисяч кращих її синів та дочок. 

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЕРГІЯ ЄСЕНІНА

«Ты Рассея моя, Рассея, азиатская сторона!»

КУМИР. На відміну від дворян Пушкіна і Лермонтова, Єсенін вийшов із гущі російського народу і був невід’ємною його частиною. Напевно, саме через це він душею відчував, що будь-яка імперська влада ворожа Росії і йому особисто.

Можна сперечатися стосовно того, чи сам Єсенін заподіяв собі смерть, чи його вбили. Однак поза сумнівом, що він поряд з Блоком, Маяковським, Висоцьким, які, на відміну від царських, радянських і путінських «князьків», жити в Азії не хотіли, але без Росії не могли.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)