Готуючись до відзначення 200-річчя Кобзаря, гріх не згадати ще про одну визначну дату — 225-річчя з дня народження геніального митця, якого заслужено називають корифеєм російського театру, творцем його нової естетики, батьком сценічного реалізму. Є всі підстави стверджувати: як уся російська література виросла, за відомим образним висловом, із «Шинелі» Гоголя, так звичний нам театр виник завдяки Щепкіну. Та чи багатьом відомо, що автор «Тараса Бульби» і «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» вважав видатного актора своїм земляком, а Шевченко називав Щепкіна «друже мій давній, друже мій єдиний» та присвятив йому вірш «Пустка» з не менш проникливим зверненням — «друже сивоусий»?
Звідки в нього «південний говір»?
Добре відомо, що мала батьківщина корифея російського театру — село Красне Обоянського повіту Курської губернії. Та вже невдовзі після його народження родина переїхала до сусіднього, Суджинського, повіту, звідки 13-річним підлітком Микола Щепкін поїхав на навчання до Курська. Причому вже маючи перший акторський досвід, здобутий у любительській виставі, влаштованій вихованцями повітового училища в Суджі.
Отож, здавалось би, нібито нічого не пов’язує дитинство і юність Щепкіна з Україною. Та неважко з’ясувати, що Суджа — всього за 9 кілометрів від нинішнього російсько-українського кордону. За часів козаччини містечко належало до територій, що підпорядковувались Сумському козацькому полку. Більше того, Суджа була сотенним містом, в якому за першим сигналом збирались околишні хлібороби-козаки, щоб, осідлавши коней і озброївшись, вирушати в похід.
Цілком закономірно, що після приєднання України до Росії Суджа ввійшла до складу Київської губернії і лише з 1727 року «за височайшою волею» передана Бєлгородщині, а згодом Курщині.
Тому не дивно, що, як напише згодом у своїх «Записках» відомий актор, «вчитель мій був малоросіянином, та й увесь повіт заселений був більш малоросіянами, аніж росіянами». Фактично аж до переїзду Щепкіна до першопрестольної він жив в українськомовному середовищі. Через це актору вже навіть на сцені Московського театру довелося немало попрацювати, щоб позбутись відчутного «південного говору» — українського акценту.
Не менш промовисті подробиці знайомства Щепкіна з Гоголем, який без жодного запрошення зайшов до його московської оселі зі словами: «Ходить гарбуз по городу та питає свого роду». Як свідчать спогади сина актора — Петра Щепкіна, видатний письменник вирішив по-простому навідатись до земляка, дізнавшись, «что мой отец тоже, как и он, из малороссов». Погодьтесь, що йдеться про напрочуд красномовне визнання національної самоідентифікації «батька російського театру».
З однієї неволі — до другої
Щепкіна із Шевченком поєднувала як щира дружба, так і кріпацьке минуле. Втім, на відміну від Тараса — вихідця із простої селянської сім’ї, батько майбутнього видатного актора працював управителем у маєтках графа Волькенштейна, який цінував здібного невільника і навіть не заперечував проти навчання його сина. Тим більше, що поміщик-кріпосник вважав себе театралом і певний час навіть спонсорував приватний театр у Курську.
Втім, невдовзі панське захоплення музами закінчилось, а кріпосний актор з дозволу власника переїхав до Харкова, де його талант привернув увагу вербувальників, які шукали артистів для театру в Полтаві. Тут розміщувалась резиденція малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна, який полюбляв театральні видовища. До честі вельможного князя, він не вважав себе професіоналом у цій сфері, а тому доручив художнє керівництво театром Івану Котляревському.
Саме завдяки творчому союзу двох непересічних особистостей — талановитого актора Щепкіна і автора безсмертної «Наталки Полтавки» та іскрометного «Москаля-чарівника» — виник український класичний театр. Його історія розпочалась у 1819 році в Полтаві, де з успіхом пройшли перші «малоросійські» прем’єри.
Зрозуміло, що Іван Котляревський не залишився байдужим до кріпацької долі Щепкіна та став одним з ініціаторів його викупу з неволі. «Вченого» невільника оцінили в астрономічну суму — 8 тисяч рублів. Доречно нагадати, що звільнення Шевченка обійшлося майже втричі дешевше — у 2,5 тисячі рублів. На відміну від неодруженого маляра, у випадку з актором йшлося про його родину — чотирьох дітей, його вже престарілих батьків та вільну до заміжжя дружину, яка через кохання наважилась пов’язати долю з кріпаком.
Отож майбутню гордість Росії довелось викуповувати з неволі у складчину, пустивши між шанувальників таланту актора підписний лист для збирання коштів. У цьому списку небайдужих людей як прізвища знаних українських меценатів — Тарновські, Галаган, Кочубей, Полетика, так і менш заможних благодійників — Почека, Забела, Свічко, Левченко, Кованько тощо.
Загалом вдалося зібрати чималу суму — 4 тисячі рублів, що, однак, було менше за ціну, оголошену власниками Щепкіна. Зрештою, князь Рєпнін доклав 4 тисячі рублів і… придбав актора з родиною у свою власність! Справа зі звільненням Щепкіна тяглася аж до припинення існування театру в Полтаві. Вже аж у Тулі митець нарешті отримав жадану вільну на нього, його дружину і… двох старших доньок. В листі князь пояснив, що заплативши за родину Щепкіних 4 тисячі рублів із власної кишені, «его сиятельство нашел справедливым оставить прочее семейство г. Щепкина в крепостном состоянии за собою».
Вже маючи обіцянку про прийом до Московського театру, артист запропонував за звільнення рідних надати векселі на 4 тисячі рублів із зобов’язанням погашати щороку по тисячі боргу. Натомість «його сіятельство» продемонстрував гідну сучасних бізнесменів хватку, заявивши, що погодиться лише під гарантію платоспроможного поручителя. Ним, на щастя Щепкіна, погодився стати Дмитро Бантиш-Каменський — виходець з України та автор знаменитої «Історії Малої Росії». Залишається додати, що княгиня Варвара Рєпніна, чия доля тісно пов’язана із Шевченковою, — донька занадто підприємливого генерал-губернатора Малоросії, який пошкодував коштів для звільнення синів і батьків корифея російського театру.
До бенефісів брав сцени з українських вистав
До Щепкіна театральні вистави (причому не тільки в Росії) зводились до гучного декламування, підкресленого виразною жестикуляцією. Радше це були монологи «на залу», ніж звична нам нині гра акторів. Саме наш земляк наважився зламати віджилу традицію, ставши, за образним висловом сучасників, «нетеатральним у театрі». Власне, це добре відомо шанувальникам Мельпомени, як і те, що талант Щепкіна врятував від провалу знамениту п’єсу Гоголя «Ревізор»: прем’єра у Петербурзі виявилась невдалою, зате «щепкінська» постановка у Москві стала тріумфом обох «малоросів» — автора і актора.
Менш відомо, що великий артист був справжнім повпредом української культури на російській сцені. Так, у Московському імператорському театрі довго не погоджувались ставити п’єси Котляревського. Отож, крім класичного репертуару, Щепкіну доводилось ще виступати у псевдоукраїнських комедіях і водевілях, де актор спочатку «видався публіці не зовсім задовільним, бо існувало переконання, що малоросіянина неодмінно треба грати як мавпу і калічити мову, і гримасувати якомога більше». Та вже невдовзі критики захоплено писали, що «досі ми бачили в театрі лише грубі фарси, карикатуру на співучу, поетичну Малоросію».
Більше того, під час гастролей «у провінції» і навіть у столичному Петербурзі Щепкін обов’язково грав п’єси Котляревського та включав до бенефісів кращі сцени з українських вистав. Так, під час тріумфальних виступів актора в російській столиці, що проходили у 1844 році, «Лихо з розуму» показали 6 разів, «Ревізора» — 5, п’єси Мольєра — двічі, а «Москаля-чарівника» — 13 разів!
Саме наполегливість артиста примусила керівництво театру в Москві врешті-решт піти на постановки п’єс Котляревського українською мовою. Враження публіки красномовно засвідчує відгук професора Московського університету Дмитра Крюкова: «Не хотілося, однак вимушений визнати, що цей козак (персонаж Щепкіна у «Наталці Полтавці». — В. Ш.) граціозніший і образніший, аніж більшість героїв трагедій та всі водевільні джентльмени нашої сцени».
Несправедливо призабута стала спільна поїздка нашого земляка з В.Бєлінським Україною в 1846 році. «Несамовитий Віссаріон», як називали цього впливового літературного і театрального критика, на власні очі пересвідчився, що Малоросія — справді не Росія: «Верст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров — чистота и красивость неописанные. Дети очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя — хуже и гаже свиней».
Не менший вплив на освічених росіян мали усні розповіді Щепкіна про його молоді роки та волелюбних і гордих малоросів. Чого, наприклад, варта оповідка, як від шанованого в селі хлібороба-козака вимагали під загрозою покарання кількома тисячами різок переселитись з дітьми до військового поселення, де з них муштруватимуть царських солдатів. Попросивши кілька хвилин на роздуми, селянин невдовзі повернувся з мішком за плечима. В ньому були трупи щойно вбитих батьком двох його малолітніх синів. «Вони вже не будуть солдатами, а я не стану солдатом. Тепер страчуйте мене!» — заявив він своїм мучителям.
Великий актор теж довів своїм життям, що попри всі спокуси, навіть у сановних російських столицях він не зрадив ні рідної йому землі, ні дорогої його серцю мови.
Ми в Google+