БІЗНЕС І МОРАЛЬ

"Урядовий кур'єр" вирішив спрогнозувати подальший розвиток курортно-літнього комплексу країни після дерибану профспілкового майна

Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Крим — Закарпатська
—Львівська області

…Тут, у центрі «української Швейцарії», вечірні сутінки якось несподівано переходять у суцільну темряву. На вершинах каскаду гір, що поросли могутніми смереками та грабами, ще ховається сонце, а в селі Шаян вже вмикають ліхтарі. З настанням темряви життя у цьому чудовому курортному містечку зовні завмирає. Більшості відпочивальників не до вечірнього моціону, бо ходити в цей час у напівсутінках практично єдиною вулицею, на якій розташовано всі основні оздоровниці, небезпечно. Можна поламати ноги. Бо тротуарів немає, а бруківка і грунтова дорога через усе село аж до його глухого кута з одним із приватних санаторіїв розбиті вщент. Після дощу або танення снігу тут суцільні болото і калюжі.

Сьогоднішній стан закарпатського курорту Шаян з його унікальними мінеральними водами (вважаються більш цілющими за води Карлових Вар) — наочний приклад браку в країні державної стратегії ефективного використання лікувальних можливостей цього казкового краю, побудові більш керованого та контрольованого центральними органами влади санаторно-оздоровчого комплексу. В Шаяні досить помітна й тенденція, яка останнім десятиріччям cпостерігається майже у всіх наших курортних регіонах: створена за Радянського Союзу колись пристойна матеріальна база доступного відпочинку, лікування та реабілітації мільйонів і мільйонів трудящих та їхніх дітей сьогодні остаточно вмирає або розбазарюється.

Краще мати власну «хатинку»…

Які тільки знаменитості не пили в цьому селі чудову шаянську водичку! Адже вона досить позитивно впливає і на органи травлення, і на печінку, і на жовчний міхур, і на підшлункову залозу, позбавляє і від сечокам’яної хвороби… У 1990-ті роки, добре пам’ятаю, тут з квітня по жовтень було досить багатолюдно. Лікувалися тисячі людей! В єдиному тоді профспілковому санаторії «Шаян» з його одним-однісіньким триповерховим спальним корпусом та з десятком літніх дерев’яних будиночків, що були розкинуті попід горою в яблуневому саду, вільних місць ніколи не було. Сусідній, більш пристойний триповерховий відомчий пансіонат системи «Хлібопродукти» з двома міні-котеджами поряд, що теж ховаються серед дерев на схилі гори, приймає здебільшого місцевих та столичних «шанованих гостей».

А найвищому керівництву країни на тутешньому курорті свого часу було створено ексклюзивні умови для відпочинку та лікування. Для цього пішли локальним, менш витратним і більш завуальованим шляхом: над сільською поштою (вона в самому центрі і майже за сто метрів від бювета) надбудували другий поверх. Звичайно, з окремим входом і пристойними апартаментами. Споруджувалися такі віп-умови швидкими темпами, кажуть, персонально під Віктора Ющенка, коли той ще очолював НБУ. Не раз він бував «на пошті» із сім’єю вже і в статусі прем’єр-міністра.

— Тоді, крім його особистої охорони, й наші хлопці цілодобово чергували біля цього будинку. Одного разу і хустській міліції, і нам довелося дуже понервуватися за долю глави уряду, — розповідав майже пошепки Богдан, мій ужгородський друг. Ми сиділи в затишному кафе майже в центрі Мукачевого, куди я заїхав дорогою на Київ, і надмірна, як мені здавалось, його обережність дещо дивувала. Адже він ще вчора очолював одну з силових структур Закарпаття, має високе звання.

— А я щоранку приносила Ющенкам ще тепле козине молочко. Діти Віктора Андрійовича дуже його полюбляли, — охоче розповідала мені кілька років тому тутешня знаменитість — баба Ліза, дружина колишнього начальника застави. Я навіть її фотографію з козами на згадку зробив. У неї їх майже з десяток, а біла цегляна хата на схилі гори Шаяниха дивиться своїми вікнами саме на ту пошту. — Досі отримую поздоровлення від Ющенка.

Іван Плющ пішов більш прагматичним шляхом. Його ім’я в селі пов’язують з будівництвом приватного пансіонату «Вісак», що впритул з територією санаторію «Шаян». Ця сучасна за архітектурним виконанням споруда з кількома віп-котеджами на березі штучного ставка й стала початком наступу на територію профспілкової оздоровниці. Персональним номером у «Вісаку», який (за словами його співробітників) нібито завжди був напоготові прийняти свого господаря — тодішнього Голову Верховної Ради, Іван Степанович явно не задовольнився, бо згодом побудував собі власну «хатинку» з пасікою. Майже поряд на добрячому шматку землі, який свого часу займали дерева та ті скромненькі літні будиночки для пересічних відпочивальників санаторію «Шаян». Мені колись, ще за головного лікаря Йосипа Лонграфа, пощастило жити в одному з них.

Дача пана Плюща сьогодні має досить скромний вигляд порівняно з палацами інших нетутешніх можновладців, які згодом облаштувалися там, де колись пролягали теренкурні маршрути №3 і 4 санаторію «Шаян». Тих теренкурів, як і санаторних дерев’яних будинків, у яких задешево жили рядові члени профспілок, що приїздили на лікування, вже немає. Навесні цього року, коли я востаннє був у Шаяні, впритул до санаторію підступило грандіозне будівництво ще з десятка вілл.

Своїх нових власників давно чекає золотий шматок землі санаторної території через дорогу, поряд з бюветом, де розташовані напівзруйновані бібліотека та клуб «Шаяна». Їх, скільки пам’ятаю, ніхто ніколи не ремонтував. З яких міркувань, нині зрозуміло. Років з 20 тому, коли клуб був ще у більш-менш нормальному стані, я аплодував тут (разом із сотнями відпочивальників) «українській берегині» Ніні Матвієнко, яка у мертвій тиші переповненого залу давала безплатний концерт. Народна артистка вчергове приїхала сюди «на води», була одягнена явно не для виходу на сцену. Але її лагідний, душевний і проникливий голос, неповторні своєю мелодійністю та теплотою пісні тримали майже дві години у приємному напруженні пацієнтів унікального курорту.

На цій би захаращеній земельній ділянці побудувати для хворих новий корпус санаторію... Але такий варіант, певне, вже не буде реалізований: за останні років десять Шаян перетворився на місце потужного бізнесу з продажу землі під явно не лікувальні цілі. Мільйонні кошти йдуть поза кишенею держави від хижацького висмоктування на реалізацію неповторних своїми лікувальними властивостями підземних мінеральних джерел. 

Держава, віддавши все на відкуп профспілкам та місцевій владі, відсторонилась, по суті, від контролю за розвитком курортної галузі, зокрема в Шаяні (якщо взагалі така стратегія існує). Регіон з його знаменитими мінеральними джерелами, який міг би приймати на лікування тисячі іноземних громадян та перераховувати до бюджетів різного рівня мільярдні кошти, як це дають Чехії Карлові Вари, перетворився (на очах представників вищої влади країни) на місце розгулу тіньового капіталу та жадібного захоплення залишків вільної землі під «хатинки». За роки незалежності тут, у Шаяні, крім одного приватного санаторію із захмарними для «смертної людини» розцінками на лікування, не побудовано жодної загальнодержавної чи профспілкової оздоровниці для широкого кола людей. Приємним винятком стала здача в експлуатацію напередодні нового 2010 року відомчого довгобуду — медико-реабілітаційного центру МВС України «Шаян».

Було ваше, стане наше

Досить влучну оцінку першопричинам нахабного наступу на всенародні оздоровниці, знищення колись доступного для мільйонів простих людей курортно-лікувального комплексу країни дав кілька років тому в нашій тривалій бесіді екс-міністр охорони здоров’я Юрій Прокопович Спіженко. Він був для мене більш ніж найнадійніший товариш. Хай земля буде йому пухом. Ще за життя цієї високопорядної державницької Людини наша газета наводила його висновки, які сьогодні, на мій погляд, звучать значно влучніше та актуальніше, із стовідсотковою об’єктивністю:

— У країні створилася каста тих, кому за статусом «належить» бути і здоровим, і багатим. Ця каста вже досить значна за кількістю, і саме від неї залежить прийняття відповідних рішень і організація контролю за їх виконанням. Вони мають власні літаки і власних лікарів з найсучаснішим обладнанням. Їхні діти вчаться і народжують їм онуків в Англії, Німеччині та Австрії. Чи будуть ці законодавці-мільйонери й високі державні чиновники, які кілька разів на рік відпочивають і проходять «диспансеризацію» за кордоном або лікуються за потреби в найдорожчих приватних клініках України, серйозно переживати і турбуватися про здоров’я простих смертних?!

Може, саме тут і треба шукати відповіді на питання: чому держава допустила знищення вже понад 200 всенародних курортно-лікувальних закладів лише в системі «Укрпрофоздоровниці»? Якщо наприкінці минулого століття, разом з допоміжними підприємствами, в цій структурі їх налічувалося понад 300, то сьогодні близько 80. У Трускавці та Алушті взагалі вже немає профспілкових санаторіїв. У Ялті із 23 об’єктів місцевого курортного об’єднання кілька років тому залишалося тільки 8. З дуже завуальованими їх реальними власниками. Практично поставлена на межу знищення колишня потужна мережа (у підпорядкуванні Мінохоронздоров’я) спеціалізованої курортно-лікувальної допомоги дітям та дорослим, котрі страждають на туберкульоз, астму, діабет.

— У нашому Головному управлінні налічувалося 60 таких оздоровниць — республіканського значення, а ще 250 ми напряму підпорядкували обласним управлінням охорони здоров’я, — розповів мені один з перших керівників згаданої мережі оздоровниць МОЗ, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАМН України Михайло Лобода. — Сьогодні зі всієї цієї кількості залишився мізер. А що було зроблено з об’єднанням «Трускавецькурорт»?! Це вже за помаранчевої влади. Вісім прибуткових санаторіїв (з них три «тисячники») і решту іншого майна продали за… 87 мільйонів гривень.

— Усі наші санаторії були самодостатніми, вдало вели бізнес, в них ми вклали у вигляді реінвестицій більш як 100 мільйонів власних коштів, — казав журналістам одразу після фактичного захоплення приватними структурами цих восьми санаторіїв (у 2005—2006 роках) Богдан Арсентійчук, який ще певний час вважався керівником уже неіснуючого «Трускавецькурорту».

Рік тому Богдан Іванович — красива та інтелігентна, могутньої статури людина, для якого робота була понад усе (я його добре знав особисто), пішов у небуття, не витримавши тиску, приниження та зухвалого цинізму нових можновладців. Інсульт отримав і Михайло Лобода. Ми дружимо давно. 15 років Михайло Васильович керував профспілковими оздоровницями України. 12 з них працював єдиною командою з Олександром Стояном, коли той очолював Федерацію профспілок.

За словами Леоніда Грача, народного депутата, саме цей тандем робив усе можливе, щоб протистояти неймовірному тиску, прагненням захопити під різними схемами профспілкові оздоровниці. Їм вдалося утримати «Трускавецькурорт». Михайлові Лободі це коштувало здоров’я.

— Вже після того, як «їх пішли» помаранчеві, й почався зухвалий, неконтрольований та непрозорий розпродаж новим керівництвом ФПУ та «Укрпрофоздоровниці» цілих санаторних комплексів — і кримських, і трускавецьких, і київських...

— Ці процеси лише на рік зупинив Закон «Про мораторій на відчуження майна, яке перебуває у володінні Федерації професійних спілок України», бо Віктор Ющенко обмежив його дію 1 січня 2008 року. А що сьогодні, на ваш погляд, Леоніде Івановичу, відбувається навколо профспілкового майна?

«Сьогодні ми є свідками чергової, більш жорсткої війни за залишки профспілкових оздоровниць». Такою прямою і відвертою була перша фраза, якою почав свою відповідь на моє запитання Леонід Грач, екс-спікер Верховної Ради Криму.

— По суті, триває війна, сутичка між кланами, групами людей не за інтереси членів профспілок, а за те, хто завтра розпоряджатиметься цією власністю, ділити її, перш за все землю, на якій розташовані доведені до ручки санаторії. В Криму було близько 400 оздоровниць різного підпорядкування. А що сьогодні маємо?! Ніхто в них, крім державних дач, по суті, нічого серйозного в розвиток не вкладав, все витискається до останнього.

Хоча, як згодом мені розповідав Олександр Стоян, народний депутат і співавтор згаданого закону, є чимало механізмів, які чомусь нинішні керівники ФПУ «не бачать», для перетворення всіх своїх оздоровниць на незбиткові підприємства та централізованої концентрації коштів на їх розвиток, нове будівництво.

— Раніше практично всі кошти, які заробляли санаторії, ми залишали їм на розвиток, ремонти. Від своїх прибутків (дивідендів) вони перераховували нам лише п’ять відсотків. Сьогодні їх обдирають до останнього, майже нічого не залишають.

— Відрахування санаторіїв, казали мені декілька їхніх керівників, до «Укрпрофоздоровниці» вже становлять 45—50 відсотків. За минулий рік, запевняли, ця приватна структура перерахувала Федерації профспілок 26 мільйонів гривень.

— Цілком очевидно, — зауважує Олександр Стоян, — апарат ФПУ жирує, а колективи оздоровниць у жебрацькому стані, хоча більшість з них прибуткові. 92% акцій «Укрпрофоздоровниці» володіє федерація. Ви поцікавтесь, яка зарплата у профспілкових лідерів, що борються за прожитковий кошик трудящих у 740 гривень. 10—15 тисяч! Найменша — п’ять-сім.

— А що б ви зробили в нинішніх умовах, якби знову очолили ФПУ?

— Ліквідував би цю непотрібну надбудову — «Укрпрофоздоровницю», що має в Києві на Шота Руставелі цілу висотку, хоча кількість санаторіїв уп’ятеро зменшилась. У складі федерації створив би лише невеличке управління. Ліквідував би і «Укрпрофтур» з його чималою власністю в областях. Це порожня, непотрібна структура, яка неспроможна нині конкурувати із сотнями потужних туристичних агенцій.

У такий спосіб, завершив свою думку Олександр Миколайович, можна було б заощадити та спрямувати чималі кошти на розвиток тих санаторіїв, що ще залишаються у підпорядкуванні профспілок.

У питаннях їх збереження і відродження лідерам ФПУ треба, зазначали мої співрозмовники, шукати партнера в особі держави. Адже їй не може бути байдужою доля того, в що вона свого часу опосередковано, через Фонд соцстрахування, вклала колосальні кошти. Замість протистояння «хто кого» треба шукати порозуміння, розпочати предметний діалог із владою, з тим же урядом, шукати прийнятні механізми співпраці.

 — Існуючу систему курортно-санаторного лікування трудящих за кошти фонду соцстраху треба за будь-що, обов’язково зберегти, — підкреслив Леонід Грач. — Але й треба шукати більш прозорі і контрольовані механізми управління профспілковою власністю, враховуючи нові реалії сучасного життя.

В умовах переходу більшості вчорашніх державних підприємств у приватну власність, значного скорочення відрахувань від профспілкових внесків, втрати ролі профспілок узагалі, а в приватному сегменті економіки особливо, найманий працівник став менш захищеним. Позбуватися того, що сьогодні, як декларують профспілкові лідери, вони вже неспроможні утримувати як збиткове, — це тупиковий шлях. Чи буде той, хто сьогодні купує, наприклад, спеціалізовану оздоровницю або окремий корпус ближче до моря, завтра займатися благодійністю — безплатно або за доступними цінами лікуватиме туберкульоз, астму, професійні хвороби, ставити на ноги тих, хто отримав травму на виробництві?

Як я зрозумів з бесіди із Сергієм Українцем, заступником голови ФПУ, керівництво федерації готове до такого діалогу, більше того, вже давно прагне знайти з місцевими органами влади прийнятне рішення щодо кращого використання профспілкових пансіонатів і будинків відпочинку обласного значення. Вони розташовані як звичайно, в лісах, у так званих приміських рекреаційних зонах. 

Чому б їх, вклавши певні кошти на реконструкцію та відповідне медичне обладнання, не використовувати на місцях (як уже комунальну власність) під хоспіси, протитуберкульозні диспансери або як протиСНІДівські центри. Тобто таким шляхом зменшити гостроту існуючих проблем з подібними закладами в містах, винести частину з них за їх межі. Федерація готова, за словами пана Українця, передати у власність місцевим громадам певну кількість відповідного майна. Зроблено вже й конкретний крок — голова ФПУ направив з цього приводу офіційні листи і Президенту, і главі уряду. «На жаль, Міністерство охорони здоров’я дало негативну відповідь на такі наші пропозиції».

Тендер — «остання надія»?

Поки ФПУ і керівництво Криму з’ясовують, кому завтра на півострові управляти (розпоряджатися) залишками профспілкових оздоровниць, їх золотих земель, а в парламенті зріє чергова (вже, по-моєму, 16-та) спроба розібратися, хто ж таки власник всенародних оздоровниць, уже третій рік поспіль у схему посилення впливу на долю профспілкових санаторіїв включився й Фонд соціального страхування. Він співвласник ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», має в цьому товаристві 8 відсотків акцій. Знайдений важіль впливу дуже дійовий – через механізм тендерних закупівель путівок. Він — у рамках відповідного закону, який вимагає участі у тендері не менше двох сторін.

Все було б добре, якби на цій кухні не було допущено «злочинної несправедливості», як м’яко сказав мені доктор медичних наук, професор Олександр Владимиров, головний лікар клінічного санаторію «Жовтень», що в Кончі-Заспі під Києвом. У тендерні закупівлі включено й путівки реабілітаційних відділень. У них за гроші фонду соцстрахування, за статтею тимчасової втрати непрацездатності, щорічно загалом по країні безкоштовно лікуються до 70 тисяч хворих. Це люди після інсультів та інфарктів, операцій на серці і очах, шлунково-кишкового тракту, на печінці та підшлунковій залозі, вагітні жінки, що потребують лікування…. Такі спеціалізовані відділення свого часу створювалися локально, по регіонах, з врахуванням їх специфіки та статистики захворювань, наявності на місцях відповідних лікувальних та наукових закладів.

— Але вже третій рік відбувається щось незрозуміле, якщо не сказати нісенітниця, — пояснює Олександр Володимиров. — Ось яскравий приклад. Сьогодні тендер на лікування вагітних (60% з них мають різні форми захворювання) виграв закарпатський санаторій «Карпати». Тобто київських жінок у такому стані треба везти на реабілітацію вже не до нас, а за 650 кілометрів, бо путівки для лікування вагітних у нашому спеціалізованому відділенні фондом соцстрахування не закуплені. А хворих, скажімо, які перенесли складні операції в київських інститутах імені Шалімова чи Амосова, треба, за підсумками тендера, везти за 400 кілометрів — до Харкова, хоча у нас таке спеціалізоване відділення вже давно працює. Воно є науковою базою цих закладів. Хворих консультують професори, вчені згаданих інститутів. Це – по-перше. По-друге, на вулиці середина липня, а тендер на закупівлю путівок в реабілітаційні відділення оздоровниць країни взагалі ще не завершено.

— Це ж величезні витрати, які вимушено несуть профспілкові оздоровниці.

— Так. 250 реабілітаційних ліжок, наприклад, в нашому клінічному санаторії вже сім місяців не зайняті. Понад півтори тисячі потенційних хворих, які могли б безплатно за цей час пройти у нас курс реабілітації і на місяць—два раніше стати до роботи, до нас уже не потрапили.

— А скільки реабілітаційних відділень загалом по країні для безкоштовного лікування хворих, котрі з різних причин тимчасово втратили працездатність?

— Понад 100, — стримано відповів головний лікар «народного санаторію». — Маю на увазі такі відділення в клінічних закладах «Укрпрофоздоровниці».

При цих словах я чомусь згадав те, що побачив по обидві сторони урядової траси по дорозі до «Жовтня»: готельні та ресторанні комплекси, вілли за високими парканами, розважальні заклади… Тут, до самого Обухова вже практично не залишилося жодного піонерського табору та бази відпочинку. А їх у Кончі-Заспі було не один десяток. Наказала довго жити й колишня міжколгоспна оздоровниця. «Жовтень», по суті, останній із могікан, якому ще якось вдається утримуватися на цій «золотій» околиці Києва, де вартість сотки землі в доларах вже оцінюється цифрами з п’ятьма нулями.

Чи знайде держава компроміс з «курортним» бізнесменом?

…А в Шаяні, Алушті, Трускавці, Моршині, Миргороді, Ялті та інших курортних регіонах уже відбулися і відбуваються більш серйозні процеси, які завтра ще відчутніше вдарять по бюджету не лише курортно-лікувальної галузі, а й державного. В той час, як на землях колишніх чи тих, хто ще доживає, профспілкових, відомчих та спеціалізованих санаторіїв уже будуються ресторани, елітне житло і готельні комплекси, поряд робить свій непомітний бізнес власник приватного подвір’я. «Святе місце порожнім не буває». Ще п’ять — десять років тому він надавав на курортах «дикунам» примітивні послуги для проживання. Кімнатку у хаті, фанерну будку або «реставрований» сарай для худоби. Останніми роками ситуація з так званим ліжковим фондом у курортних місцях докорінно змінилася. Якщо раніше хворі їхали «на води» за путівками і курсівками здебільшого в оздоровниці, то сьогодні там, де лікують «мінералкою», головний ліжковий фонд сконцентровано у приватному секторі. Переконливий приклад — Шаяни. Аналогічна картина і на узбережжі Чорного і Азовського морів, куди більшість вирушає на відпочинок.

— За останні 12—15 років приватний ліжковий фонд у нас різко зріс, — розповідав у нашій бесіді Станіслав Колот, Алуштинський міський голова. — І це вже не фанерні будки та сараї. У Рибачому, Малоріченську, Сонячногірську, як і по всьому узбережжі від Ялти до Судака і Феодосії, за цей час виросли тисячі приватних міні-готелів, пансіонатів до 10—20 місць.

— Це, звичайно, не реабілітаційне і не спеціалізоване лікування, а лише максимум комфорту та різних послуг.

— Безумовно. Тут вам і басейн у дворі, а в приміщеннях — сучасні туалети, кондиціонери, холодильники, і в кожній кімнаті — телевізор. Усе це зроблено без інвестицій, за свої, переважно трудові кошти. Створено без участі держави тисячі нових робочих місць. Спасибі людям за це. Але…

Станіслав Васильович робить невелику паузу, відповідаючи на дзвінок мобільного телефону.

— Держава про∂авила, своєчасно не відреагувала на цей процес перетворення власника подвір’я на власника земельної ділянки для комерційного використання. Хоча вже зразу було видно, що люди, беручи дозволи у місцевій владі на будівництво «хозблока», «гаража», «надбудови», нібито для своїх власних потреб, створення сучасного комфорту для сім’ї, лукавлять.

— Як наслідок, — вів далі міський голова, — і держава, і влада на місцях опинилися в глухому куті, бо своєчасно не встановили правил гри, не задали відповідних параметрів для участі такої категорії власників у розвитку інфраструктури тих населених пунктів, де такі міні-готелі і пансіонати виростали, мов гриби після дощу. Переважно без дотримання відповідних технічних, санітарних та протипожежних вимог. Тому сьогоднішні масові відключення світла та подачі води в більшості курортних регіонів — і на півдні, і на заході, і в центрі країни — стають нормою. Очисні споруди, в реконструкцію яких такий «курортний бізнесмен» не вклав практично жодної копійки, вже неспроможні подолати таке не передбачене проектами навантаження.

— Власника новоствореного курортного господарства тепер, мабуть, важко заднім числом змусити вкласти певні кошти в реконструкцію інфраструктури своїх міст, сіл, райцентрів, яка вже загрожує і екологічним, і техногенним колапсом?

— Сьогодні це, як кажуть багато моїх колег, «божевільна проблема», — відповів Станіслав Колот. — Ми спробували натиснути на власників міні-готелів та пансіонатів: «платіть, хлопці, за те, за що своєчасно не заплатили, переоформлюйте документи» — супротив величезний.

Та оскільки йдеться про сотні тисяч людей, що втяглися в такий курортний бізнес, і це лише в Криму, — треба спільно шукати компроміс, виважені підходи у тарифних і податкових питаннях для поступового розв’язання проблеми, що перетворилася у загальнодержавну.

Одне слово, і місцеві органи самоуправління курортних регіонів, і центральна влада отримали новий головний біль, на лікування якого вже сьогодні вкрай потрібні сотні і сотні мільйонів гривень…