Правду кажуть, що в житті, як на довгій ниві: важко передбачити, що готує доля. Навряд чи могла подумати в дитинстві Світлана, що їй, уродженці Тячівського району на Закарпатті, що лежить на самісінькому кордоні з Румунією, випаде жити і працювати на іншому кордоні — з російською федерацією на Сумщині. А сталося саме так.
Від кордону до кордону
Молодою дівчиною познайомилася із прикордонником, який ніс тут службу. І поїхала за коханим на його малу батьківщину — село Павлівка на Білопільщині, що лежить за кілометр від російського кордону. Тоді, в 1980-ті, на цю територіальну особливість ніхто не звертав уваги. І звичайно, й гадки не мав, що з того боку 2022-го летітимуть на вже рідну для неї Павлівку смертоносні міни, снаряди.
Світлана закінчила Глухівський педінститут. Повернулась у Павлівку, працювала в місцевій школі, а чоловік — на сільськогосподарському підприємстві. Народились діти, онуки. Звичайне життя родини сільської інтелігенції.
1996 року активну і цілеспрямовану вчительку односельці обрали депутатом, а депутати — секретарем сільської ради. То був перший досвід роботи в органах місцевого самоврядування.
Павлівська сільська рада одна з найбільших на території колишнього Білопільського району, нині це найбільший старостат у Білопільській громаді. До війни тут було 1200 жителів, нині — менш як 500. У старостаті шість населених пунктів і 15 кілометрів спільного кордону з рф. І якщо до нього зовсім близенько, то до центру громади міста Білопілля — 22 кілометри.
Працюють амбулаторія, ФАП, школа. Її ще в липні пошкодив снарядами ворог, тож дітей навчають дистанційно. Так само і будинок культури зазнав руйнувань. Лунали вибухи на територіях сільськогосподарських підприємств, полях. Тож кожен день тут проходить у постійній напрузі, чеканні ворожих обстрілів.
Як скаже і вирішить Василівна
Про те, як живеться у прикордонній Павлівці, Світлана Федорченко розповідає з конкретними прикладами, деталями. І постійно перебуває на телефонному зв’язку, який працює, хоч і з перебоями, і дає змогу насамперед підтримувати контакти з оперативними службами, зокрема енергетиками, комунальниками, зв’язківцями, ДСНСниками та іншими.
За її словами, нині головне — вижити в таких важких умовах. Якщо перші обстріли сприймали більш-менш без особливого страху, то тепер уже мають гіркий і болючий досвід: є поранені, загиблі. Тепер головне — зберегти життя тих, хто тут залишився. А ще — створити їм хоч би мінімальні умови для життя. Ворог залишає селян без світла, зв’язку, води, тож місцеві енергетики, зв’язківці працюють на межі можливостей.
Здебільшого доводиться мати справу з енергетиками, адже селяни днями без електрики. Інше питання — опалення будинків. Нині староста багато працює, щоб максимально забезпечити дровами тих, хто має на це право. Процедура досить складна бюрократично, однак вдається завозити таке потрібне взимку паливо.
Сказати, що роботу Світлани Федорченко селяни цінують, — нічого не сказати. Хоч би з ким доводилося розмовляти, всі надзвичайно тепло і сердечно відгукуються про керівницю, яка взяла на себе відповідальність за населені пункти і їхніх жителів. До слова, вона єдина жінка-староста, яка живе і працює у прикордонному старостаті.
Як кажуть селяни, Василівна для них — не тільки авторитет, а й неоціненна допомога та підтримка у повсякденні. Вона нікуди не виїхала, продовжує жити поруч зі своїми виборцями, ставши для них своєрідною зв’язковою з інформаційним світом. Жителі вже давно не виїжджають в Білопілля чи Суми, а завжди чекають на Василівну. Вона і хліб привезе, і ліки, і гуманітарну допомогу, і всі необхідні документи допоможе оформити.
Сама ж Світлана Федорченко, яка очолила старостат три роки тому, свою нинішню роботу чітко поділяє на два етапи: до 24 лютого і після. Каже, що не випадає порівнювати довоєнне і нинішнє життя.
Разом до перемоги
Найважче тепер приймати миттєві рішення, від яких залежить життя людини. І згадує свій другий день народження 3 листопада, коли з іншими селянами ледь врятувалася від обстрілів у будинку культури. Від влучання снаряда в те місце, де ховалися, минуло кілька хвилин, які і врятували.
Їй складно давати поради людям і щось обіцяти, бо не знає, як і кому буде краще. Важко визначати, хто і якої допомоги потребує найбільше. Селяни по-різному сприймають ситуацію: хтось нервується і не приховує свого стану, хтось тримає все в собі. Важко всім, і хочеться допомогти кожному.
За місяці війна навчила цінувати людей, їхню підтримку, увагу. Неймовірно потрібну допомогу надають павлівцям місцеві сільгоспвиробники Іван Худін, Микола Слинько, Микола Номировський, Сергій Титов. Їм самим нині непросто, але ніколи не відмовляють у вирішенні важливих питань.
Є й інша допомога, яку не виміряти жодними грошима. Світлана Федорченко каже, що пам’ятає поіменно всіх, хто подзвонив після обстрілу будинку культури, коли ледь не загинули. Увечері того страшного дня всі сиділи без світла, телефон працював від павербанка, а дзвінки не вщухали: «Як ви там? Чим допомогти? Що потрібно?» Це було настільки зворушливо, каже співрозмовниця, що не передати словами. У такі хвилини відчуваєш свою потрібність, що про тебе турбуються, непокояться.
У Павлівці селяни впевнені у близькій перемозі, роблять усе, щоб її наблизити. А ще планують, як її відзначити. Перше, що неодмінно зроблять, — поіменно згадають і пом’януть тих, хто загинув на фронті й не повернувся в домівки, відвідають родини загиблих. Друге — на місцевому стадіоні накриють святковий стіл і запросять усіх селян, які дожили до цього дня. І обов’язково подякують захисникам, які дали змогу знову жити повнокровним життям.
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+