У середині 2000-х років країни Європейського Союзу докладали чимало зусиль, щоб наблизити стандарти законодавства України до найсучасніших, дати нашій державі рецептури успіху  у сфері забезпечення конституційних прав людини,  допомогти подолати економічну стагнацію.

У рамках українсько-шведського міжурядового проекту з розробки стратегічного плану розвитку лісового сектору України, наприклад,  відбувалися навчальні поїздки групи українських спеціалістів до Польщі та Німеччини. Але здебільшого кращі європейські фахівці вчили наших лісівників у нас.

Серед них був  і відомий у світі фахівець з громадських комунікацій швед Ларс Талерт. Ця людина володіє унікальною здатністю — вмінням вчити PR-фахівців налагоджувати взаєморозуміння великих лісових, водних, енергетичних компаній  із громадськістю. Цю роботу він виконував у трьох десятках країн майже на усіх континентах.

Тоді я працював керівником прес-служби волинських лісівників. І одного дня завдяки інтелектуалу Михайлові Попкову, який за завданням Держкомлісгоспу  України опікувався гостем, отримав можливість познайомитися із цим блискучим європейським фахівцем.

Після знайомства шведові з дороги захотілося відвідати невеличкий дерев’яний будиночок, що у тіні туй ховався за конторою одного із кращих лісгоспів. За кілька хвилин я побачив  скривлене обличчя, з яким той вийшов звідти. І щоб розвіяти негативне враження, пожартував:

— Зовсім погано?

На що Ларс відреагував миттєвим:

— Ні, таки краще, як у Мозамбіку!

А далі була тривала поїздка, під час якої я показував гостеві, як на заміну звичним радянським умовам роботи приходять європейські. Демонстрував  умивальники з новою сантехнікою, відремонтовані по-сучасному побутові кімнати, затишні кафе. І, вибачте, навіть деякі санвузли. І щоразу зі сміхом запитував:

— Ларсе, це Мозамбік?

На що той вже теж зі сміхом відповідав англійською:

— Ні, це вже нова Україна! Не уявляєте, які ви щасливі, адже у вас усе ще треба будувати!

Знайшовся у програмі час і для того, щоб познайомити посланця з далекої Швеції з історичним минулим Волині, давнім Луцьким замком. А коли вже виїжджали з нього, Таллерт звернув увагу на гранітний пам’ятник-хрест, що височіє під собором Петра і Павла у Старому місті. Довелося затриматися, щоб розповісти йому ще про деякі сторінки історії Волині середини минулого століття.

  Повідав йому, як у 1930-х радянські комуністи і німецькі нацисти дружили — вчили льотчиків для Люфтваффе під російським Липецьком, проводили військові навчання із взаємним запрошенням спеціалістів, спільно вдосконалювали зброю, постачали одне одного необхідними матеріалами і технологіями. А потім у підписаному пакті Ріббентропа — Молотова перекроїли карту Європи.

Після входження у вересні 1939-го Червоної армії у Західну Україну частина місцевого населення, яке переважно було українським і до того зазнавало чималого шовіністичного тиску поляків, із радістю зустрічало її воїнів.

Але радість ця була недовгою. Із Західної України комуністи десятками тисяч почали вивозити тих, хто був їм «класово чужим» — найбільш роботящих людей, представників інтелігенції. Отож уже у 1940 році в Луцьку з’явився маніфест до поневолених народів із закликом до боротьби проти Московської імперії.

А коли всупереч запевненням у дружбі й співпраці, що звучали, наприклад, на спільному військовому параді у Бресті, німецька армія 22 червня 1941-го перейшла кордон, комуністи й зовсім вдалися до безпрецедентних злочинів. Вони по-звірячому, без суду і слідства, порозстрілювали  тисячі ув’язнених українських патріотів.

— Кілька тисяч їх, Ларсе, розстріляли і під мурами цієї луцької тюрми. Де їхні могили, невідомо. Можливо, ми стоїмо саме на їхніх кістках…

— А що було далі? — запитав швед.

— А далі частина населення Волині вже як визволителя від більшовицьких жахіть зустрічала німців. Але нацисти, як виявилося, нічим не відрізняються від комуністів. І місцеві жителі, щоб захистити свої життя, змушені були створювати УПА. Їй на власній землі довелося воювати на три фронти: із прийшлими червоними, поляками, а потім — із німцями.  А коли Друга світова закінчилася, ще десяток років одні українці продовжували стріляти в інших — тих, що опинилися по той бік ідеологічних барикад.

Ларс довго обмірковував почуте. А коли я його запитав, про що він думає, лише зронив:

— Не уявляю, як швед міг би вистрілити у шведа!