Є люди, на яких земля тримається; менше таких, які її обертають. Юрій Іллєнко був серед тих і тих своїм. Журналістика подарувала мені зустрічі з видатним українцем. Він до останнього створював масштабні повідомлення у провокаційній формі, які не залишали байдужими співвітчизників із комплексом меншовартості.
«Я у другій половині ХХ століття примудрився опинитися в усіх епіцентрах української культури», — якось зазначив Юрій Герасимович. Досить скромно. Адже як академік Європейської кіноакадемії, куди обирають завдяки світовому визнанню, він щорічно рекомендував номінантів премії «Фелікс», а вона визначає тренди у глобальній естетиці.
У паспорті пана Юрія було вказано, що він народився 18 червня 1936 року в Дніпропетровську. А насправді? «Я народився о шостій ранку 9 травня, коли в Черкасах лунали заводські гудки. Мій мудрий дід сказав: «Робоча людина народилася». Зазначу, що мудрість для Юрія Герасимовича — це «розум, підтверджений моральністю».
Він виріс деміургом: творив світи як оператор, режисер, письменник, архітектор. А ще майстрував унікальні годинники, малював на лусці риб біблійні ліки. Він був переможцем: виростив двох синів, написав портрет епохи і побудував унікальний дім на кручі біля Дніпра у Прохорівці. Там він і спочив 16 червня 2010-го. Перед тим як відійти, він крізь біль телефонував важливим для нього людям, з якими розсварився, і просив пробачення, що був… яким? Моя колега обурювалася: «Іллєнко не вміє поводитися пристойно!» — «А хіба мистецтво створюють у межах пристойності?» — іронізувала його перша дружина Лариса Кадочникова. Хіба політкоректний митець висловить правду про світ і нас, які ми, позаочі?
Народний артист, лауреат премій імені Шевченка і Довженка, професор, він так відрекомендувався на 241-й сторінці своєї книжки «Парадигма кіно»: «Сивий, рідковолосий, незворушно мудрий і красиво пом’ятий». Там і зізнався: «Свою теорію кіно я знайшов у Біблії. Книга Буття — теорія всього креативного. Світ був створений світлом. Так створюємо і фільм».
Ще старшокурсником Юрій отримав медаль на кінофестивалі в Карлових Варах за операторську роботу в стрічці «Летіть, голуби». Він згадував ті роки: «Я належу до «чистих» шестидесятників, формувався у вируючому коридорі ВДІКу, був одним із лідерів… Я до нестями занурився в кіно, не розумів, що я найкрасивіший парубок у ВДІКу… Я бився через дівчат. Стан бійки для мене — рідна стихія. Моє дитинство пройшло на Суковому болоті в бандитському районі Москви. Мене, хохла, після переїзду з Черкас били за звук «г». Коли мені це набридло, я в свою полотняну торбу, пошиту мамою, поклав замість книжок цеглу. І один побив свій 5-Б. Коли прийшли скаржитися на «цього Мазепу», мама відповіла, що вона два роки чекала, коли я дам здачі. Останній раз я бився 60-річним із двома хлопцями біля Будинку кіно після відразливої наради. Я працював тоді міністром кіно. На мене навісили всі гріхи українського кінематографа».
Усі троє братів Іллєнків закінчили елітарний ВДІК. Епізод із життя виразно характеризує середнього брата. «У 1971 році я стою на березі Адріатики перед поромом. У кишені лежить контракт у Голлівуд на сім років. І думаю: добре, я їду до слави, в розкішне життя. А куди поїдуть мої два брати з кіностудії Дов?женка? І я вчиняю дурню — відмовляюся їхати. Зараз повернувся б мільйонером, купив би кіностудію», — іронізував Юрій Герасимович.
У 1991 році його запросили до кіношколи Лос-Анджелеса. Та він через матеріальну скруту відмовився. А може, це була «відмазка»? Бо «єдиний європеєць, який сильно повернув мізки Голлівуда, — Мілош Форман. Він знайшов мене у Бєлграді після перегляду «Білого птаха з чорною ознакою». Зайшов з Амстронгом. Знаменитий астронавт захоплено тряс мою долоню. Я тиждень руку не мив!»
Я помітив, що в кожному своєму фільмі він зосереджував знакову мізансцену біля вікна. «Вікно як прикордонний стан двох світів, — пояснював автор. — Самоцитування — право художника». Як і парафраз долі автора в героях стрічки.
Фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» — автобіографічний за бунтівним духом, масштабом діянь і замахом на соціальний вплив. Іллєнко прагнув творити нову країну і як політик. «Коли я вивчав матеріали, знайшов у хроніці, що Іллєнкам у XVIII столітті було жалувано герб: на червоному тлі із золотим кільцем у центрі — срібна стріла, зверху нашоломник із трьома страусиними пір’їнами».
Він вважав «Молитву…» підсумком свого життя. Стрічка постала як буяння українського модерного бароко, схожа на безоглядний сюрреалістичний твір геніального дебютанта, який дозволив собі повний волюнтаризм у творчості. Але Мазепа — історична постать. А хіба Ричард ІІІ у Шекспіра відповідає історичним свідченням? Де там… Та кіно, на відміну від театру, — ще й виробництво з багатьма цехами. На те, щоб змонтувати фільм так, як хотів, Іллєнкові не дали ні часу, ні коштів. До речі, Юрій Герасимович жартував, що як сценарист, оператор і режисер він отримав за картину гонорар менший, ніж його дружина Людмила Єфименко за роль Кочубеїхи. Такі розцінки впровадив тогочасний міністр культури, який зривав зйомки «Мазепи».
Іллєнко згадував слова першої тещі актриси Ніни Алісової: ти правильно робиш, що укрупнюєш завдання. Надзавданням він вважав залишити свої духовні надбання синові, якого в першому шлюбі не мав. Друга дружина, яку він познайомив з Андрієм Тарковським, згадує: «Після нашого розпису з Юрою він надіслав листівку з новим 1977 роком, писав, що в цьому році здійсниться наша мрія. Через тиждень я дізналася, що вагітна. Андрій обіцяв, що буде два сини. Але я не прагнула народжувати вдруге. Через 10 років завагітніла. Хотіла дівчинку, але виявилося, буде хлопчик. Ми обіцяли назвати другого сина на честь Тарковського, який помер напередодні».
У кіновподобаннях він вважав себе всеїдним: «Для мене головне талант. Буває, студент таке витворить, що ахнеш… Я люблю «Солярис» Тарковського, «Вісім з половиною» Фелліні до запаморочення, його «Дорогу», «Фанні та Александр» Бергмана, Антоніоні. Люблю Осику до дрижаків у колінах — його «Камінний хрест».
А як же Сергій Параджанов? «Після ролі у фільмі «Вулиця Ньютона, дім №1» у мене було шість запрошень на головні ролі. Але мене вразила повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Я приїхав на провінційну кіностудію, яка продукувала на екран холуйські «шедеври» соцреалізму, щоб знімати «Тіні…» з цим вірменином Параджановим. Але він був людиною з такою харизмою! Думаю, він любив мене. З ним були періоди міцних сварок. Він відстороняв мене від зйомок за новаторський зображальний ряд. Після перегляду в Каннах «Тіні забутих предків» отримали запрошення на 50 кінофестивалів. Ми планували із Сергієм знімати оглушливий фільм «Слово про Ігорів похід». Написали сценарій. У мене на відео записано, як Параджанов, уже хворий, співає цей сценарій. Неймовірний талант, який притягував таланти. Геній».
Радянська система на їхню нову світоглядну естетику відповіла заборонами. «Три рази в житті я міг вчинити самогубство. Після заборони «Криниці для спраглих» у 1965-му я стояв на межі. Треба було розігріти себе алкоголем до певного стану… Побоявся чи Господь відвів? Я сказав: тобі 28 років, тобі Господь дав талант, здоров’я. Забудь усе, що відбулося зі знищенням фільму. І я себе сам заговорив. Виявляється, я сильний психотерапевт! Також заговорив себе після заборони «Вечора напередодні Івана Купали», особливо після «Білого птаха з чорною ознакою»… Але виник побічний ефект: я забув своїх коханок, імена друзів, з ким пив… Одного разу забув своє ім’я».
Юрій Герасимович умів так заговорити, що я забував про диктофон. Та він дбав про себе в історії й не оминав, як казав, моїх безпардонних запитань. Зокрема про вступ до компартії після «Білого птаха…» Він пояснював: «Директор кіностудії Василь Васильович Цвіркунов сказав, що мої справи хрінові — нагорі вирішено мене посадити. Що робити? Емігрувати неможливо. Накльовувався фільм з Югославією, але мене не випустили б — я не член партії. І Цвіркунов запропонував мені рекомендацію в партію, щоб сплутати всі карти».
Якось на дачі, в яку він майстерно вписав стару мазанку, за «авторським» салатом з усього солодкого, що нападало в саду за ніч, він підсумував: «У молодості мало думаєш про смерть, хоч роздуми про смерть найплідніші для життя. Який найбільший злочин скоїв Голлівуд? Знецінив смерть. Виходить Шварценеггер і вбиває наліво і направо. Єдина ціна життя — це смерть. Роздуми про смерть приводять до роздумів про Бога. А думки про знакову систему вищої сили в мені від самого дитинства».
Тоді він працював над автобіо?графічним романом-хараманом «Доповідна апостолові Петру», який називав «Автопортрет альтер е∂о (себе іншого)».
«У романі я дійшов висновку, що життя не лінійне. Все тут і зараз, в цей момент, коли включається низка асоціацій… Я поставив собі надзавдання: продовжити мить, побачити її в динаміці. У мене була знакова розмова з Андрієм Тарковським в Сорренто про те, що життя складається не з нормативних актів, а з начебто незначних дрібниць… Берлінський показ мого фільму про Мазепу не вартий фантастичного щастя від споглядання світла на обличчі дорогої людини, — і через довгу паузу продовжив: — Бог зобов’язав апостола Петра з’ясувати, кого в рай, кого в… На рай у мене шансів жодних, і мене це не дуже турбує. Я настільки призвичаївся до умов країни, що мене не лякає пекло. Але Петро судитиме не за фактами мого життя, а за ступенем моєї нещадної правди щодо особистого життя… Завдяки цій книжці я зрозумів, що більшу частину жив як інтуїт. Це мене й зробило людиною такого рангу. Я давно виявив, що читаю знаки, які мають значення в гармонії світу. Це дано нам від народження, а пропадає такий дар, коли ми навчаємось у школі логіки, раціоналізму. Єдине, завдяки чому можуть домовитися людина з людиною, — любов, інтуїція, віра, де немає раціо».
Через роки я вдячний Юрієві Герасимовичу, що він є в моєму житті зі своїми роздумами і діяннями.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+