22 січня 1919 року, за історичними свідченнями очевидців, був морозяний сонячний день. Київ майорів синьо-жовтими прапорами, вигравав гербами, у церквах відправляли богослужіння. А вже опівдні на Софійській площі зібралося народне віче: тут пролунав історичний Акт возз’єднання УНР та ЗУНР. Стверджувалося об’єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської та Австро-Угорської імперій, у єдину соборну Українську державу. Століттями розірваний український народ возз’єднався нарешті на своїй землі. Насправді це був політичний і юридичний акт — а ось єдності в керівництві об’єднаної держави, на жаль, не було. Одне слово, два українці — три гетьмани… Отож уже через рік частина України відійшла до Польщі…
22 січня 2015 року. Київ знову майорить синьо-жовтими знаменами. Щоправда, погода не сонячна і не морозяна. Але прагнення українців заходу і сходу жити в єдиній соборній державі не менше, ніж майже століття тому. І саме сьогодні значення цього свята особливе і надактуальне. Бо ми як ніколи навіть через кілька поколінь відчуваємо оту духовну єдність з нашими предками, соборність їхніх і наших помислів та душ: тих, які поклали на вівтар незалежності вони, і тих, які сьогодні кладе на цей вівтар наше покоління…
Якою буде плата за нашу незалежність та соборність? Це питання не сходить із вуст батьків і матерів, волонтерів і навіть дітей: 82% українців побоюються масштабної війни з Росією. Коли зупиниться ця кривава машина? І чи зможуть адекватно реагувати на ситуацію наші політичні еліти, лідери, чи не погубить нас оте одвічне «два українці — три гетьмани?» Ці запитання, на які немає конкретної відповіді, свердлять мозок і постійно заповзають у душу.
Вочевидь, вони ніколи не давали спокою українцям. Ідея ж соборності зародилася ще за часів об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння (вдумаймося!) сягає епохи Візантії. Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик — це лише неповний перелік історичних постатей, які прагнули її практичного втілення. Територіальна єдність була надважливою для боротьби за національні інтереси, коли українські землі були розділені між Польщею, Московією, Румунією та Австро-Угорщиною (ХVIII — початок ХХ століття). От і виходить, що за свою цілісність та соборність Україна бореться завжди.
Тепер у цій борні нам допомагає світ. Європарламент офіційно визнав російське втручання в територіальну цілісність України
агресією й зажадав більш жорстких санкцій.
Віримо: соборній УКРАЇНІ БУТИ! І в цьому нам допоможе соборність наших помислів і душ. Тільки б знову не спрацювало оте підступне «два українці — три гетьмани»…