Заслужений майстер народної творчості України, доцент Дрогобицького педуніверситету Мирослава Кот відкрила світові культуру бойківської вишивки і понад півстоліття досліджує цей культурологічний пласт. Щоб розгадати, каже, все, що закодовували десятки поколінь і тисячі наших бабунь у різних життєвих ситуаціях і епохах, треба багато часу. Існує якийсь невидимий космічний інстинкт самозахисту нації. Коли занепадає його культура, народжуються люди, в долі яких записано програму її збереження. Це і творці, і носії традиції, і зберігачі її пам’яток, — сказав хтось із відомих українських митців наче саме про неї, Мирославу Петрівну Кот.
Щоб свої не були чужими
У спокійніші часи, як до Дрогобича приходили переселенці з ближнього села чи дальшого Самбора, то їх часто сприймали як чужих, бо — бойки. Річ не стільки в містечковому егоїзмі, скільки в тому, що ця етнічна група, на відміну від гуцулів, слабо вивчена, вони й самих себе добре не знали. Моя бабуня, дрогобичанка, як розізлиться на сусіда, то казала: нема бойка — бий сорочку. Я розуміла її злість на деякі ментальні особливості нашої етнічної групи, яка споконвіків проживає від півночі Дрогобиччини до півдня Закарпатської долини, на сході — від Ослави через місто Лісько, Старий Самбір, Трускавець, Болехів, Долину, понад річку Лімницю до Сваляви і Перечина. Та лиш тепер завдяки пані Мирославі зрозуміла, що сорочка мала бути побита як двійник свого власника. А вишивана несла у своїх узорах символічний код господаря. Сорочки бойкині вишивали кожному індивідуально зі своїми про нього думами і почуттями.
Математик, педагог, відома у світі вишивальниця-лембойка, як сама себе називає Мирослава Кот (батько — з Бойківщини, а мати — з Лемківщини), своїм глибинним дослідженням бойківської вишивки і народних традицій, із нею пов’язаних, внесла свою лепту в пізнання характеру, традицій і життя бойків. Вона довела, що взори на бойківській вишиванці мали закодовані символи оберегів і слугували наче двійником людини. Моя бабуня казала «бити» сорочку, життя било насправді й по-справжньому їх самих.
Сама Мирослава Кот після десятків років праці над історією бойківського народного мистецтва каже: «Я відкрила світові бойків Дрогобиччини», сходивши у творчих і педагогічних експедиціях та практиках свій край повздовж і впоперек. Згадує, як одна з п’ятиста її учениць врятувала рідкісного взору вишиванку, яку старожителька села Літеня приготувала собі на смерть. Бойки в кращий світ будь-що не брали…
У різних регіонах України вивчала народні вишивки, щоб порівняти й виокремити специфічність вишиття свого краю. Вона стала ніби живою фольклорною скарбничкою свого краю і почесним громадянином Дрогобича. Саме на святкуванні його 900-річчя Мирослава Петрівна зі своїми ученицями презентувала землякам 500 бойківських вишивок — найбільше сорочок і обрядових рушників. У бідних курних хатах бойків ікони рушниками не огортали, бо довелося б часто прати від кіптяви. Жінки чаклували над одягом, над сорочкою, яка була для неї, чоловіка і дітей оберегом у частих розлуках, у житті на заробітках, на дорогах у пошуку кращої долі.
Мирослава Кот — вчителька математики сільської школи, згодом — викладач кафедри математичного аналізу і теорії ймовірностей Дрогобицького педуніверситету, ще й організувала тут кафедру методики та історії народних художніх промислів і стала першим її очільником. Виховала 25 народних майстринь, дала ремесло в руки сотням випускників вишу. Разом з основним фахом учителя праці, мови або математики вони завдяки Мирославі Петрівні набували знань і навиків вишивання, інших народних промислів.
Вишиття — з давніх ікон
Сама Мирослава Петрівна роками працювала у фондосховищах музею «Дрогобиччина», «списувала» вишиття з давніх ікон — Дрогобич у XVI столітті славився школою іконопису, по окремих стібках розкрила таємницю такої рідкісної техніки вишивання, як «широкий плетюг». На її переконання, вишивка — своєрідний код нації, виражений ниткою, технікою руки і голки, кольором, душею людини і нації. «Треба століття, щоб досконало вивчити те, що вплітали окремі покоління у свої вишивані послання світові».
Саме в бойківському одязі збереглися архаїчні пласти його композиційного ладу і методів прикрашання вишиванням. Тож, упевнена пані Мирослава, не можуть бути приниженими люди, які витворили з допомогою двох лише кольорів — червоного і чорного — чи не найелегантнішу в Україні вишивку з вишуканими брижами-збирками на рукавах, вишитими тонкими мережками і «зубчиками»-комірцями. «Смію стверджувати, — додає, роздумуючи, — та й не лише в Україні. Коли привезла своє вишиття до Канади і Сполучених Штатів, то замовляли їх не лише українці».
О! Ці дивні чорно-червоні троянди на сукні, презентовані завдяки її тітці Юлії Петеш і за океаном. Добре чи зле, але світ побачив: «для бойків є чорне і біле, й нема відтінків, нема середини…».
Мирослава Петрівна Кот зі своїх 80 років життя 60 «вишивала як одержима з молитвою і радістю». Перший стібок — із настановою матері, перша вишиванка — в подарунок рідній сестрі.
Почувши, що я зустрічалася з пані Мирославою, знайома фінансист попросила дістати її другу книжку 2007 року — «Українська вишита сорочка: традиції і сучасність». Що ж каже про народну майстриню вона, пересічна вишивальниця?
— Подобаються фасони сорочок, наче сукні й туніки. Нев’януча давність і авангард. Цікаві рукави, зібрані у фалди-брижі, витончені взори і їхня «географія», строгість кольорів і вплітання в них мережки. Класика, що ніколи не виходить із моди.
ПРО СИМВОЛИ
Троянда — символ краси. На Бойківщині цю квітку називають ружа — від давньоукраїнської назви крові — руда, носій життя. Вплетені в геометричний орнамент, переважно ромб, який бойкині називали «сім’я», ці квіти-зорі, квіти-обереги, вишиті хрестиком, несуть у собі глибинний філософський зміст. На вишиванках заміжніх жінок — розквітлі, в дівчат — пуп’янки.
Особливий код вишиття — на пазухах, манжетах, комірцях і рукавах, щоб захистити серце, спомогти руку до роботи, душу — до життя.
Бойки Дрогобиччини, живучи на бідних грунтах, особливо цінували землю-годувальницю. Однак чоловікам часто доводилося покидати свої сім’ї у пошуках заробітків. Жінки чекали своїх годувальників, часто у молитвах і просьбах піднімаючи руки до неба. Тільки у бойківській вишивці взір — на ліктях, щоб Господь не лише чув їхні мольби, а й бачив знаки на полотні. І кольори: чорний — землі, смутку і строгості, червоний — надії, життя і любові.
ДОСЬЄ «УК»
Мирослава БУГА-КОТ. Народилася 1933 року в сім’ї українців у Варшаві. Батько з Дрогобиччини поїхав із лопатою і кайлом на будівництво доріг до польського Закопане. Доріс до управителя приватних будинків у Варшаві і власника невеличкої крамниці на її околиці. Мріяв дати доньці освіту, возив її до школи в центрі Варшави. Повернувся на Дрогобиччину у 1943 році. Середню школу Мирослава закінчила у Дрогобичі, вступила до Дрогобицького педагогічного вишу. Працювала вчителькою математики в школі села Мала Білина. Одружилася з директором цієї школи. Чоловік був репресований і засланий до Ураллагу.
Має понад три десятки персональних виставок у музеях України, США і Канади. Вийшли три її книжки з давньої і сучасної вишивки. Веде в Дрогобичі, де проживає, гуртки вишивки. Під її патронатом працює лабораторія дослідження бойківської вишивки, заснована разом із багатьма її ученицями.
ПРЯМА МОВА
Люба ВАСИЛЬКІВ,
старший науковий співробітник музею «Дрогобиччина»:
— Мирослава Кот — вишивальниця незвичайна і надзвичайна. Музей із великим зацікавленням і давно з нею співпрацює. Вона передовсім етнограф, науковець, дослідник, що добре знає традиції Бойківщини, народне мистецтво. Започаткувала мистецтвознавче дослідження вишивки Бойківщини, Дрогобиччини зокрема. ¢рунтовне знання техніки вишивки, тонка інтуїція мисткині дали змогу підняти із забуття давній бойківський взір і дати йому нове життя. Вона справді створила унікальну колекцію сорочок, рушників, серветок, доріжок. Її багатолітню працю з вивчення вишивок Франкового краю зафіксовано в мистецтвознавчих та етнографічних дослідженнях.
Раїса ЗАХАРЧУК-ЧУГАЙ,
доктор мистецтвознавства, професор:
— Вона з математичною чіткістю підходить до вивчення масштабних співвідношень кольорових акцентів у бойківській вишивці, ритміки повторень окремих мотивів... Зібрала словник народних термінів. Уперше в українській мистецтвознавчій науці об∂рунтувала вишивку Дрогобиччини як унікальне явище в історії мистецтва українського народу, ввела в науковий обіг важливі вишивальні пам’ятки, показала їхню джерельну основу.
Ми в Google+