Нині в системі української освіти відбуваються суттєві реформи. Втім, окремі зрушення запроваджено ще кілька років тому. Приміром, Болонську систему, за якою тепер вищу освіту здобуває все українське студентство. У 2005 році, обіймаючи посаду міністра освіти і науки, саме Станіслав Ніколаєнко від нашої країни поставив підпис під історичним документом.
Відомий освітянин упродовж усього професійного життя опікувався проблемами галузі і запровадив чимало позитивних змін. Тож у день свого ювілею ректор Національного університету біоресурсів і природокористування Станіслав НІКОЛАЄНКО розповів «УК» про людську довіру та власне бачення вітчизняної освіти.
Не словом, а ділом
— Станіславе Миколайовичу, ваша родина має козацьке коріння, але свого часу постраждала від Голодомору й війни…
— Рід Миколаєнків (так по-сільському до 50-х років минулого століття звучало наше прізвище) походить з українського козацтва: в реєстрах козацького війська є й Харко Миколаєнко з Чигиринського повіту. Оселились Миколаєнки в колишньому козацькому зимівнику Цибулевому неподалік Чигирина. Мій дід Селівейстр Минович родом із цього села, під час Столипінської реформи став одним з перших шести засновників мого рідного села Богданівки. За дружину взяв також селянку — Оляну Балановську. Їхні восьмеро дітей дружно працювали на землі. До речі, саме про цю Богданівку, Станицю Чорноліську і повстанський дух селянства під час війни 1917-1922 років згадує в романі «Чорний ворон» Василь Шкляр. Певно, і мій неспокійний характер (сміється) теж «родом» із тих часів.
Діда Селівейстра не стало в буремному 1933 році. Голод забрав і дядька Сергія з двома дітьми. На городі у сусідів Шевченків за білою глиняною хатою стояв залізний хрест зі скручених дротами залізничних рейок. Лише коли я підріс, дізнався страшну правду Голодомору, який смертельним крилом пройшов рідним краєм і нашим родом.
Четверо моїх дядьків загинули на фронтах Другої світової. А ось батьку Миколі Селівейстровичу пощастило — він повернувся живим. Хоча у трагічному 1941 році у Білорусі потрапив в оточення, пройшов фашистські концтабори. Після війни працював кочегаром на паровозі, потім слюсарем на меблевій фабриці. Я й досі пам’ятаю його великі чорні руки та пропахлий димом, але смачний «хліб від зайця». Батько знав напам’ять ледь не всього Шевченка і любив читати його вірші. Мама Галина Іллівна теж усе життя пропрацювала в колгоспі, лісництві, сільській школі. На жаль, їх уже немає...
— Ви обіймали різні посади, зокрема очолювали міністерство. Що саме вважаєте головним життєвим здобутком?
— Людську довіру. Я здобував її упродовж усього життя. І не важливо, що ти очолюєш господарство, район чи міністерство. На Херсонщині довелося працювати і викладачем, і директором великого навчального закладу, і першим секретарем райкому партії (за що мені й тепер не соромно, бо шкоди людям не робив), і головою районної ради.
Саме завдяки людській довірі мене тричі обирали там народним депутатом, причому в одному виборчому округу. Тому зрадити їй не мав права. Упродовж трьох скликань у парламенті я захищав інтереси своїх виборців. Як голова профільного комітету Верховної Ради України опікувався вітчизняною освітою — будівництвом і відновленням шкіл, обстоював права українського вчителя і науковця, опікувався підтримкою української науки і вишів, збереженням технікумів і ПТУ. І мені дуже боляче, коли останнім часом професійно-технічну освіту фактично знищують, позбавляючи її належного фінансування і розвитку.
Вочевидь, хотіли зробити те саме з вищою аграрною освітою, відірвавши від університетів коледжі й технікуми. На щастя, знайшлися розумні люди, які з подачі Асоціації працівників вищих аграрних навчальних закладів, яку я очолюю, зупинили цей руйнівний процес.
А ще до життєвих здобутків можу сміливо віднести дев’яносто три дні, проведені на Майдані під час Революції гідності. Саме стільки простояв там наш намет.
Якість освіти треба підвищувати
— Чи шкодуєте про певні кроки на своєму політичному шляху?
— Ні, оскільки я упродовж усього життя намагався працювати так, аби не соромно було дивитися людям у вічі. Це стосується і часів партійної роботи. У неспокійному 1991 році, коли був делегатом ХХVІІІ з’їзду КПРС, дискутував з Борисом Єльциним, спілкувався з прем’єром Рижковим, генсеком Горбачовим та іншими. Ризикнув і виступив тоді з трибуни проти горе-реформаторів Горбачова, Шеварднадзе, Яковлева… Ризикував головою. Вважаю, що без європейської соціал-демократії українське суспільство не зможе розвиватися. Тепер про людей, на жаль, забувають.
— Освітянська спільнота пам’ятає позитивні зрушення за часів міністра Ніколаєнка — вас вважають автором соціальної революції в освіті.
— За час мого перебування на посаді міністра освіти зарплата вчителів і викладачів зросла за три роки втричі, запровадили доплати за стаж, завідування майстернями, лабораторіями, наукові і вчені звання, ступені. Тоді на науку спрямовували 1,2%, на освіту — 7,2% ВВП, нині ж ці цифри становлять усього 0,25% і 6% відповідно.
До речі, тоді я двічі зустрічався із засновником відомої компанії «Майкрософт» мільярдером Біллом Гейтсом — переконував його у підтримці української освіти, необхідності надання безкоштовного програмного забезпечення.
Звання «Народний вчитель», державні премії в освіті, підйомні молодим сільським вчителям, повернення п’яти мільярдів гривень боргів за ст. 57 Закону «Про освіту», збільшення частки безкоштовної освіти у вишах (держзамовлення зросло із 111 тисяч в 2004 році до 150 тисяч в 2007-му), розвиток студентського самоврядування, захист інтелектуальної власності, підтримка молодих науковців, комп’ютеризація шкіл, ПТУ і технікумів — це теж частина наших тодішніх ініціатив. Тепер про це можна лише згадувати.
— Зараз ви очолюєте відомий університет. Які проблеми доводиться розв’язувати як ректорові?
— Опікуюся студентством, рідним вишем. До речі, нині відроджуємо столітні славні традиції нашого університету. Натомість турбує і загальна ситуація в українській освіті. Адже не можна віддати важливу галузь на поталу західним радникам, чинушам і загалом людям, далеким від її проблем. Тож як ректор провідного національного університету роблю все що в моїх силах. Водночас працюю над тим, аби не допустити недолугих змін у законодавстві про вищу школу, які можуть призвести до погіршення якості освіти загалом. Тож роботи вистачає.
Ірина БІЛОУС
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Станіслав НІКОЛАЄНКО. Народився 1956 року в с. Богданівка Знам’янського району Кіровоградської області. З відзнакою закінчив Українську сільськогосподарську академію (інженер-механік, викладач-інженер) та Одеський інститут політології і соціального управління за спеціальністю «політолог-соціолог». Доктор педагогічних наук, професор, почесний доктор кількох іноземних університетів, заслужений працівник освіти України, народний депутат України ІІ—V скликань, голова Комітету ВРУ з питань науки і освіти. З 2005-го по 2007 роки — міністр освіти і науки. З 2014-го — ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України. Очолює Громадську раду освітян і науковців України та Асоціацію працівників вищих аграрних навчальних закладів. Розробник, автор і співавтор понад ста законів щодо запровадження єдиного фіксованого податку у сільському господарстві, меліорації земель, збереження і розвитку профтехосвіти і вищої школи тощо.
Ми в Google+