Днями пригадалися мені слова цієї популярної пісні Софії Ротару. І вони ж були останніми, що написала по Інтернету своїй нині вже колишній подрузі з Росії.

А познайомилася я з нею рік тому у Всесвітній мережі. Однаковий вік, сімейний стан, улюблені фільми та література, тож спілкувалися практично щодня. І тоді навіть не замислювалися, що вона — росіянка, а я — українка. Разом бідкалися, що погано знаємо англійську. Між собою листувалися російською. І ще півроку тому мене це аж ніяк не зачіпало, бо яка на ті часи була різниця…

Аж раптом — для росіян — в Україні постав Майдан. Я тоді як могла пояснювала подрузі, що немає тут ніякої хунти, а українці вийшли на захист власної свободи від того, хто нас щодня грабує та принижує. Взагалі-то, якщо чесно, не люблю комусь щось довго пояснювати. Завжди вважала: якщо людина чогось не розуміє — то її проблема. А тут… Чомусь у цьому конкретному випадку мені було небайдуже, чи правильно зрозуміє саме ця людина, що в нас відбувається. Тому писала їй щодня, а то й по кілька разів на день. Описувала події на Грушевського, свої відчуття. І як же приємно було читати її відповіді (звісно, російською) на кшталт: «Дякую, що ти мені все так зрозуміло пояснюєш. А то в нас увімкнеш телевізор, і тільки й чути, що в Києві американці, які нацьковують звичайних людей на легітимну владу. А воно, виявляється, ось що. Тримайся, я морально з тобою!» Ці її слова дуже підтримували мене в ті часи.

Далі, як відомо, ситуація, яку нині маємо на сході України. І знову я побоювалася, що вже тут моя подруга не втримається. Але — ні, вона чітко висловила свою позицію: «Я ніколи не голосувала за Путіна, не підтримувала його політику. Тим паче введення військ в Україну. А люди — вони скрізь різні, й від національності порядність не залежить».

З часом з’ясувалося, що живе вона недалеко від кордону, і до них почали привозити переселенців з Донбасу. Подруга ділилася зі мною враженнями від спілкування з ними: «Є хороші, привітні люди. Але більшість пиячать та ображають місцевих. Наших звільняють, аби дати їм роботу. А вони ще й обурюються, що малі зарплати. Та часто від них чуємо: ви нам винні, дайте це, дайте те, безплатно…» І знову ми зійшлися на тому, що порядність людини залежить від виховання й характеру. А тому вона розповідала, що допомагає родині з чотирма дітками — приносить продукти і засоби гігієни. Так і спілкувалися останнім часом. Аж раптом…

Так сталося, що понад три тижні ми з нею не виходили на зв’язок. Спочатку я хворіла, потім було багато роботи, а ще кілька днів у мене не працював Інтернет. Як же я скучила за своєю далекою подругою! І ось нарешті я знайшла час завітати на той Інтернет-ресурс, де ми зазвичай спілкувалися.

Бачу повідомлення від адміністрації сайту, що саме вона, ця моя єдина російська подруга, виявляється, днями… видалила мене з друзів. Звісно, я вирішила, що на сайті можливо стався збій. Написала їй приватного листа, запитала, що трапилося. Та відповіді не отримала. Замість неї — ще одне повідомлення від адміністрації, що ця людина заборонила мені взагалі доступ до своєї сторінки. Ось так, без пояснень… І це лише за три тижні, що ми не спілкувалися. Уявляю розміри та можливості тієї пропагандистської машини, яка нині «полоще» мізки тим росіянам, в яких ще донедавна була хоч крапля здорового глузду.

Саме тому мені й сумно, справді, аж за край. І після того, як вона ось так повернулася до мене спиною, я також уже не маю бажання повертатися до неї обличчям. Тож якщо Україна тільки збирається будувати стіну на кордоні з Росією, то ми, звичайні люди, вже самі будуємо такі стіни між собою. Не витрачаючи грошей та зусиль. Але після того — лише пустка у серці…