ПОСТАТЬ 

У типового магната Василя Тарновського (молодшого) — нетипові заслуги перед історією
 

Упродовж довгих десятиріч ім’я цієї людини було під прихованою забороною, бо за радянських часів кожен великий землевласник вважався насамперед кровопивцем-поміщиком. І навіть знаменитий Дмитро Яворницький, згодом теж підданий обструкції (щоправда, за «націоналізм»), називав Василя Тарновського (молодшого) аматором в археології. Не менш в’їдливо відгукнувся видатний історик про три пристрасті багатого поміщика – до власного парку, старожитностей і… жінок. «Будь то симпатична і згідлива пані чи проста босоніжка, – писав Яворницький, – та на двадцять верст довкола Качанівки (родового маєтку Тарновських – В. Ш.), говорили люди, не було жодної красивої дівки, яка не побувала б у руках пана Тарновського».

Василь Тарновський з дружиною Софією. 1870 рік. Фото надане автором

Збережена Шевченкіана

Та для матінки-історії значно важливіші інші заслуги «дивного пана», яким вважали його сучасники. Із гідним подиву і захоплення фанатизмом Василь Тарновський збирав речі й документи, пов’язані з життям Тараса Шевченка. Збережені колекціонером національні скарби не були для нього старовинними артефактами, бо наймолодшому представнику славної династії українських меценатів пощастило на особисте знайомство з Великим Кобзарем.

Як згадував Василь Тарновський, на час першої зустрічі з Шевченком «я мав вісім років. Однак чітко пам’ятаю ту подію… Мене пройняв якийсь трепет, мене лихоманило, мов у гарячці: переді мною стояв той, чиї вірші й пісні я вже давно знав від моєї няні Борисівни».

Вдруге вони зустрінуться, коли Шевченко після відбуття солдатчини мандруватиме Україною. «Мені було 22 роки і я був студентом. Ця зустріч була радісна для нас обох… Захопившись поетичністю моменту, я почав декламувати поетові його ще не видані тоді твори. Слухаючи мене, Шевченко, який забув багато з власних творів, з подивом часто запитував: «Коли це я писав?» Уже ніч настала, а ми не могли наговоритися».

Пройде час і Василь Тарновський чи не першим зрозуміє, що навіть звичайнісінькі побутові речі, якими користувався великий поет, мають неабияку історичну цінність. За свідченням сучасників, зібрання колекціонера включало як каламар, перо, мольберт, палітру, сорочку Шевченка, так і його численні листи і світлини. Справжнім скарбом зібрання стали понад 300 малюнків і акварелей, створених Кобзарем у засланні. Лише завдяки меценату, який не шкодував коштів для викупу цих безцінних реліквій, ми маємо нині єдиний масив документів і високохудожніх творів, що відображають чи не найтрагічніший період біографії генія нашого народу.

Не буде перебільшенням сказати, що без подвижництва Тарновського національна культура навіки б утратила безцінні скарби, що є основою фондів як Національного музею Тараса Шевченка в Києві, так рукописної Шевченкіани Інституту літератури НАН України. Не менші заслуги мецената в увічненні пам’яті Великого Кобзаря. Саме на кошти Василя Тарновського було виготовлено і встановлено на могилі Шевченка в Каневі величний чавунний хрест, барельєфи на якому виконані за власними ескізами не позбавленого художнього хисту шанувальника Тараса.

На знаменитій картині Василь Тарновський  – шляхтич у високій чорній шапці 

«Аматор» із… університетською освітою

Усім добре відома знаменита картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Однак далеко не кожен знає, що представлені на ній ужиткові речі – від каламаря з чорнилом до шабель та інших козацьких атрибутів – змальовані з колекції старожитностей Василя Тарновського-молодшого. Більше того, сам колекціонер представлений на картині у вигляді шляхтича у високій чорній шапці.

На переконання сучасників, «за цінністю та важливістю колекцій і за кількістю та повнотою їх музей пана Тарновського не має собі рівного на півдні Росії». А найбільшим у зібранні був відділ становлення козацької державності, яку старанно замовчували ті, хто вважав Україну лише «півднем Росії».

Щодо звинувачень Василя Тарновського в аматорстві, то цей «дилетант» закінчив… історико-філологічний факультет Київського університету. Не менш промовистим є викуп «дивним паном» Княжої гори поблизу села Пекарів Київської губернії. Після кількох випадкових знахідок золотих артефактів ця місцина перетворилась на подобу Клондайку, де численні скарбошукачі перекопували землю, нещадно нищачи при цьому малоцінні з їхньої точки зору свідчення історії.

Керувати планомірними археологічними розкопками на Княжій горі, які увінчалися відкриттям чотирьох цілісних скарбів, Василь Тарновський доручив тоді ще молодому науковцю Миколі Біляшівському, який згодом стане першим директором Історичного музею в Києві та академіком. Саме йому належить знаменита фраза: «Ми мало цікавилися своїм близьким – через це мало знаємо самих себе. Багата природа України, довга її історія – все це дає можливість не шукати далеко».

Серед постійних консультантів видатного колекціонера – видатні знавці вітчизняної культури Олександр Лазаревський, Василь Горленко, Микола Костомаров, перша українка-археолог Катерина Скаржинська і вже згадуваний Дмитро Яворницький. Щодо різких оцінок останнього на адресу Василя Тарновського, то не варто забувати, що давалися вони в радянську добу, коли мецената-поміщика можна було згадувати лише в такому контексті. Втім, кошти, що витрачалися на закупівлю старожитностей і фінансування археологічних досліджень, не падали з неба – їх заробляли звичайні селяни-хлібороби. Отож світла і тіней у біографії видатного колекціонера і мецената справді вистачало з лишком…

Громадське благо понад власне

Окрім раритетів козаччини, в колекції Тарновського налічувалося ще приблизно 400 експонатів передісторичного періоду та понад 1700 — князівської доби. Чимало з них мали не лише історичну, а й ювелірну цінність, як виготовлені з дорогоцінних металів та оздоблені смарагдами і рубінами. За оцінками фахівців, зібрання Тарновського коштувало щонайменше 300–400 тис. золотих царських рублів. До того ж, меценат фінансував видання знаменитого історичного журналу «Киевская старина» та пожертвував чималі кошти на спорудження пам’ятників Богдану Хмельницькому в Києві та Івану Котляревському в Полтаві, на створення Київської громадської бібліотеки.

Навіть для заможного магната ці видатки виявилися непідйомними. Та коли постала дилема: пожертвувати частиною колекції чи продати родовий маєток Качанівку – Василь Тарновський вибрав останнє. Не менш важливо, що власник величезних історичних скарбів не уподібнювався скупому лицарю: його домашній музей був відкритим для всіх зацікавлених старожитностями, а сам господар як екскурсовод годинами розповідав відвідувачам про славну історію народу, якого офіційно нібито «нєт і бить нє может».

Тож коли Василь Тарновський вирішив безоплатно передати зібрані ним багатства у подарунок Києву, колекціонеру відповіли, що «в учреждении подобного рода нужды не представляется». Тож безцінна колекція потрапила до Чернігова, де влітку 1902 року (вже після смерті дарувальника) відкрився Музей українських старожитностей Василя Тарновського. В часи, коли навіть сама назва Україна була під негласною забороною, це стало непересічною подією в культурному житті нашого народу та пробудженні національної самосвідомості «малоросів».

Утім, це вже зовсім інша історія, започаткована щирим патріотизмом людини, яка любила свою рідну землю не лише всім серцем, а й до глибини власних кишень…

ДОСЬЄ «УК»

Василь ТАРНОВСЬКИЙ (молодший) (1 квітня 1837 – 25 червня 1899) – колекціонер українських старожитностей та речей і документів, пов’язаних із Тарасом Шевченком; дбав про упорядкування могили Кобзаря в Каневі. Фундатор Музею українських старожитностей (нині Чернігівський державний історичний музей), створеного завдяки передачі в 1897 р. Чернігівському земству прав на володіння колекцією.

У його маєтку Качанівці збиралися визначні діячі української культури – М. Костомаров, П. Куліш, Марко Вовчок, О. Лазаревський, В. Горленко та інші, а також художники І. Рєпін, М. Ге та інші, у колі яких Тарновський мав дружнє прізвисько Гетьман.