Дорога до Станиці Луганської була довгою. Тому, вмостившись на задньому сидінні військового позашляховика, я вирішив одразу подружитися з попутниками: оператором військового телебачення ЦТРС Геннадієм Салівоном (задрімав уже через 20 хвилин поїздки), який сидів поруч, і начальником пресгрупи оперативно-тактичного угруповання «Північ» старшим лейтенантом Оленою Мокренчук (зайняла переднє сидіння біля водія). Старший лейтенант у камуфляжі виявилася дуже приємною, розумною, чудовою співрозмовницею. Завдяки їй я поповнив диктофон найтрагічнішими спогадами про війну, не помітивши, як доїхав до місця призначення.

У жилах тече березовий сік

2014-го пані Олена була волонтеркою і щирою патріоткою. Це мене трохи здивувало на початку розмови, бо не вірилося, що уродженка міста Сніжного Донецької області, яка жила у Волновасі, може бути такою проукраїнськи налаштованою. Раніше я знав багатьох донецьких, які вважали, що Україну годує тільки Донбас. Тому вони не виявляли, м’яко кажучи, симпатії до співвітчизників, які жили в інших областях. 2014-го схід нашої країни став вороже ставитися до решти української спільноти.

Але Олені Мокренчук вдалося з перших хвилин знайомства змінити мою думку про донецьких. А коли дізнався, що вона допомагала українським воякам вибиратися з Іловайського котла, перейнявся повагою до неї.

До речі, до російсько-української війни начальник пресгрупи ОТУ «Північ» працювала вчителькою історії у школі. Разом з учнями записувала спогади місцевих жителів про історичні події в населених пунктах на Донбасі. Тому добре знала, чому український шахтарський край поступово ставав російським.

«Під Волновахою є село Ближнє, — поринула у спогади, — куди після Голодомору цілими сім’ями завезли жителів з Воронежа. Їх так і стали називати в селі — привезені. Місцеві жителі розповідали, що росіяни жили в бараках, які побудувала для них радянська влада. Вони не любили все українське й називали своїх нових односельців селюками, бо ті говорили українською. Зрештою, від постійних образ привезених та через утиски радянської влади корінні жителі Донбасу змушені були переходити на російську мову.

Можу зрозуміти тих людей на Донбасі, які сумують за берізками і тим, що не стали місцевими: в їхніх жилах і досі тече березовий сік. Але ніхто не змушує їх жити в Україні. Не подобається — їдьте в Росію й будьте там щасливими, давши і нам, українцям, жити щасливо на рідній землі», — розмірковує пані Олена.

«Хлопці, не виходьте! Вас уб’ють!»

Так і зав’язалася розмова, й Олена підійшла до іловайських подій. У серпні 2014-го, дізнавшись, що українські вояки потрапили в біду, журналістка і майданівка Олена Мокренчук стала волонтеркою, без вагань поїхала на фронт.

«Донеччину знала добре, тому в зону бойових дій могла потрапити ніким не контрольованими сільськими дорогами. Брала таксі (у Волновасі були хлопці Саша та Сергій), які безкорисливо допомагали нашим військовим, беручи гроші лише на бензин. З ними їхала на передову. Страшну картину спостерігала у вересні 2014-го під час іловайських подій: їдеш колись багатими полями, а на них замість соняхів стирчать хвостовики «градів» та «ураганів» і чорніють скелети згорілих машин. Пам’ятаю, біля однієї були розкидані банки з тушонкою, а поряд стояв наш танк з відірваною баштою (мабуть, боєкомплект зірвався). І ніде біля техніки не було видно українських військових — поранених насамперед. Місцеві жителі потім розповідали, що їх... дострілювали росіяни, ходячи вздовж доріг.

А одна бабця в Червоносільському розповіла жахливу історію: до неї в хату вскочили українські солдати, які рятувалися з-під Іловайська. Старенька з чоловіком сховала їх у погребі. А тут — росіяни. Вони вивели старих людей надвір і стали вимагати, щоб українці здавалися. Інакше, сказали, розстріляють бабу з дідом.

Наші хлопці спочатку відмовилися виходити. Бабця розповідала, що, плачучи, просила українців не виходити й рятувати себе. Ми з дідом, казала нашим солдатам, вже пожили. Але хлопці пожаліли не знайомих їм стареньких людей і таки вийшли зі схованки. Росіяни їх тоді повели із собою — щоб розстріляти в лісопосадці. Я побувала в тому селі через тиждень після трагедії. Наші хлопці так і лежали не похованими, бо росіяни не дозволяли місцевим жителям це зробити».

Донецькі підвали

Побувала Олена Мокренчук і в донецьких підвалах, куди бойовики звозили затриманих підозрілих, на їхній погляд, осіб.

«До мене приїхала Віра, подруга з Києва, в якої чоловік служив у батальйоні «Донбас». Мабуть, він загинув під Іловайськом, але Віра цьому не вірила. Я як місцева жителька взялася їй допомогти відшукати коханого: сіли в таксі й поїхали в бік Многопілля та Червоносільського. Під Петрівським нас зупинили на блокпості. Як я втрималася, щоб не вигукнути «Слава Україні!», не знаю. Один з військових підійшов до нашого водія і запитав: «Что, браток, тєбя єщо еті укропи нє забралі в нацгвардію?»

Я злякалася не на жарт: нічого собі заїхали! Ще вчора тут стояли наші хлопці, а нині... Таксист перед поїздкою попереджав, щоб у нас не було жодних мап, бо сєпари забирають водіїв «на підвали», б’ють, машини конфіскують за мапи, бо вважають, що це роз’їжджають «укропські корегувальники вогню».

Нас почали обшукувати, у Віри в наплічнику знайшли не просто мапу, а з позначками! Звісно ж, нас схопили й повезли в Донецьк на допит. Як там викручувалася подруга, не знаю — вона їхала в іншій машині, а дорогою розповідала, що місцева, живу у Волновасі (виручив паспорт із донецькою пропискою) і з дитинства часто бувала в цих місцях у бабусі. Тож просто пожаліла заплакану жінку і захотіла їй допомогти знайти чоловіка.

Моя впевненість і спокій, а більше, мабуть, прописка в паспорті, бездоганне виконання ролі місцевої дурненької жінки переконали сєпарів. У Донецьку в СБУ вони знайшли у Віри фото, на якому був її чоловік. Сама не знаю, як у мене вирвалося тоді: «Ой, та це ж Луганськ! Це тобі, Віро, Юра (чоловік. — О.К.) надіслав? Тепер знаю, що він воює за «ЛНР»! Сідай швидше в машину і поїдемо туди!»

Хоч як дивно, для росіян, які не могли визначити за фотографією, де її було зроблено, мої припущення виявилися вагомим аргументом, і вони нас відпустили. Ми вскочили в таксі й поїхали геть. Тож у підвалах «ДНР» я довго не затрималася. Але злякалася не на жарт».

«Подзвоніть додому мамі»

А ще пані Олена розповіла про братів і сестер її мами, які залишилися в окупованій зоні. П’ятеро з них уже померли, не дочекавшись визволення.

«Моя тітка з невеличкого села Осикове під Іловайськом врятувала 35 наших військових. Вона померла 2016-го, так і не доживши до нашої перемоги, в яку вірила, — в голосі Олени зазвучали і гордість, і туга. — Хлопці залишили їй список: свої прізвища та імена, телефони рідних. Попросили, щоб подзвонила їхнім мамам, якщо з ними щось станеться. Цей список зберігаю як реліквію.

На жаль, і досі не знаю, як склалася доля декого з військовослужбовців. Наприклад, Віталія Овчаренка, який має дружину Таню та сестру Ольгу Іванівну, Валерія Богуна (потрапив у полон в Іловайську), Миколу Шумейка з Новокатеринівки, якого бачили пораненим після вибуху, Дениса Закусилова і Віталія Іскри (остання інформація про обох — госпіталь у Харцизьку).

Пропав безвісти поблизу села Степанівка Олег Чиж (телефон його зафіксували у місті Антрациті; має сестру Ірину). Нічого не відомо про підполковника Івана Без’язикова та бійця Артема. А ось про учасника антипараду 24 серпня в Донецьку підполковника Бучковського дізналася вже влітку 2016 року: він живий і продовжує військову службу.

Повернулися додому з полону через місію ОБСЄ Костянтин Довгий, Олександр Куренко, Віктор Ульянов, Сергій Кудлаєнко, Віктор Зінченко, Олексій Плєханов, Сергій Проказа, Андрій Хваль, Олексій Турчин, Юрій Лиманов, Віталій Ломпа. Дуже рада за них, бо всі вони стали для мене рідними. Адже, коли зустрічаєш врятованих нами військовослужбовців, хочеться їх обійняти.

Підтримую добрі стосунки з Андрієм Пальвалем з Харкова, який працює нині комп’ютерником. Він один з тих, кого вдалося вивезти з-під Іловайська. На знак вдячності Андрієва дружина рік поповнювала мені телефон по 50 гривень щомісяця.

Пам’ятаю руденького хлопчину, якого росіяни віддали мені як не сповна розуму, ще й ніби онімілого. Я назвалася його родичкою. Привезла до себе у Волноваху, трохи відгодувала. Хлопець весь час мовчав, доки сів увечері на поїзд. Тоді подивився на мене світлими очима з тамбура й голосно подякував за порятунок. Я зрозуміла, що в нього все було нормально зі здоров’ям. Він просто прикидався, щоб залишитися живим. Дуже хотіла б побачити цього руданя. Були й інші випадки, але всього не переповісти».

Сама одягла однострій

Із 3 серпня 2015 року пані Мокренчук — військовослужбовець 72 омбр. Нині вона пресофіцер оперативно-тактичного угруповання «Північ». Пише книжки, публікує дописи та відео в інтернеті. Свою місію вбачає в тому, щоб якнайповніше розповісти світові про наших військових, а також у вшануванні пам’яті полеглих Героїв.

«Нікого із захисників України не маємо права забути, — ні живих, ні мертвих», — упевнена пресофіцер. А про Героїв краще розповідати їхнім дітям та внукам ще за життя військовослужбовців, щоб вони про них пам’ятали, а мамам і дружинам — щоб пишалися.

«Це наша історія, яку хлопці в окопах зараз пишуть власним життям, а іноді й кров’ю», — каже історик та журналістка Олена, на час війни — військовослужбовець Збройних сил України.

До речі, в артилерії під Авдіївкою служила в 2016—2017 роках і дочка Олени Мокренчук. Кажуть, була такою самою непосидючою, як і мама.

Пані Олена розповіла, як їхала якось із дочкою машиною й почула по радіо розповідь про «злочини артилеристів бандита Соколова, які обстріляли Макіївку, зруйнувавши цивільний будинок». Дочка засміялася й сказала, що розповість хлопцям по приїзді на місце служби цю новину. Нехай посміються теж. Адже артилерія стріляє максимум на 20 кілометрів, а від наших позицій до будинку постраждалих жителів Макіївки — 50.

Посміялися з цього і ми в позашляховику. Це набагато краще, аніж плакати. А хочеться, щоб сліз в Україні поменшало. І страшних Іловайськів більше не було.