ДОСВІД

Навіть на радіаційно забруднених територіях ліси не залишилися без справжнього господаря

Лісовим масивам на північному сході України судилося прийняти на себе основний удар «атомного монстра» після аварії на ЧАЕС. Саме цим обумовлене створення спеціалізованих лісгоспів, у кожного з яких — свої особливості, що наочно доводить робота овруцьких лісівників.

Механічній «руці» вантажники — не конкуренти. Фото автора

Земля заліковує рани

Не кожен район може похвалитися трьома держлісгоспами, як на Овруччині. Один із них — спеціалізований, опікується лісовими масивами на унікальному Словечансько-Овруцькому кряжі і найбільш постраждалими від чорнобильської біди насадженнями на прикордонні з Білоруссю. Тож не дивно, що з 41 тис. га земель спецлісгоспу майже десята частина належить до природно-заповідного фонду. Причому, якщо кілька років тому заказники займали лише 0,9 тис. га, то нині — вже 4 тис. га.

Насамперед це найбільш радіаційно забруднені території, ведення господарської діяльності на яких заборонене вітчизняним законодавством. Натомість, хоч як це парадоксально, на землях, суміжних з українськими заказниками, білоруси активно займаються… сільським господарством. Спеціальні агротехнічні заходи й відповідні сівозміни, на переконання сусідів, дають змогу отримувати сільгосппродукцію з допустимим вмістом радіонуклідів і гарантувати безпеку працівників. Хоча, як дещо спантеличено розповідають овруцькі лісівники, інколи зі спостережних вишок буває важко розрізнити: чи то ліс горить, чи то хмари пилу стоять над тракторами, які у спекотну пору обробляють білоруські ниви.

Зрозуміло, що визначення статусу чорнобильських територій і можливостей їх господарського використання — прерогатива вчених. Натомість лісівники повинні керуватися нормами вітчизняного законодавства і не бути байдужими до долі лісу.

 — Переважна більшість наших лісових масивів, яким у середньому лише по 53 роки, виплекані людиною, — розповідає директор Овруцького держспецлісгоспу Олександр Шевчук. — На відміну від природних угідь, такі ліси потребують обов’язкового догляду, без якого відмерлі дерева стають розплідником різноманітних шкідників і значно підвищують пожежну небезпеку. Тим часом майже половина площ насаджень — на територіях посиленого радіаційного контролю, де заборонена будь-яка господарська діяльність. Та, як засвідчують дослідження, земля поступово заліковує завдані їй рани. Лише за два попередніх роки повернуто у лісокористування 1,3 тис. га площ, на яких зафіксовано зниження радіаційного забруднення. Сподіваємося, що цього року обсяг реабілітованих земель зросте ще на 1,7 тис. га.

Лісу старість не загрожує?

На відміну від більшості лісгоспів Житомирщини, в яких щороку заготовляють до 60% приросту деревини, в Овруцькому держспецлісгоспі цей показник не перевищує 25%. Однак чи радіти цьому, якщо вже понад чверть запасів деревини зосереджена у стиглих і перестиглих насадженнях? Навіть нефахівцям зрозуміло, що ліс теж має певний вік свого життя, по завершенні якого приходить старість. Як наслідок, вчасно не зрубані дерева стають придатними хіба що на низькосортні дрова.

Тож ідеться і про економічні, і про екологічні втрати, причому обумовлені не тільки «чорнобильським» статусом лісових масивів. Ще один вагомий чинник, який став «головним болем» для овруцьких лісівників, — розміщення значної частини закріплених за ними площ у так званій буферній зоні, що відділяє розташований під Овручем пункт пропуску «Виступовичі» від фактичної лінії українсько-білоруського кордону.

Як із іронією жартують лісівники, ще донедавна вони щоденно їздили на роботу… за «кордон», проходячи обов’язковий паспортний контроль дорогою до українських лісових масивів. Ішлося не тільки про працівників, а й про потужні автомобілі-лісовози, що кілька разів на день минали пост «Виступовичі». Зрозуміло, що це додавало зайвого клопоту як прикордонникам і митникам, так і негативно позначалося на ефективності використання робочого часу лісівників та ускладнювало рух транспорту пожвавленою міждержавною автотрасою Київ — Мінськ на її проміжку між державним кордоном і Овручем.

Нині проблему державної ваги успішно розв’язують, використовуючи… зароблені лісівниками кошти. На будівництво доріг, завдяки яким навіть віддалені лісові масиви стають доступними для великовагового автотранспорту (йдеться і про вже згадувані лісовози, і про пожежні автомобілі, від мобільності яких значною мірою залежить безпека лісу не лише з нашого боку кордону), в Овруцькому держспецлісгоспі щороку спрямовують від 0,5 до 0,8 млн грн.

Кожна копійка — у ціні

Та все-таки головною статтею видатків залишається ведення лісового господарства й охорона лісу, на що за 9 місяців цього року вже спрямовано 5,2 млн грн, з яких лише 0,2 млн грн — бюджетні кошти. Якщо врахувати, що за цей період внесок державного підприємства «Овруцький спецлісгосп» до зведеного бюджету склав 2,5 млн грн, то не важко відповісти на запитання: чи на користь країні роздержавлення лісгоспів, яким так переймаються деякі «захисники» України, її народу й довкілля.

На жаль, Овруцький держспецлісгосп — один із не багатьох в області, в якому немає власної деревообробної бази. Втім, недаремно кажуть, що нема лиха без добра, адже реалізація круглого лісу суттєво спрощує запровадження електронного обліку деревини.

 — Овруцький держспецлісгосп обрано як пілотний для вивчення досвіду використання електронних чипів, — розповідає начальник управління лісового та мисливського господарства у Житомирській області Володимир Ткачук. — Завдяки цьому нововведенню суттєво спрощується облік деревини та зменшується обсяг вантажно-розвантажувальних робіт під час транспортування. Тим паче, що завдяки взятому галуззю курсу на розширення мережі лісових доріг великоваговий автотранспорт тепер мають змогу завантажувати безпосередньо у місцях лісосік.

Зрозуміло, постає цілком логічне запитання: як за умов, коли майже правилом «хорошого тону» стало нарікати на негативний вплив світової кризи, лісівникам вдається не тільки зводити кінці з кінцями, а й розвивати галузь, розширювати площу лісів і нарощувати запаси деревини в них? Особливо за специфічних умов Овруцького спецлісгоспу, де, як у всіх без винятку споріднених підприємствах, охорона і догляд лісових масивів — фактично на повному самофінансуванні лісівників, у той час, коли господарська діяльність заборонена майже на половині площ.

Відповіддю була лаконічна фраза: «Просто треба працювати». Втім, за нею цілий комплекс заходів, завдяки яким справжній патріотизм закоханих у свою справу людей втілюється в конкретні економічні показники. Кожну зароблену нелегкою працею копійку не марнують, а добросовісний труд належно заохочують. Недаремно Овруччина, зокрема і Житомирщина загалом, давно вже служать кузнею досвіду для лісової галузі: від стимулювання гривнею раціональної системи заготівлі і кряжування деревини до господарського використання навіть низькосортної деревини, підвищення ролі природного заліснення у лісовідновленні, взаємовигідної співпраці з українськими машинобудівниками у налагодженні випуску вітчизняної техніки для механізації лісових робіт.

Ключ до успіху

На неблагополучних підприємствах завжди назвуть щонайменше десяток цілком об’єктивних причин, що призвели до занепаду. Натомість лісівники Житомирщини навіть за найскладніших умов не втрачали і не втрачають оптимізму й надихають вірою у свої сили інших. Працівники Овруцького держспецлісгоспу замість того, щоб нарікати на відчутне зростання тарифів на залізничні перевезення деревини, натомість похваляються, що нині вагони вже не потрібно «вибивати», бо їх просто подають під завантаження згідно з планом і заявками. Хтось посипає попелом голови через кризу на Заході, а в Овручі радіють збільшенню реалізації круглого лісу в півтора раза (!) на внутрішньому ринку. Для овручан це не лише можливість забезпечити стабільну роботу власного підприємства, а насамперед підтвердження того, що українська економіка — справді на підйомі. Саме це, вважають лісівники, головний ключ до їхнього успіху.