Актор
Богдан СТУПКА

Нещодавно до солідного переліку звань народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Т.Шевченка, Міжнародної театральної премії К.Станіславського, академіка Академії мистецтв України, художнього керівника Національного театру ім. Івана Франка Богдана Ступки додалось найвище — Герой України. Та цей популярний актор має щасливу мистецьку долю. Йому не треба хизуватися високими званнями, нагадувати про них, достатньо сказати — Богдан Ступка, і мільйони глядачів в Україні і далеко за її межами знають про кого йдеться.

За плечима актора — ролі і мистецькі долі, сценічні образи й кінопраці, що зробили його улюбленцем публіки. Будь-яка роль Богдана Ступки стає життєдайною, тому що створена з надзвичайною органікою і правдивістю, йому вдається діяти за класичним визначенням: не грати, а жити в образі. Якось у бесіді Богдан Сильвестрович зазначив, що мріє про роль без слів, мовляв, стільки вже було їх сказано зі сцени та з екрану, хотілося, щоб без них було все зрозумілим.

Цікаво було б подивитися, як актор вправлятиметься з образом, який треба було б створювати лише за допомогою погляду, жесту, міміки та пластики, впевнена, що і це було б неперевершено у виконанні Богдана Ступки, але глядачі пам’ятають його Миколу Задорожного, Ричарда III, Короля Ліра, царя Едіпа, Зигмунда Фрейда, Фауста і Мефістофеля, Тараса Бульбу і, звісно, найколоритнішого Тевьє-молочника. Про ці ролі є театрознавчі і кінодослідження, безперечно, ще опишуть свої враження й молоді фахівці, та впевнена, всі зійдуться на одній думці: найхарактерніше визначення акторського почерку Богдана Ступки — це його всепоглинаюча неоднозначність у створенні образів. Кожна роль — багатошарова й неординарна, переважають яскрава індивідуальність і глибинне проникнення в суть характеру.

У жіночій компанії Богдан Сильвестрович  — справжній лев. Фото з сайту ft.org.ua  

 У творчій долі Богдана Ступки є вистави-довгожителі. Чи не набридає роками виходити в одному й тому ж образі, Богдане Сильвестровичу?

— Навіть коли все відомо, завжди знаходиш щось нове, адже з цими ролями і ти стаєш старшим, змінюєшся, тому з’являються нові нюанси, інша психологія, погляди. А в хорошій драматургії приховані такі необмежені можливості, що знаходити нові грані — це бенкет творчості для актора!

—  А що вам необхідно для входження в потрібний стан перед виходом на сцену?

— Коли я граю драматичні ролі, намагаюсь дуже себе пожаліти. Якщо себе сильно пожалію як людину, виходить чудовий результат. Сиджу і думаю, ой, який я нещасний, як виснажуюсь, лежав би собі вдома, відпочивав, а чи був би рантьє, їздив  світом, дивився на його красу, а я повинен заробляти шматок хліба цією професією, мотаюся на зйомки, сплю в поїздах, іноді тижнями, втомився як собака, от сиджу тут в цій гримерці... Ось так себе пожалієш і тоді  щось путнє виходить на сцені.

Творчим людям завжди є що обговорити. Фото Володимира ЗАЇКИ

— Богдане Сильвестровичу, якось ви мені сказали, що театр — ваш перший дім, а на моє здивування, що не родинний дім перший, ви не розгубились і сказали, що і він перший. Це відчуття не змінюється з роками?

— Ні, родина і театр! Театр і родина! Отакі два стовпи, на яких лежить моє життя. І невідомо, де я проводжу більше часу. Хоч ні, звичайно, в театрі більше. Тут — мої партнери, друзі, вороги... Тут — сцена... І можливість проголошення слів, яких не скажеш, наприклад, в квартирі, це шекспірівські слова, чеховські, Франка, Лесі Українки. Інколи вдома не зрозуміють, інколи від театру треба сховатися вдома, так усе переплелося... Загалом вся наша родина театральна, так що все, що відбувається, всі розмови, суперечки — тільки про мистецтво. Тут, в театрі, в своєму кабінеті, мені теж затишно, можна на час сховатися від побутових домашніх проблем, тут преса, нові п’єси читаю, фільми передивляюсь, це, звичайно, окрім основної роботи. Як прийшов у театр — все, на цілий день. Зазвичай і обідати додому не ходжу. У нас  всі артисти їдять у буфеті. Звичайно ж, де улюблене місце артиста? В буфеті!

—  А дружина, Лариса Семенівна добре готує?

  Так, добре і смачно.

—  Дружина для вас — найвірніший друг?

— Мені надзвичайно пощастило з Ларисою. Чудова дружина, розуміє мене в усьому, підтримує. Вона — мій надійний тил, створює для мене необхідну творчу обстановку. У Лариси була можливість зробити театральну кар’єру, вона була чудовою балериною, завжди мені нагадувала Уланову. В свій час Григорович кликав її в Ленінград. Але коли народився Остапчик, материнські почуття, турбота про наш дім, про мене взяли гору над кар’єрою. Звичайно, було непросто, важко відмовлятися, але таким був її вибір. Лариса надзвичайно мудра жінка, добра, вміє прощати. Наш дім її зусиллями — затишна фортеця. В своїх багатьох поїздках завжди думаю: скоріше б повернутися додому.

— Ви — відомий жартівник, гумор жити і любити допомагає?

— Бути завжди в доброму гуморі — прерогатива і керівника, й артиста. Всі мої колеги-артисти — люди дуже ранимі, нікого не хочу ображати, не можу і не допускаю для себе можливості приходити у колектив у поганому настрої. Якщо він є, я його приховую, навпаки — хочу всім підняти настрій і... усміхаюся.

Мені замолоду говорили, що я веселий, контактний, і моїй дружині надзвичайно пощастило, що я її постійно смішу. Гумор гумором, але додому зазвичай уже повертаєшся зовсім знесилений. Так що виходить, феєрверк гумору відбувається, як правило, не вдома. Хоча іноді й Ларису можу розсмішити.

—  Чим же?

  Хорошим висловом.

 Вона так добре знає всі ваші вислови, певно, це непросто?

  Але ж у мене виходить, вдається це зробити.

— Богдане Сильвестровичу, а про що ви думаєте, дивлячись на себе в дзеркало, сидячи в гримерці після вистави, втомлений, емоційно виснажений, задоволений чи ні результатом зробленого на сцені?

— Думаю, добре б відпочити, зняти напругу, посидіти в компанії, послухати компліменти, а потім виспатися. Після вистави зазвичай важко заснути, програєш її в голові знову і знову, аналізуєш, тут не дотягнув, помітили чи ні, тут вдалося сьогодні, все згадуєш, оплески, прийом глядачів, їхню прихильність. Кожного разу переконуюся, як це важливо для актора.

— Ваша популярність вам подобається?

— Артист для того й працює, аби її мати, щоб його впізнавали, любили. Я хотів цього досягти, пам’ятаю, коли вчився в студії, наш артист Володимир Аркушенко сказав мені: піди подивися фільм «Шлях до вищого світу», там актор дуже на тебе схожий. Я ходив у кінотеатр тричі на день, виходив із залу перший і стояв у фойє в надії, що люди помітять нашу подібність, а всі проходили повз, ніхто на мене уваги не звертав. Ну, пацан був ще, але вже тоді відчував оте нестримне бажання слави, популярності, й потім на сцені і в кіно домагався цього визнання.

— Ну, тепер задоволення вже є? 

— А це почуття ніколи не буває задоволеним до кінця.

 У житті бувають різні періоди: який для вас був найкращим, що було складного в найгіршому?

— Найкращий той, якого ще не було. Ну, і — молодість, найкращі спогади. Але навіть у найкращих періодах потрібно пам’ятати, що все може змінитися, та й однозначності в житті не буває, тільки погано або тільки добре, все йде поряд, паралельно. Якщо так подумати, то і творчість не така вже радість, може, і мука.

— Ну, складність, напевно — це процес освоєння ролі, а коли вже є результат, а тим більше успішний, то тоді це вже радість?

— Так, у процесі репетицій зазвичай комплексуєш, вийде—не вийде, як заповнити ці білі плями в ролі. Ніби й багато знаєш, у тебе є майстерність, розуміння професії, але завжди хочеться знайти щось нове, не притаманне тобі, відійти від напрацьованих штампів. Завжди прагну уникати вже відомого в собі, боюся  визначення «актор однієї ролі», перевтілення для мене — найвищий пілотаж, цьому мене вчив у Львові Борис Хомич Тягно. Складна штука — перевтілення, потрібно все в собі міняти, це як у прокрустове ложе щоразу заганяєш себе, але ж коли вдається, то перемога.

 — На театральній сцені ви отримали всі нагороди, які можна, а про що мрієте зробити в кіно?

— Ну, звісно, про Оскара, добре було б отримати…

— Це вже пік мрії, що ж тоді далі?

— Наступний Оскар, і ще один, і ще...

— Що вам видається найважливішим у житті? 

— Коли думаєш про прожиті роки, розумієш, важливе все. Мені подобається фраза Карпенка-Карого із «Суєти», найголовніше — розум, освіта й талант. Повністю із цим погоджуюсь.

— А з класичним висловом іншого генія — Шекспіра — про те, що всі люди — актори у світі, який є театром, згодні? 

— Поза сумнівом. Щоправда, мені подобається продовження цього твердження, яке зробив наш Григорій Сковорода — і кожний грає ту роль, на яку його призначено.

 Алла ПІДЛУЖНА
  для «Урядового кур’єра»