СІЛЬСЬКА ГЛИБИНКА

 Місцеві жителі займаються молочарством, народжують дітей і беруть участь у конкурсах

Болязуби розкинулися в низовині між пагорбами. Здається, на найвищому з них, як і годиться, спорудили церкву Св. Трійці. 1653 року тут звели дерев'яний храм, а століття тому на його місці з'явилася нова будівля. До цієї церкви тутешні православні й ходять нині молитися.

Зрізане дерево як об'єкт дива

Але ось уже рік як Болязуби стали об'єктом уваги багатьох вірян, до того ж не лише з найближчої округи, а й із сіл та міст далеких. Торішнього лютого зрізали тут ясен. Повз пеньок поверталися з храму з богослужіння кілька жінок. Вони й побачили на зрізі риси людського обличчя. Ця звістка блискавично рознеслася довкруж. Хтось у цьому образі побачив Ісуса Христа, хтось Миколая Чудотворця. Не забракло, звісно, й скептиків.

До зрізаного дерева я також прийшов. Нині на ньому виступає якась жовто-коричнева пляма. Пеньок - у вінку, біля нього лежать штучні квіти. Люди, проходячи повз нього, хрестяться. Сільський листоноша й водночас дяк тутешньої церкви Василь Ігнатів показує картинку, що відзняв на камеру власного мобільника. На дисплеї видно чоловіче обличчя, яке мені особисто нагадало образ мого святого покровителя - Миколая Чудотворця. Почув невеликий коментар, що в перші дні це зображення на пні було досить виразне, а з часом втратило свою чіткість. Пробували світлину збільшувати на комп'ютері й нібито над "ликом" навіть проступали три латинські літери. Місцевий священик обережний з трактуваннями цієї "дивини". І справді, всі крапки над "і" в цій незвичній історії має поставити час і відповідна церковна комісія.

До справ духовних у Болязубах, схоже, ставляться надто ревно. Скажімо, приснився якось одній з мешканок сон, що в центральному куточку села має постати капличка. І збудувати її повинен уродженець цього населеного пункту Петро Ігнатів - генеральний директор однієї з будівельних фірм обласного центру. Поділилася жінка сокровенним з паном Петром - і сон став віщим. Нині капличка здійняла вгору свій хрест, її прибрали, посадили біля неї вічнозелені туї, виготовили металеву огорожу. Більше того, заможний односелець долучився ще й до ремонту церкви та сільської дороги.

Стоматолога немає

Ясен, який зрізали, ріс перед сільським фельдшерсько-акушерським пунктом. Чи дивуватиме в подальшому, як цього принаймні прагнуть віряни, ясеновий пень енергетикою зцілення - важко стверджувати. Зате як ясний Божий день зрозуміло, що саме у ФАПі тутешні жителі отримують невідкладну медичну допомогу. Фельдшер Світлана Сагат - із сусіднього Кобилля. В Болязубах працює четвертий рік. Розповідає, що опікується здоров'ям 436 осіб (з них понад 80 дітей). До медзакладу люди йдуть виміряти тиск, зробити масаж, попросити пігулку від головного болю...

- Чи часто жителі скаржаться на зубний біль? - цікавлюся у Світлани.

- Напевне, не більше, ніж в інших населених пунктах, -каже. - Щоправда, у нашому ФАПі немає стоматологічного кабінету, його обладнали в амбулаторії сусіднього Колодного. Двічі на тиждень там приймає стоматолог.

Учорашнє й сьогоднішнє

Хоч би хто приїхав у село, відразу запитують чи в тутешніх медиків, а чи навіть у будь-якого жителя про зуби. Вже надто прозорий смисл закладений у назві села. Проте чи можна однозначно так стверджувати? Адже легенд про наймення цього населеного пункту є кілька. Найпоширеніша - про холодну воду, що чи то витікала з джерел, чи то була в ставку, якого, до речі, нині вже немає. І пили ту воду пастухи, що пасли неподалік худобу. Пили, а студена вода так ламала їм зуби, що аж боліли.

Інший народний переказ каже, що колись забрів сюди чоловік на прізвисько Білозуб, заклав собі оселю. Згодом стали приходити люди й оселялися біля Білозуба, тож ця дія й відобразилась у назві самого населеного пункту.

Оксану Ткач можна назвати місцевим краєзнавцем. Вона завідуюча тутешньою школою І ступеня (початковою). Каже, якось її молодшому синові-ліцеїстові дали завдання написати історію села. Взялася допомогти Віталику. Шукали, записували не лише народні перекази, а й архівні документи. У поборовому реєстрі Кременецького повіту 1583 роком датується перша історична згадка про село. І назва його там зафіксована як Болизуби. Колись цим поселенням володів відомий в українській історії князь Костянтин Острозький. Урочище "На посту" донині нагадує тутешнім жителям про кордон між двома імперіями - Російською та Австро-Угорською, який розділяв єдинокровних українців. Нині Болязуби належать до Збаразького району Тернопільської області.

Село старіє. І не лише власними роками, а й літами своїх мешканців. Щоправда, останнім часом трохи повеселіло дитячим сміхом. Демографи про це сказали б так: "Очевидна тенденція до збільшення народжуваності в Болязубах". У початковій школі зараз навчається 16 учнів. Цьогорічного 1 вересня школярами стануть ще п'ятеро хлопчиків і дівчаток.

Де ж працюють їхні батьки? Земельні паї в селі орендують три агропідприємства. Болязуби можна назвати молочним селом. Кожен з господарів тримає якщо не одну, то дві чи навіть три корови. Благо, що є можливість здати лишки молока і заробити якісь гроші. Підприємець-заготівельник Микола Ковальчук подбав про холодильні камери, в які і влітку, і взимку завжди закачує молоко, а потім молоковозом відправляє на маслозаводи. Залежно від жирності за літр сплачує селянам 2,1-2,3 грн, розраховується живими грішми двічі на місяць.

Цікавим до молочної теми може бути й такий штрих. Уродженець Болязубів Степан Ліщинський свого часу був серед розробників апарата машинного доїння корів. Цим пристроєм активно користувалися на колгоспних фермах. Нині сільські господині своїх корівок доять руками.

Листоноша й дяк

Майже сорок років Василь Ігнатів носить своїм односельцям поштову кореспонденцію, пресу. Листоношею, каже, став випадково. Одружився на доньці сільського поштаря. Через півроку після весілля тесть попросив зятя взяти відпустку на роботі й на місяць замінити його. Послухався. І ось із сумкою, переважно добрих вістей, не розстається донині. На кожному подвір'ї він бажаний, про село, односельців може розповісти багато - від, як-то кажуть, серйозної та вивіреної інформації до небилиць. Люди його поважають, радяться з ним. Мабуть, тому Василь Павлович і є "вічним" депутатом сільської ради. А ще має одну поважну для села місію - дяк місцевої церкви.

Міс Україна на візку

Неподалік від церкви розташоване обійстя Олени Резник. Вона - інвалід І групи з дитинства. Проживає з матір'ю та молодшим братом, ще кілька сестер і братів створили власні сім'ї. Звісно, мрій, бажань у неї багато. Але чи не найбільше вони "крутяться" навколо її побуту. Скажімо, стара хата давно просить капітального ремонту. Впродовж п'яти років куди лише не звертається по допомогу - від державних органів і до людей підприємливих. Але поки що ніхто так і не відгукнувся на її прохання. Безперечно, годі й мовити, що в її рідному селі, яке вона так любить, найближчим часом зможуть заасфальтувати дороги чи навіть подбати про пандуси. Тому Олена й надалі виїжджатиме на своєму візку з великим острахом і на сільську вулицю, і в ліс по гриби чи в поле помилуватися квітами, почути пташиний спів.

- Якось я поїхала до Тернополя й потрапила під грозу, -розповідає Олена. - Всі квапляться, прагнуть заховатися від дощових кіс і водночас співчутливо поглядають на мене. Не повірите, а я була щаслива, бо знала, що тут усі вулиці заасфальтовані й зможу самостійно керувати візком під дощем. У селі ж щойно побачу чорну хмару, одразу додому скеровую, бо відаю, що з болота мені не вибратися.

Олена, попри складне життя, - натура вольова, активна. 1998 року, дізнавшись із преси про проведення конкурсу "Міс Україна на візку", потайки від батьків надіслала й собі заявку. Надійшло запрошення. Мама й тато відмовляли її. Вона не побоялася труднощів під час дорожніх пересувань і поїхала-таки сама на змагання краси. Коли ж на голові дівчини з'явилася корона переможниці, приголомшена, сиділа на візочку на сцені й плакала. Це визнання додало їй життєвої енергії, окриленості. Одразу вирішила, що мусить закінчити школу і отримати атестат. У неї з'явилися друзі, знайомі. Світ заграв для неї новими відтінками.

Взагалі Олена любить яскраві кольори. І їх втілює передовсім на своїх вишивках. Її рушники, доріжки, серветки, напірники рясно засіяні барвистими квітами. Здається, всі ці волошки, маки, ромашки, фіалки, троянди, інші квіти вона щойно зірвала й поклала на біле полотно. Тепер узялася вишивати ікони. Часто голку Олена Резник замінює ручкою і викладає на білий аркуш поетичні рядки - мережива думок, наболілого й приємного.
 

Микола ШОТ,
 Тернопільська обл.