Кохання — почуття чи не завжди вистраждане у своїй сутності. У головних героїв романтичної оперети Ярослава Барнича «Шаріка», на прем’єру якої запросив Тернопільський академічний драмтеатр ім. Т. Шевченка, вони витримали перевірку війною, часом, але не погасли, навпаки, запалили ватру людського щастя. «Про серця біль вам розкажу», — твердить головний персонаж — поручник кінноти українських січових стрільців Степан Балинський. 

Мелодії Барнича відлунювали в серцях мільйонів

Багато хто з нас знає чудові пісні «Гуцулка Ксеня», «О соловію». Та тільки після незалежності ми дізналися, що  написав ці пісенні шедеври Ярослав Барнич. За українські помисли на його імені радянська влада поставила гриф «заборонено». Проте мелодії Барнича  відлунювали в серцях, напевно, мільйонів співвітчизників. Народний артист України, лауреат Шевченківської премії Федір Стригун походить з Черкащини, мовить, що «О соловію» знав його батько-музикант, виконував духовий оркестр рідного села. Самому ж Федорові Миколайовичу випало гідне поваги й пошани завдання: повернути сучасникам чесне ім’я Ярослава Барнича та його творчий доробок. Усе почалося з того, що на початку 90-х років минулого століття на гастролях в Івано-Франківську Федору Стригуну запропонували збережене лібрето «Шаріки». Спочатку воно видалося йому легковажним. Та коли концертмейстер програв клавір, музика «захопила, здалася божественною».  Відтак дізнався, що в цій опереті в 1930—1940 роках були зайняті відомі українські актори. В одній з газет прочитав і про трагедію, що сталася в Станіславові (тепер  Івано-Франківськ) у листопаді 1943 року під час прем’єри «Шаріки». Зрадник повідомив гестапівцям, що постановку мають дивитися українські підпільники. Під час вистави фашисти заарештували понад 140 глядачів, 20 з них третього дня розстріляли неподалік театру.

Ярослав Барнич написав «Шаріку» 1934 року. Це радше спомини його молодих літ, коли «вечорами своїми спраглими вустами» розповідав про кохання. Це й посвята бойовим соратникам — українським січовим стрільцям, яких на фронти Першої світової війни покликала ідея української державності. Їхні пісні полетіли одразу в народ, наповнили його серця патріотизмом. «Крові було багато, — ділиться думками Федір Стригун, — але українські січові стрільці з війни винесли передовсім  віру в краще прийдешнє». І Федір Миколайович вирішив поставити «Шаріку» на сцені Львівського національного академічного театру ім. Марії Заньковецької. Вже двісті разів витримала вона глядача. Після прем’єри приїхала сестра Ярослава Барнича та привезла Федорові Стригуну другу оперету —  «Гуцулку Ксеню». Ця п’єса має такий епіграф: «Гуцулко Ксеню, мов пташку в жменю, моє серце взяла ти». Федір Миколайович каже, що отак його серце взяли оперети Ярослава Барнича. Відомо, що на галицькій сцені в довоєння, крім «Шаріки», «Гуцулки Ксені», йшли також «Пригода в Черчі» та «Дівча з «Маслосоюзу». Кажуть, що Барнич написав ще й інші, але чи збереглися вони,  ніхто достеменно не може сказати.

Ференц Деркач, батько Шаріки (актор Віталій Луговий): «У нас колись була девіза: «Ласкаві до своїх і грізні до ворогів. І до дівчат». Фото автора

У пам’ять про мрію

Цікаво, що «Гуцулку Ксеню» Федір Стригун поставив на тернопільській сцені ще 15 років тому. Нинішнього ж року майже п’ять місяців працював він з акторами Тернопільського драмтеатру над постановкою «Шаріки». І ось прем’єра оперети, яка розповідає про кохання українського офіцера Степана до угорської дівчини Шаріки. Вистава зриває аншлаг.

Образ Степана втілює заслужений артист України Борис Репка. Режисером-постановником виступив Федір Стригун. Але це не копія, не відбиток роботи заньківчан. Як запевняє Федір Миколайович, це цілком інша вистава за характерами, сценічним оформленням, за вокальним виконанням. Режисер навіть визнає, що чоловічі соло, дуети, квартети звучать чистіше, краще, ніж у львів’ян.  «Тернопільський» Степан —  передовсім інтелігентний, розумний, мрійливий та співучий. Навіть пекло війни не змогло зробити його жорстоким, тож коли він потрапляє після вибухів у своєрідний рай — «на місце відпочинку під Дебречином»,  серце Степана випромінює любов, він знаходить тут своє  кохання — Шаріку.

Кохання героїв Федір Стригун називає не лише світлим, а й генетичним. З’ясовується, що  батько Шаріки Ференц Деркач (роль виконують народний артист України В’ячеслав Хім’як та актор Віталій Луговий) — зугорщений українець.

Шаріка — перша головна роль для молодої актриси Юлії Хміль, яка влилася в трупу два роки тому. Борис Репка каже, щойно вона прийшла працювати до театру, він одразу ж сказав Федорові Стригуну, що, нарешті, мають Шаріку як ззовні, так і внутрішньо.

Колоритним, хитрим, сповненим народного гумору та мудрості, а водночас і баламутом та спокусником угорських  дівчат  — таким зумів актор Сергій Бачик зліпити докупи свого Клима Гусака, джуру поручника Степана Балинського. Бурю позитивних емоцій викликала в мене гра й легенди Тернопільського драмтеатру заслуженої артистки України Марії Гонти.

Побувавши на виставі «Шаріка», й справді кожен знайде свого «серця біль». Для нашого театру болем є й те, що вкрай мало українських оперет. Можемо хіба порадіти, що завдяки Федору Стригуну відродили твори Ярослава Барнича.