Один із важливих напрямів у боротьбі з агресором — захист наших інтересів у судах. Зокрема в Європейському суді з прав людини, куди наша держава спрямувала п’ять скарг «Україна проти Росії», хоч цей суд розглядає тільки порушення прав людини в межах Європейської конвенції з прав людини. Із жодними іншими питаннями до нього звернутися не можна.
На жаль, розгляд справ у цій судовій інституції — процес повільний. Грузія подала свій перший позов ще 2006 року, а рішення за ним отримала 2014-го. Другий позов Грузії було подано у 2008-му. Він стосувався подій, що відбувалися того самого року, і лише цьогоріч має бути засідання суду. Інший приклад — справа «Кіпр проти Туреччини», яка стосується турецького вторгнення на територію Північного Кіпру 1974-го, отримала рішення лише через 40 років — у 2014-му.
Коли можна очікувати на рішення суду щодо українських скарг, що роблять для пришвидшення їх розгляду, де і як шукають докази, які б переконали суддів і вони винесли рішення на нашу користь, в ексклюзивному інтерв’ю «Урядовому кур’єру» розповів уповноважений у справах Європейського суду з прав людини Іван ЛІЩИНА.
Що менше справ, то краще
— Іване Юрійовичу, про що йдеться у скаргах України проти Росії, поданих до Європейського суду з прав людини?
— Це справи «Україна проти Росії» щодо порушень прав людини в Криму протягом лютого — вересня 2014 року, «Україна проти Росії» щодо порушень прав людини на Донбасі у період за лютий — вересень 2014-го, «Україна проти Росії» стосовно порушень прав людини в Криму протягом осені 2014-го — літа 2015 року, «Україна проти Росії» щодо порушень прав людини на Донбасі протягом осені 2014-го — літа 2015 року та «Україна проти Росії », яка стосується викрадення дітей-сиріт і дітей-інвалідів на Донбасі.
Ще була справа щодо сина Мустафи Джемілєва, якого захопили й судили в Росії. Україна спершу подала цю скаргу, а потім адвокати Джемілєва звернулися до нас із проханням відкликати її, оскільки вони вирішили піти шляхом індивідуальної скарги, щоб пришвидшити її розгляд. Звісно, ми долучимось до скарги як третя особа, коли вона буде комунікована.
— Чи йдеться про збільшення кількості скарг?
— Ні, в цьому немає сенсу. Адже Росія вже почала процесуальні ігри. Тобто вони кажуть: розглядаймо одні справи, а інші ні. Тому було вирішено піти іншим шляхом і об’єднати всі справи у дві, щоб була одна справа щодо Криму і одна щодо Донбасу. Нині це питання розглядають у суді. Яке рішення він ухвалить, не знаю. Надалі подаватимемо додаткові докази щодо порушень прав людини в 2016—2017 роках, але це будуть додатки до справ, які вже існують.
— Чому вирішили об’єднати ці справи?
— Що їх більше, то легше Росії грати в процедурні ігри, затягувати розгляд. За приклад візьмімо дві справи щодо Грузії («Грузія проти Росії (І)» та «Грузія проти Росії (ІІ)»). Справу «Грузія проти Росії (І)», де йшлося про масове виселення грузинів з Російської Федерації у 2006 році, рішення у якій було винесено у 2014-му, а справу «Грузія проти Росії (ІІ)», яка стосувалася тортур і вбивств людей в 2008-му, поки що не розглядали. Засідання суду призначено на листопад цього року. Але ж події, про які йдеться в справі, відбувалися в Грузії ще в 2008 році, а засідання призначено аж на 2017-й. А ще ж необхідний час на підготовку рішення. Тобто розгляд грузинської справи триває вже майже 10 років. Росія намагається відкласти її розгляд, наскільки це можливо.
Не хочу такої долі для українських справ.
— Нагадайте, яке рішення у справі «Грузія проти Росії (І)» ухвалив ЄСПЛ.
— На користь Грузії. А ось рішення щодо сатисфакції відклали. Тобто порушення визнали, а питання сатисфакції відтермінували для окремого розгляду.
Повертаючись до справ Україна проти Росії, скажу: головне — пройти стадію юрисдикції. Адже Росія каже, що ЄСПЛ взагалі не має права розглядати ці скарги через відсутність територіальної юрисдикції щодо Донбасу. Вони твердять, що не мають жодного стосунку до подій, які відбуваються на Донбасі, адже «їх там немає».
Щодо Криму, то, за версією російської сторони, РФ отримала на півострові юрисдикцію лише з 21 березня 2014 року. Ми ж говоримо, що насправді це відбулося 26—27 лютого 2013-го, коли було захоплено парламент Автономної Республіки Крим.
Ці питання поставлено перед судом, і ми маємо пройти цей етап. Потім буде розгляд справи по суті, й тільки після цього розглядатимуть питання щодо сатисфакції. Коли це буде, важко спрогнозувати.
У пошуках доказів
— Щоб виграти будь-який суд, а особливо ЄСПЛ, потрібно надати ґрунтовні докази. Де і як шукаєте потрібну інформацію?
— Де тільки можемо, там шукаємо. Звертаємося до державних органів, військової, Генеральної та прокуратури АР Крим, Національної поліції, СБУ, Міноборони, Служби зовнішньої розвідки тощо. Щоб налагодити цю співпрацю, потрібен був час: вони мали зрозуміти, яка інформація нам потрібна. Для цього з кожним розмовляли і пояснювали, що нам треба, а потім вони вже нам надавали відповіді або сприяли в пошуку необхідних даних.
Військова прокуратура надала можливість проаналізувати матеріали її справ. І ми переглядали всю цю інформацію. Збираємо докази і від громадських організацій: Української Гельсінської спілки, «Крим-SOS» тощо. Звертаємося до військових частин і питаємо, можливо, вони мають якісь докази: є мільйони приватних фото, які люди робили на телефони і яких немає в інтернеті. Люди нам ці докази надають. Також спілкуюся з депутатами. Приміром, Тетяна Ричкова давала контакти. І, звісно, громадяни самі приходять до нас.
— Наскільки охоче люди давали свідчення, не казали, що це небезпечно?
— У справі щодо Криму в нас зазначено 50 свідків. Для порівняння: у грузинській справі їх було 16. Усіх свідків ми попереджали, що інформація піде до Страсбурга і з нею ознайомлять і російську сторону. Наскільки розумію, до нас приходили охочіше, ніж до прокуратури. Бо вона правоохоронний орган, до яких у нашій країні здебільшого упереджене ставлення, а ми юристи, які представляють державу. Люди розуміли, що це потрібно для держави. Так, одного суперсекретного свідка допитали в Маріуполі, а посвідчував він свої свідчення в Миколаєві. Для цього заступник начальника обласного управління юстиції разом з головою державної нотаріальної контори сиділи до другої ночі й чекали його. Дуже таємниче все це відбувалось. Адже ми подаємо до суду лише нотаріально засвідчені докази.
— А є доказ, який вас вразив?
— Уся інформація проходила через наші емоції. Були важкі розповіді активістів, яких піддавали тортурам. І вони розказували, як їх били електричним струмом, різали ножами. Це жах. Важко спокійно реагувати, коли військові зі слізьми на очах розповідали, як не знали, що робити, бо їхні друзі зраджували й переходили на інший бік. Це для них було шоком. Коли вони залишилися в Криму без засобів до існування, а треба було вивозити сім’ї. І взагалі було не зрозуміло, що робити.
— В інтернеті багато відеоматеріалів. Їх теж долучаєте до справ?
— Подаємо їх до суду у вигляді доказів лише тоді, коли є свідок, який підтверджує справжність. Проте є дуже цікаві відеоматеріали, яких ми не подавали до суду, адже не змогли підтвердити, хто і коли їх зняв. У деяких можемо зазначати не автора, а того, хто на самому відео. Так було з полковником Юлієм Мамчуром. Він підтверджував, що події розвивалися саме так, як показано на відео.
Інколи як докази брали дані телеканалів. Їх подавали, тільки якщо було зазначено першоджерело. Але є відоме відео від 20 лютого, на якому російська військова колона йде Кримом. На жаль, нам так і не вдалося знайти його автора. Тому цей доказ не подавали.
— Чи може слугувати доказом пропагандистський російський фільм «Повернення додому»?
— Звісно! Нам навіть не потрібно було його використовувати, адже це зробила російська сторона. Вона позицію щодо Криму будувала на тому, що «нас там немає», а «зелені чоловічки» — це невідомі люди, які у воєнторзі купили собі обладунки. Але потім вийшов фільм, де Володимир Путін визнає, що це їхні військові. У ньому він навіть говорить: «Ми там і разоружалі, і убєждалі украінскіх воєнних нє вмешиваться». Після виходу стрічки юридична команда з того боку не знала, що робити. Адже так Володимир Путін визнав окупацію.
— Але в суді вони доводили протилежне?
— Так, мали б доводити протилежне. Але ж вийшов фільм, і Володимир Путін у ньому розповів багато цікавого. Тому росіянам нічого не залишалось, як визнати, що це були саме російські військові. Тоді вони у своїй юридичній позиції процитували його. Для мене ця ситуація була цікавою тим, що в юридичній позиції хтось цитував політика.
— Наскільки знаю, Росія робить усе, щоб затягти розгляд справ у ЄСПЛ.
— Росіяни дуже затягують розгляд. Щодо останньої справи, поданої 2015 року, вони протягом 12 місяців писали відповідь і прислали її на 5 сторінок. Це була відповідь ні про що. Не зрозуміло, що вони нею хотіли сказати. Коли читав їхню позицію, складалося враження, що її писав не юрист, а якийсь пропагандистський журналіст Володимир Соловйов. Адже сама відповідь складалася із штампів. Приміром, вони писали, що в 2014 році владу в Україні захопила партія «Свобода». Не знайшли цікавих тверджень від інших політичних сил. А «Свобода» «дуже погана, бо вони фашисти». Щоправда, в них майже всі фашисти.
Не таємні солдати
— Ви казали, що активна фаза захоплення України почалася ще на початку 2013 року. Про що йдеться?
— У 2013 році росіяни почали готувати плацдарм: завозили техніку без згоди української сторони. Хоч там було все не зовсім зрозуміло. Адже приходив великий російський десантний корабель, і наших прикордонників дуже рідко пускали на борт. Так-от, росіяни приїжджали і казали, що на борту, приміром, 10 БТРів. А хто там перевіряв, скільки їх було насправді?
— Але ж наші прикордонники мали б перевіряти їхню кількість.
— Це все відбувалося за президентства Віктора Януковича. Тому ситуація була невизначеною. З одного боку, хтось мав би це перевіряти, адже без нашої згоди вони не мали права привозити будь-яку зброю, з іншого — було не зрозуміло, хто саме має проводити ці перевірки — прикордонники чи митники. Потім вони казали, що «згори» не було команди ретельно перевіряти ці вантажі. У 2013 році у великій кількості (значно більшій, ніж раніше) завезли паливно-мастильні матеріали і додаткову техніку.
Маємо докази, що в січні 2014 року росіяни дуже обережно завозили військових на великих десантних кораблях, куди наші прикордонники не заходили. А коли ми хотіли перевірити, що саме вони привезли, вони виводили свій корабель на рейд, де він якийсь час стояв, потім кудись ішов, а після цього вже дозволяли його оглянути. За нашою інформацією, корабель виходив на рейд в одну із кримських бухт, де розвантажувався, і вже на огляд приходив порожнім.
Завезені російські військові жили переважно в Севастополі — на великих десантних кораблях, які стояли в місті на рейді, в казармах бригад морської піхоти РФ, а також на одному з полігонів. У нас навіть є свідчення, як їм там жилося. Свідки кажуть, що одного разу російським військовим завезли мало ковдр, і тоді ці нібито секретні солдати виходили в Севастополь на закупи. А коли люди їх питали, що і як, вони розповідали, мовляв, ми тут чекаємо на наказ.
— Скільки людей подали в ЄСПЛ індивідуальні скарги?
— За інформацією суду, в ньому майже 4 тисячі справ із Криму й Донбасу. Як саме рахували, не знаю. Ми комунікували приблизно 20 індивідуальних справ.
Ірина ПОЛІЩУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Іван ЛІЩИНА. Народився 1977 року в м. Харкові. З відзнакою закінчив юридичний факультет Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого за спеціальністю «Правознавство». Має освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста права.
Із 2016-го — магістр права Лондонського університету (Великобританія). Працював у юридичних компаніях. 2015—2016-й — партнер і керівник практики міжнародного вирішення спорів в ЮФ Trusted Advisors. Із червня 2016 року його призначено на посаду урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.
Ми в Google+