180 РОКІВ З ДНЯ СМЕРТІ ФЕДОРА ФЕКЕТИ

ВЗІРЕЦЬ. На відміну від СРСР і навіть уже сучасної України, де професії листоноші і доярки вважають жіночими, на Заході це робота чоловіків. Так нині, й так було 200 років тому, коли на Закарпатті заслужену славу здобув листоноша Федір Фекета із села Тур’ї Ремети.

Розповідають, що батько хлопця подався на заробітки в Америку, а його юний син щодня очікував на листи з далекого краю, нетерпляче виглядаючи поштаря. Отож коли Федорові запропонували ходити навпростець горами і лісами по пошту в Ужгород, він з радістю погодився. 30 років він майже щодня долав понад 25 км до міста, де була станція каретно-поштової лінії Будапешт — Кошице — Львів, і долав таку саму відстань назад, доставляючи листи та іншу кореспонденцію.

На відміну від нинішніх часів, коли навіть автомобільним транспортом пошту до більшості українських сіл доставляють двічі-тричі на тиждень, закарпатський листоноша не виходив на роботу лише у неділю та великі релігійні свята. Однак у сільських районах такий графік був швидше винятком, ніж правилом. Особливість Тур’їх Ремет зумовила чавунно-ливарна мануфактура, надійний і безперебійний поштовий зв’язок якої зі світом забезпечував Федір Фекета.

Нині це назвали б приватно-державним партнерством, яким, до речі, не гребували навіть за сталінських часів, коли колгоспним гужовим транспортом доставляли пошту до державних відділень зв’язку в сільській місцевості. А нині погане правило, коли міські й сільські голови вимагають від поштовиків доступності їхніх послуг зв’язку, встановлюючи для поштових відділень такі самі ставки орендної плати за приміщення, як для кафе, наливайок та інших об’єктів бізнесу.

Ще одним ударом по пошті й українських друкованих ЗМІ стало масове знищення в містах малорентабельних газетно-журнальних кіосків та критичний стан у більшості житлових багатоповерхівок шаф для поштової кореспонденції. Уже мало хто пам’ятає, що їх утримання у належному стані — обов’язок не поштовиків, а підпорядкованих місцевим органам влади житлово-експлуатаційних підприємств, з керівників яких ніхто не питає, чи листоношам є куди покласти адресовані містянам листи і передплачені газети і журнали.

Приклад Федора Фекети доводить, що за спільної зацікавленості місцевої влади, приватного бізнесу й державної пошти навіть 200 років тому поштовий зв’язок був ліпшим, ніж нині. Хоч робота листоноші чи, як тоді шанобливо величали його на Закарпатті, посла була на порядок важчою і небезпечнішою, ніж тепер.

Федір Фекета під час чергового переходу по пошту провалився на льоду в річку та невдовзі помер від запалення легень. Вдячні односельці поховали його на цвинтарі неподалік церкви, після розбудови якої збережена могила листоноші опинилась під її приміщенням, а це найвищий вияв пошани навіть для духовної особи, не кажучи вже про світську.

Саме тоді трапилася помилка з датою смерті Федора Фекети, вказаною на вмурованій у зовнішню стіну храму великій чавунній плиті. Згідно із записом у церковній книзі, листоноша помер 1839 року. Вірогідно, саме цю дату було вказано на пам’ятнику, за тодішньою традицією встановленому за рік після похорону. Однак через кілька десятиріч, коли взялися розширювати храм, вирішили, що це дата не смерті, а появи монумента, і відняли від неї рік.

50 РОКІВ ВИПУСКУ В СРСР ТУАЛЕТНОГО ПАПЕРУ

Від незатребуваності до супердефіциту

ГРИМАСА. Буденно обираючи у магазині серед кількох різновидів туалетного паперу потрібний, мало хто з українців знає, що виробляти цей товар в СРСР почали аж у 1969 році. До того громадяни країни, яка першою у світі запустила в космос супутник і людину, користувались у туалетах газетами і журналами. Єдиним винятком були готелі для інтуристів, для потреб яких імпортували предмет «буржуйської розкоші».

Перша лінія з виробництва вітчизняного туалетного паперу, обладнання для якої закупили в Англії, запрацювала на Сясьському целюлозно-паперовому комбінаті під Ленінградом. Відразу постала проблема зі збутом продукції, якої радянські громадяни ніколи не бачили й не розуміли її призначення.

Нині детальна інструкція про спосіб користування туалетним папером викликає сміх, але товар пішов у маси саме завдяки широкій рекламній кампанії й навіть примусово-обов’язковій закупівлі новинки для вбиралень великих заводів і підприємств.

Через кілька років попит перевищив пропозицію, і до переліку супердефіцитних речей, малодоступних для пересічних радянських громадян, увійшли нині звичні рулончики, які аж до розвалу СРСР приберігали для гостей нарівні з червоною ікрою і копченою ковбасою.

90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ МУШКЕТИКА

«Звинувачувати народ — справа неправа»

ПОСТАТЬ. «Масове зубожіння більшості населення і бандитське збагачення купки шахраїв, саботаж і корупція у владних структурах, брехня, яка стає нормою», — ці гіркі, але справедливі слова Юрій Мушкетик виголосив 1996 року на ІІ з’їзді письменників України, очолених ним 1986-го. На той час це була вже не так висока номенклатурна посада, як, образно кажучи, розпечене до гарячого крісло, що могло спопелити.

Мало хто прагнув його зайняти, ще менше було тих, кому його могли довірити. Не раз нещадно критикований Юрій Мушкетик став одним з небагатьох ще радянських письменників, чия поміркованість і чесність імпонувала й тим, хто з усіх сил прагнув зберегти СРСР, і тим, хто вже усвідомив безперспективність цих потуг.

Нині чуємо чимало прізвищ літераторів, які колись пишномовно славили КПРС, а потім гучно проголосили себе полум’яними борцями з тоталітарним режимом. Вони наочне підтвердження справедливості українського прислів’я про порожню бочку, що гримить, і повну, що мовчить. Однак мало хто знає, що Юрій Мушкетик увійшов в ініціативну групу зі створення Народного руху України, сформовану 30 жовтня 1988 року на зборах у Спілці письменників.

Офіційна газета письменницької організації стала рупором демократичних сил, друкуючи крамольні для ще всуціль партійних газет матеріали із проектом програми Руху включно. На одне з вирішальних голосувань до літераторів завітав тодішній партійний ідеолог Леонід Кравчук, який пригрозив учасникам зібрання, що «хто підніме руку «за», завтра покладе партійний білет». Після цих слів багато хто навіть у президії чкурнув із зали у «невідкладних справах», а голова Спілки письменників України Юрій Мушкетик під прицілом сотень очей підніс руку догори, власним прикладом спонукавши більшість колег проголосувати за велінням совісті й честі.

Таким же він був у 1958—1972 роках на посаді головного редактора журналу «Дніпро», що номінально вважався виданням українського комсомолу. З легкої руки Юрія Мушкетика сторінки часопису стали стартовим майданчиком у велику літературу багатьох нині знаних письменників, а в період посилення ідеологічного контролю тут під псевдонімами друкували твори десятків опальних митців. Нині можна з гумором згадувати, як вже у друкарні йшли в макулатуру журнальні сторінки, бо віршовані рядки «козаки ідуть» поспіхом замінювали на «трактори гудуть», але свята правда, що далеко не кожен редактор міг у ті часи ризикувати щонайменше кар’єрою.

Підтвердженням слугують гіркі спогади Юрія Мушкетика про вчорашніх друзів, які перестали телефонувати і навіть, побачивши на вулиці, переходили на протилежний бік, щоб не мати нічого спільного зі звільненим «за ідеологічні помилки» колишнім очільником «Дніпра». Написаний і якимось дивом надрукований у журнальному варіанті роман Мушкетика «Біла тінь» нещадно розкритикував сумнозвісний Шамота, після чого до цькування письменника долучились і літературознавці, і колеги-письменники.

Не відомо, чим завершилася б ця кампанія, якби російськомовний переклад твору не видрукували всесоюзний журнал «Дружба народов» і московські видавництва «Советский писатель» і «Художественная литература». Невдовзі роман переклали литовською, словацькою, чеською, німецькою, іспанською мовами. Красномовний доказ таланту митця і популярності української літератури, про вторинність і недолугість якої нам розповідають досі.

На наш гріх і сором, навіть нині в Україні мало зроблено для того, щоб ми знали, читали і любили високохудожні твори вітчизняних авторів. Далеко не в кожній бібліотеці є історичні романи Юрія Мушкетика «Яса», «Гетьманський скарб», «На брата брат», «Останній гетьман». Ще дефіцитніший присвячений сучасній Україні твір «Час звіра», на сторінках якого зустрічаємо звичний для багатьох сіл «виборчий процес», де кожному, хто покаже крізь вікно бюлетень із «правильною» відміткою, на вулиці наливають гранчак горілки.

Причину цієї деградації Юрій Мушкетик вбачає в тому, що «бідні все бідніють, а багаті все багатіють», чого давно немає в тих державах, де слова про соціальну справедливість — не порожній звук. Найдивніше, що доморощені політики у нас завжди нібито мають рацію, а причина всіх бід — «не такі виборці», хоч патріарх нашої літератури давно виніс вердикт: «Звинувачувати народ — справа неправа».

100 РОКІВ ПОВСТАННЯ ТУЛЯКІВ

Російські полки петлюрівців

ПАРАЛЕЛІ. Усвідомлюючи, що без українського хліба і вугілля більшовицькій владі у Росії не втриматися, Ленін задіяв в агресії проти УНР навіть поспіхом мобілізованих селян з віддалених російських регіонів. Однак Тульська бригада, яка у березні 1919 року мала наступати з Білорусі на Словечне і Овруч, збунтувалася й майже у повному складі перейшла на бік Петлюри.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)