«Ти підеш на презентацію української стрічки «Тіні незабутих предків»? — поцікавився колега. «А що, вийшов римейк»? З’ясувалося, що назва параджановського шедевру, до якої приліпили заперечну частку «не», належить зовсім іншому фільму.
Ще до виходу на екран фільм викликав великий резонанс у суспільстві — від звинувачень у копіюванні американських стандартів до гордості за вітчизняний продукт. Щоправда, ті, хто асоціює наш кінематограф з фільмами Параджанова та Іллєнка, можуть розслабитися. Це зовсім інше кіно.
Здається, назва фільму з’явилася навіть раніше за сюжет, адже паралелі з параджановськими «Тінями» — напрочуд влучний піар. Утім, режисер фільму Любомир Левицький наполягає, що жодних асоціацій з фільмом він не закладав, і навіть дивується, чому глядачам такі паралелі спадають на думку. Він просто зняв такий собі сучасний «ужастик» із молодими акторами, надихаючись історіями про карпатських мольфарів. Якщо точно — це, за словами творців, містичний трилер з елементами комедії. А назва фільму перегукується не з фільмом Сергія Параджанова, а з романом Михайла Коцюбинського, з яким режисер народився в один день.
Фільм, дія якого розгортається в двох часових площинах, починається 1810 року. В Карпатах бешкетують злі духи, і дев’ять магів запечатують їх до Книги Тіней, затаврувавши її магічним талісманом «згарда». З того часу згарда схована в безпечному місці, надійно оберігаючи вхід у наш світ від злих духів. Потім дія переноситься в наші дні. Не зрозуміло, яким чином згарда опиняється в стінах Чернівецького університету і з вини скромного, нічим не примітного студента на прізвисько Воланчик (Дмитро Ступка) зникає. Після цього на тілах його друзів проступають дивні магічні знаки, а їхнім життям загрожує смертельна небезпека: злий демон, що вирвався назовні, повинен убити всіх «мічених». Студенти вирушають у карпатські ліси воювати з демонами.
Спочатку склалося враження, що Любомир Левицький вирішив зняти відверту пародію на голлівудський молодіжний фільм зі стандартним набором — містикою і пригодами, красивими хлопцями і сексапільними дівчатами. Режисер використав усі атрибути без винятку (у фільмі змішалися в купу коні, люди, мольфари, демони, дівчата топлес, стриптиз на сіні, загадкові смерті, ритуальне багаття). Але по ходу фільму стає зрозуміло, що все серйозно.
Поза сумнівами, жанр трилера має право на існування. Більше того, він має величезну популярність у глядачів будь-якого віку. Але за однієї умови — це має бути якісне, талановите кіно.
З одного боку, знімати трилер начебто нескладно, адже цей жанр не має чітких меж. У кінематографі трилером часто вважають детективні, шпигунські, пригодницькі фільми й фільми жахів. Але тут же і криється головна небезпека для режисера. Трилер обов’язково повинен викликати у глядача раптовий приплив емоцій, збудження, відчуття тривоги.
«Якщо трилер не в змозі лоскотати нерви, значить, він не справляється зі своєю роботою», — вважає один з найпопулярніших і високооплачуваних письменників у цьому жанрі Джеймс Паттерсон. А якщо трилер ще й комедійний, він просто зобов’язаний бути смішним. Як вдало поєднати емоції-антагоністи — в цьому і полягає майстерність письменника або режисера.
Судячи з того, що глядачі побачили у фільмі «Тіні незабутих предків», його творці такими складнощами не переймалися. Третина фільму — безтурботне життя студентів університету. Здається, саме тут належало сміятися, але було нудно так, що аж щелепи зводило. Трохи веселіше стало, коли студенти почали бігати карпатськими лісами, наче піонери на давно забутій грі «Зірниця». Однак ані раптового напливу емоцій, ані відчуття тривоги так і не з’явилося. Навпаки, деякі сцени навіть провокували на сон (хоч, можливо, інші глядачі й відчули певні емоції, коли одна з героїнь, 20-річна студентка, майже професійно робила стриптиз для свого бой-френда, поки їхні товариші ганялися за демонами). Втім, і демони були якимись несправжніми, на кшталт засланих козачків.
На жаль, кількість використаних у фільмі спецефектів не перетворилася на якість. Трилер з елементами комедії виявився несмішним і нестрашним. Він радше схожий на старанну дипломну роботу, ніж на стрічку, яка мала намір позмагатися з визнаними корифеями цього жанру.
Якщо відверто, шкода, адже «Тіні незабутих предків» — це принципово вітчизняний фільм, з вишуканою українською мовою, чудовою природою Карпат, українськими старовинними легендами. Режисерові вдалося зібрати компанію молодих, красивих і талановитих українських акторів (на кастингу було майже 12 тисяч претендентів). Вони були щасливими, що вдалося потрапити в цей фільм, і працювали з повною віддачею. Саме це й можна вважати головним досягненням фільму. А сміятися і жахатися доведеться десь в іншому місці.
ДОВІДКА «УК»
«Тіні незабутих предків» встановили рекорд в Україні за найбільшою кількістю копій — 100. Фільм покажуть не лише в Україні. Планується, що вже взимку «Тіні незабутих предків» вийдуть у Росії, потім — у Казахстані. Також є домовленість із Канадою, йдуть перемовини із Польщею. Бюджет фільму — 877 тисяч доларів. Це гроші приватних інвесторів.
ЗАЧЕПИЛО
ДНК. Портрет профаНації
Іван ШЕВЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Припущення, що український етнос протягом понад 40 тисячоліть формувався переважно на території саме нашої країни, стало одним із головних висновків телевізійного проекту «ДНК-2. У пошуках жінки», прем’єра якого відбулася недавно на телеканалі «Україна». «Я б сказав, що Україна була однією з областей первинного заселення 45 тисяч років до нашої ери», — зауважує науковець-генетик, професор Кембриджського університету Пітер Форстер. Далі — більше: «Існує можливість того, що український льодовиковий «притулок» був тим місцем, з якого Європа була заселена 11 тисяч років тому».
Цікаві, сміливі і доволі привабливі, як на нашу національну гордість, гіпотези. Мало того, що українці — автохтонний етнос, то ще й земля наша може виявитися генетичною колискою для багатьох європейських народів-братів. Утім, сам професор однозначно вказує, що це — гіпотези. Він не береться говорити, що такі припущення мали б змінити щось у світосприйнятті українців та їхній самоідентифікації. Це починають робити його колеги по знімальному майданчику. І тоді закінчується наука і починається кіно.
Як це часто трапляється в науково-популярних стрічках, у «ДНК-2» науковість часом безуспішно бореться з популярністю. Так, закон жанру цілком передбачає певні спрощення та барвистість подачі. Головне при цьому не скотитися до наукоподібної маячні. Візьмімо епізод із фото одягненого в сучасний костюмчик неандертальця, якого українки чомусь не хочуть визнати привабливим. І сміливий висновок — у наших жінках живе генетична пам’ять про ворожнечу неандертальців із нашими, як і всього людства, предками — кроманьйонцями. Ось цікаво: а якби на фото подали так само вбраних орангутанга чи горилу, з якими наші предки не ворогували? Невже охочих зблизитися з таким «мачо» виявилося б більше? Добре, що хоч у пост-прем’єрному ток-шоу автори пояснили, що «експеримент» із фото — витівка творців фільму.
Явно митцям, а не науковцям належить і спроба вивести український «побутовий матріархат» (оригінальна термінологія фільму) із доісторичного матріархату первісних людей. Невже хтось має переконливі свідчення, що протягом останніх 45 тисяч років на території нинішньої України постійно зберігалося якесь особливе ставлення до жінки? І якщо річ тут у генах — то чому побутовий матріархат мав би бути притаманним винятково Україні, а не більшій частині Європи, яку, за версією авторів фільму, заселили саме вихідці з наших теренів?
І головне запитання: навіщо всі ці наукові фантазії? У пост-шоу автор фільму Іларіон Павлюк сам говорить про якусь «конструктивну ідею», яка могла б об’єднати українців. Мета хороша, але навіщо для її реалізації братися за біологізацію історії і виводити якісь узагальнення із випадкових збігів?
Формування людської поведінки вже тисячоліттями значно більше визначається соціальними чинниками, ніж генетичним спадком.
Десь тисячу років тому нині цілком мирні шведи були вікінгами, що наводили жах чи не на всю Європу, і все це при загалом сталому «генетичному коді». В межах лише минулого сторіччя ми бачили німців і кривавими агресорами, і законослухняними цивілізованими громадянами, хоч в обох випадках це були люди одного «генетичного портрета.
При цьому закиди в неофашизмі, які, за словами автора фільму, з’явилися ще після виходу в ефір першої частини проекту, мають, як на мене, доволі надуманий вигляд. Ні в першому, ні в другому фільмі не простежується намір довести чиюсь вищість на підставі генетичного аналізу. Пропагандистське під∂рунтя вбачається хіба у площині самоідентифікації, у визначенні, хто для нас свій, хто чужий. Тож першу частину проекту можна визначити: «Україна — не Росія», другу: «Україна — це Європа». Першу сентенцію більш переконливо і без залучення генетики та палеонтології значно раніше подав Леонід Кучма в однойменній книжці. Друга перебуває у стадії практичної реалізації в межах підготовки до Асоціації з ЄС. І хочеться вірити, що й тут обійдеться без наукоподібних казок і притягнутих за вуха міфів.
Ми в Google+