У 2014 році політичні пісні Вадима Дубовського стали відомі всім, хто стежив за подіями в Україні. Вони були на злобу дня, дуже точно відображали події й жорстко характеризували героїв цих памфлетів.
Як зараз живе їх автор, прозваний у народі «співучим далекобійником»? Адже багато хто навіть не знає, що людина, яка водить багатотонний вантажний автомобіль і співає за кермом, — професійний артист, який має чудову музичну освіту, володіє приголомшливим голосом і величезним репертуаром. Його шанувальники за кордоном і в Україні цілком серйозно радять йому покинути кар’єру водія й зайнятися співом. І не підозрюють, що насправді він зробив точнісінько навпаки.
Журналістка Олександрина Кругленко взяла інтерв’ю у Вадима Дубовського. Як виявилося, у них є дещо спільне: обоє родом з Донбасу, обоє емігранти. Дубовський свого часу вирішив побудувати нове життя в іншій країні, а журналістка була змушена покинути рідний край через його окупацію Росією.
— Я народився в Донецьку. Щоправда, коли мені виповнилося одинадцять років, ми переїхали спочатку на короткий час у Міллерово (Ростовська область), а потім до Києва, де я й прожив до самого від’їзду за океан. Проте донецький край вважаю своєю малою батьківщиною, з болем стежу за тим, що відбувається там, і всупереч усім прогнозам і загрозам упевнений, що рано чи пізно справедливість переможе й окупована частина Донбасу знову повернеться в Україну. І треба постійно всім нагадувати, що захоплені Росією території — це тільки 25 відсотків Донбасу, а більша його частина була і є українською.
— Вас не напружує прізвисько «співаючий далекобійник»? Як вийшло, що ви стали водієм, як кажуть в Америці, трака?
— Анітрохи, навіть подобається, як і моя нова професія — за кермом вантажівки я всього лише десять років, тоді як музикою і співом займаюся все життя. Я професійний співак, музикант, завжди, коли залишався наодинці з собою, наспівував. А коли ти в довгій поїздці, сам у кабіні, то можна співати і на повний голос — дорога дуже сприяє.
Свого часу, ще в армії, зі мною трапився не дуже приємний інцидент, після якого я для себе вирішив, що більше ніколи не сяду за кермо, але коли в 2002 році залишився жити в США, то побачив, що тут без цього просто неможливо. А потім і робота з’явилася — за кермом багатотонного автомобіля. Треба сказати, що я не маю власного трака, вважаю за краще найману роботу. За тиждень я зазвичай наїжджаю 2-2,5 тисячі миль — це 3-4 тисячі кілометрів. Але при цьому можу обирати: куди і коли їхати, коли відпочивати, коли зробити перерву в поїздках. Мене такий режим влаштовує, але часу в мене вільного дуже мало. Я дуже тут став цінувати час саме тому, що його завжди не вистачає: якщо не в рейсі, то я зайнятий своїми проєктами, а є ж іще сім’я і просто життя.
— Коли ви почали записувати на відео пісні, які виконуєте?
— Пробувати почав у 2013 році, коли у мене з’явився недорогий смартфон. Мені сподобалося, що можна в кабіні трака, в закритому просторі, досить чисто записати звук разом із відео. При цьому до 2016 року я взагалі ніяк не обробляв свої записи, майже одразу ж викладав в інтернет. Все це відбувалося в дорозі, доробляв десь на стоянці, як я кажу, «на коліні». Природно, були деякі дефекти у зйомці, це можна побачити на перших відео. Але я робив, бувало, по 8-10 дублів, вибирав найкращий — його і викладав.
Та коли почав записувати після 20 червня 2014 року (це була перша антирашистська пісня), то дублів стало ще більше, я почав переінакшувати пісні, а це вже вимагало додаткової роботи, з’явився навіть невеликий монтаж. Проте я намагався їх публікувати одразу ж, бо потрібна була оперативна робота, як раніше говорили: вранці в газеті — ввечері в куплеті. Події вимагали негайного відгуку, тому що швидко сходили з новинних шпальт. Мені хотілося багато чого сказати — свою позицію щодо окупанта я визначив одразу ж.
— Так, в інтернеті повно ваших політичних пісень-памфлетів. Пам’ятаю, кілька років тому ми відкривали соцмережі й YouTube в очікуванні нової гострої пісні. Тим більше, що подібного ніколи не було. А хто вам писав нові слова на відомі пісні?
— Так, такого варіанта виконання сатиричних куплетів я більше ніде не зустрічав. Я його придумав сам. І всі слова в піснях-памфлетах написав теж сам. Мені часто надсилали різні за якістю тексти, але я ніколи жодного не використав, мені цікавіше виконувати своє. Ніхто ніколи мені не допомагав, усі переробки мої.
— Ваші пісні можна побачити на багатьох ресурсах, у соцмережах. Чи вважаєте ви, що оприлюднення їх без вашої згоди — це порушення авторських прав? За шість років ваші музичні ролики, особливо політичні, набрали в сукупності мільйони переглядів. Зараз модно заробляти в інтернеті. Ви не пробували це робити?
— У 2014 році багато моїх друзів настійливо рекомендували монетизувати мій канал. Я так і зробив. У перші кілька місяців надійшла тисяча доларів. Я їх зняв і відніс у благодійний фонд, у нас є такий у церкві Святого Йосипа, називається Фонд захисту героїв, його створили українці Чикаго. Відтоді всі надходження я передавав у цей фонд і в компанію «Міст-Карпати», яка займалася відправленням посилок на передову — все це документально підтверджено. Але після цієї тисячі надходження зійшли нанівець. На даний момент при 12 мільйонах переглядів і 33 тисячах передплатників за шість років надійшло трохи більш як 2300 доларів, вони, як я вже сказав, усі пішли на благодійність. Чому впали доходи від каналу? Відповідь проста: я не укладав жодних угод із фірмами, які відстежують публікацію роликів на всіляких ресурсах, і дотримання законодавства про авторське право, тому мої ролики вільно гуляють мережею. Я перешкод не чинив і не чиню, бо завжди був тільки за те, щоб сатиричні ролики побачило якомога більше людей. Так і вийшло, що на них часом заробляють інші ресурси.
— Іноді ваш голос звучить на тлі двигуна, це заважає сприйняттю. Але останнім часом записи стають чистішими. Як ви цього досягли?
— Так, мої дописувачі спочатку про це писали. Мені довелося піти назустріч побажанням вимогливих глядачів. У мене вдома є невелика студія, точніше, кілька досить якісних мікрофонів. Коли я повертався з рейсу, на вихідних ставав перед мікрофоном і записував пісню в чистому вигляді. А посилання на аудіофайл давав під уже викладеним роликом. Всі аудіофайли є на ресурсі SoundCloude — «звукова хмара», який сам і оплачую. Альбом я назвав «Культурна диверсія».
— Зараз ви вже не викладаєте політичні ролики або робите це дуже рідко. У вас з’явилися нові проєкти?
— Так, останній ролик я записав у 2019 році. Мабуть, на все свій час. Дещо згас інтерес глядачів до російських проблем. Їх уже мало цікавлять дивацтва всяких няш-мяш і рогозіних. Та й широко відомі й впізнавані моїм поколінням пісні радянської доби я вже майже всі використав. Думаю, що люди за шість років дуже втомилися від війни і їм уже не до жартів над маразмами Путіна та його поплічників. І я, чесно кажучи, втомився від негативу, більше хочеться чогось світлого, доброго. Не знаю, може, старію...
Зараз зайнятий дуже цікавим проєктом, який народився у зв’язку з ковідом. І якщо з політичними піснями я був ніби першовідкривачем цього жанру, то новий проєкт — ідея, що захопила весь світ під час карантину. Пам’ятаєте, як почали з’являтися спільні виступи хорів, дуетів, квартетів, оркестрів, солістів? Так виник і перший наш дует — з моєю колишньою колегою з одного з колективів, де я виступав. Вона давно пропонувала мені заспівати удвох, але все якось не виходило. А тут коронавірус підвищив винахідливість, і ми виконали дует Одарки та Карася з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Технічну частину я забезпечував сам. Партнерці було складніше, бо вона мала тільки смартфон. Наш кліп був приємною спільною працею, і він став першим із спільних дуетів з виконавцями з усіх частин світу.
— Що найбільше подобається вашим шанувальникам, то це виконання українських народних пісень, які дають змогу продемонструвати не тільки вокальні дані, а й щиру любов до української музики. Втім, думаю, варто нагадати про вашу музичну освіту і покликання, оскільки багато хто щиро пропонує вам кинути роботу далекобійника і вийти на велику сцену.
— Ну, люди просто не знають, що я зробив якраз навпаки: пішов із великої сцени. Я закінчив музичне училище, інститут і Київську консерваторію. За освітою я піаніст, потім вивчав оперний вокал. Співав в Академічній чоловічій хоровій капелі імені Л.Ревуцького, а потім дев’ять років — у Національній хоровій капелі «Думка», з якою об’їхав увесь світ. І якщо в світі нас приймали на ура, то в Україні бували й порожні зали. Втім, це були важкі дев’яності — може, це одна з причин. У 2002-му я прийняв непросте для себе рішення, обравши постійним місцем проживання США. Артист, який співає українською мовою, має тільки базові знання англійської, без зв’язків і засобів — ризик був сильний. Але я ні про що не шкодую. Тут відчув себе вільним у будь-якому своєму виборі, відповідальним за кожен крок життя. Ця країна прийняла мене по-людськи, за що я їй дуже вдячний. У мене з’явилося набагато більше можливостей, зокрема й матеріальних. Зі мною поруч сім’я: дружина, син закінчує університет, і мама, їй 84 роки, мій відданий слухач — саме їй я зобов’язаний любов’ю до української пісні. А музика, пісня залишилися зі мною. Можливо, навіть більшою мірою, ніж сам думав. По суті, я вже повернувся на свою велику сцену — мене слухають тисячі людей.
— Коли в Україну прийшла біда, ви беззастережно стали на її бік. Що зробило вас патріотом країни, у якій ви вже багато років не живете?
— До чіткої проукраїнської позиції я прийшов не одразу. У молодості я ніби відчував себе п’ятдесят на п’ятдесят, у мене є рідня по батькові в Ростовській області, щоправда, всього лише за кілька кілометрів від Донецької, в російському Приазов’ї, а глибше коріння моєї родини — з Київщини, по лінії мами — з-під Білої Церкви. Але забути край, де ти народився і ріс, можуть, я думаю, одиниці. А значить, якщо є необхідність, потрібно підтримувати свою рідну землю, чим можеш, тим більше, що правда на боці України — це бачить весь світ, хоч би що твердили російські пропагандисти. Але найбільше враження на мене справила місцева українська діаспора. Тут, у Чикаго, я побачив безліч людей, які залишили Україну багато десятиліть тому, але відданих ідеї незалежної України. Я побачив українські школи, церкви, банки, культурний центр — масштаб вразив мою уяву. У Чикаго є район, де живуть українці, — так звана Українська околиця. Але це центр міста, дорогий, престижний район! Ніяке не село і не околиця!
Я спілкувався з людьми, мене розпитували з величезним інтересом, адже я був «з Великої України», так вони називали Лівобережну Україну. При цьому з величезним пієтетом говорили про країну, в якій багато хто ніколи не був, тому що народилися в США.
Через деякий час після того, як я приїхав у Штати, мені запропонували роботу на українському радіо — я став ведучим. Радіостанцію створили й утримували на власні кошти вихідці з України, емігранти нової хвилі, які виїхали в 1990-ті роки. На жаль, світова криза, яка вибухнула згодом, змусила власників радіостанції перенести її діяльність виключно в інтернет. А моє життя пішло іншими дорогами, причому в буквальному сенсі.
— Якби отримали офіційне запрошення з України на гастролі, приїхали б?
— Ковід вніс корективи в наше життя, змінив його і навіть у чомусь збагатив — проявилося багато надзвичайно гарного в людях (як і поганого, на жаль). Так що це скоріше риторичне питання. Проте відповім: звичайно, приїхав би.
— Традиційне питання: що ви побажали б своїм передплатникам, слухачам, друзям — усім українцям?
— Я бажаю українцям свободи, незалежності, поваги одне до одного. Бажаю миру в Україні й розуміння, що на першому плані завжди — окремо взята особистість, і держава існує для людей, а не навпаки. Я б хотів, аби українці нарешті зрозуміли, що тільки в тих країнах, де особистість у пріоритеті, доля вибудовується так, що хочеться жити, творити і бути відкритим усьому світові.
Олександрина Кругленко,
Укрінформ
Ми в Google+