Батоно Вахтанг Костянтинович після концерту у Львові вийшов на сцену Палацу «Україна» в Києві: стильний, мужній, сивина обрамляє фірмову усмішку. Щоправда, хода не така пружна і спина вже згорблена. Виступ, який організував «Квартал концерт», мав певне громадянське спрямування. Майже всі пісні співак виконував напам’ять, тільки кілька — з аркушів на пюпітрі, хоч як дивно, і на власні вірші. Зазначу, що його грузинські пісні лунали з підвищеною енергетикою. А знаменита «Тбілісо» прозвучала майже в роковому аранжуванні.
— Вахтангу Костянтиновичу, ваш оркестр інтернаціональний: француз, грузин, вірменин і азербайджанець. Себе відрекомендували «особою кавказької національності». Колись ви сказали, що так хочете назвати книгу спогадів.
— Я зростав на вулиці серед однолітків 17 національностей, ключі від квартир лежали під килимками біля порога. Тоді люди одне одного любили…
Якось мене запросив на свій концерт Хазанов. У пародії на грузинів він розповідав про «ворониї яйця». Зал помирав зо сміху. Я зрозумів, що росіянин сприймає людину з акцентом як дурня. Тоді й з’явилася ідея книжки.
Якщо в тебе є хороші початок і фінал кінофільму, ти зможеш зняти непогану картину. В мене був готовий епілог — «Мудра порада від Вахтанга»: якщо з вами спілкується особа кавказької національності мовою вашої національності, не вважайте її дурнем через акцент і лексичні помилки, просто пам’ятайте, що ця особа спілкується вашою мовою і володіє рідною, якої ви не знаєте. У книжці я пишу про добрих людей — «білих ворон», які мене вразили. Вони мудрі, але маловідомі.
— Скажіть, будь ласка, у чомусь собі докоряєте?
— Я виріс без батька — він загинув 1942 року під кримським містом Керч. Коли померла мама, я зразу постарів. Усе для неї робив, був хорошим сином, але зрозумів, що батькам слід приділяти уваги в десять разів більше.
— Ваші діти були обділені увагою через постійні гастролі?
— У мене розумна дружина, багато друзів і родичів, вони робили все, щоб я не почувався дискомфортно. Я весь час був на колесах, але знав: якщо мої діти йдуть до школи, хтось із близьких буде поруч.
— Онуки втаємничують вас у свої проблеми, вони вам зрозумілі?
— Абсолютно. Мені в молодості не було з ким їх обговорювати. У мене троє онуків. Старший закінчив університет у Лондоні й працював у Торонто, середній навчався в Болгарії, молодший — в англійській школі у Тбілісі.
— Колись ви сказали, що молодший онук не знає російської мови.
— Людина повинна почуватися представником своєї нації, і це накладає на неї певні обов’язки. З 1989 року, відколи у нас почалася громадянська війна, я нікуди не виїжджав до 1994-го, хоч кликали і в близьке, і далеке зарубіжжя, надавали квартиру. Я розумів, що повинен бути вдома. Це дуже важливо, щоб відомі люди, яких знають в обличчя, не виїжджали у важкі часи, інакше проста людина подумає: чому ж мені залишатися? Письменники, актори чергували на хлібозаводах, щоб не почалося мародерство, — ми займалися містом. Тільки через шість років я виїхав на концерт. Прийшло лише 60 людей — не вірили, що я живий.
— Для радянських жінок ви були втіленням мрій про мачо. Наймолодшій — дворічній — ви поцілували руку. На концерті в «Україні» на сцену прихильники винесли понад 200 букетів. Як ставитеся до такої уваги публіки?
— Не сторонюсь уваги — не можна. Людина, яка не любить мене, не стане нав’язуватися. А моїх шанувальників щось у мені вабить. Посидиш, вип’єш… Але колеги не дають повністю розслабитися.
— Я думав, що грузини п’ють тільки вино, а ви надаєте перевагу горілці.
— Ще й курю з дев’яти років.
— На концерті до вашого 75-річчя дізнався, що шлягер «Мої роки — моє багатство» написаний, коли вам було всього 42. З огляду на вагомість віку яке бажання у вас домінує?
— Вік чудовий, тільки підніматися сходами важко. Всі свої бажання як чоловік я виконав.
— А незіграна роль у кіно була?
— У мене була мрія зіграти «Хаджи-Мурата» Льва Толстого. Я цю книжку часто перечитую. У Георгія Данелії був чудовий сценарій. Коли він починав працювати над фільмом, я вийшов із клініки Бурденка після операції: з голеною головою, бородатий, одного віку з героєм — мені було 40. Якби я зіграв цю роль, міг би більше не зніматися. Але кінопроект закрили через події на Північному Кавказі й у Чечні.
— У кожного глядача Палацу «Україна», заповненого до останнього ряду балкона, є улюблений ваш фільм із крилатими фразами чи пісня, яка стала застільною. Як ви їх обирали?
— Це велике щастя, коли відчуваєш енергію залу. Я переважно співаю на дуже хороші вірші й сам отримую від цього задоволення. Інакше пісня — ширвжиток.
Дуже довго хотів співати Булата Окуджаву, відчував, що це моє, але незручно було просити дозволу. Виявляється, і він хотів запропонувати мені свої пісні, але чомусь боявся. Я їх заспівав, коли Окуджави не стало. Нані Брегвадзе відгукнулася: Буба, яка надзвичайна пісня «Виноградна кісточка»!.. Я з Нані дружу з дитинства, і наші рідні дружили.
— Чому вас кличуть Буба? У Сванетії є така гора.
— Від мами знаю, що «буба» було моє перше слово. Коли по телефону питали Вахтанга, дружина казала, що мене кличе хтось чужий, бо всі знайомі кличуть Бубу.
— Ви не встигли подякувати Окуджаві за його пісні. Знамениті люди, зірки нерідко бувають скупі на увагу і вдячність навіть до близьких.
— Я заздалегідь вдячний. У когось є це дуже важливе почуття вдячності, у когось — ні.
А що стосується зірковості… У 1990-ті мою зірку відкрили на Алеї слави у Москві, що для мене було неочікувано. Я повернувся у Тбілісі, де було погано зі світлом, і сказав: жінко, зустрічай зірку! Коли вкотре згасло світло, я почув: зірко, світи…
Коли я одружувався в 27 років, ми ледь зібрали гроші на одну курку.
— Як починався шлях до зіркового статусу?
— Із вулиці прийшов у філармонію, не маючи музичної світи, покинув інститут іноземних мов на другому курсі — дуже хотів співати. В 1966 році потрапив в ансамбль «Орера» барабанщиком і солістом. А за столом ніколи не співаю — мені незручно: всі так добре співають, це в нас у крові.
— Чиї пісні слухаєте?
— Люблю чорношкірих вокалістів: Боба Марлі, Рея Чарльза. У них інша гортань і звук інший. З білошкірих у цьому стилі співав Джо Кокер.
— Ви співали грузинською «Червону руту».
— Дуже люблю українську музику — вона така сумна, зі сльозинкою… «Рідна мати моя, ти ночей недоспала…»
— На початку концерту ви висловили сподівання, що Небесна Сотня віддала життя не марно, вам подарували на сцені «України» наш прапор.
— Ми дуже вболіваємо за Україну. Наші країни пройшли через такі випробування, що потрібно кілька поколінь, щоб відновитися. Нам усім уже час їсти хороші продукти, слухати хороші пісні й говорити, що думаєш. Коли держава про тебе не дбає, — це страшно, і стає гірко жити.
Я оптиміст, трохи себе обдурюю. Щоб відновити душевну рівновагу, можу 24 години ловити рибу, але риби стає дедалі менше. Дивлюся по телевізору футбол, бокс і «Планету тварин».
— У вас багато нагород. А які найвагоміші?
— У мене є міжнародний церковний орден «Золотий лицарський хрест». Ним нагороджують за професіоналізм. Він заснований на честь Святого Костянтина Великого. Зі мною разом посвячували в лицарство космонавта Леонова й Ролана Бикова.
В Україні вручили орден Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі». Тоді його отримали мати Тереза і митрополит Володимир.
Якось на концерті в Махачкалі на сцену вийшли чоловіки в папахах із зеленим прапором. Я подумав: захоплення. Виявилося, вони хотіли вручити мені орден імама Шаміля «За внесок у культуру Кавказу». Я пожартував — спробував його на зуб. Мені кажуть: ти що, Вахтангу? Чисте золото. Орден із №22.
— А вам важливо було, під яким номером виступати?
— Ні. Але після мене важко продовжувати концерт.
— Що побажаєте нашим читачам?
— Щоб більше читали цікаву літературу.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ЦІКАВО ЗНАТИ
Вахтанг КІКАБІДЗЕ. Народився 1938 року у Тбілісі. Його батько під час Другої світової війни загинув смертю хоробрих. Мати походить зі славетного роду Багратіоні. Тож шляхетність у Вахтанга Кікабідзе в крові. Під час вторгнення радянських військ у Чехословаччину Кікабідзе у складі знімальної групи фільму «Не горюй» відрядили в окуповану країну з «дружнім візитом». На творчу зустріч ніхто з місцевих жителів не прийшов. Коли артисти зайшли в бар, усі відвернулися, тоді Буба заспівав диксиленд англійською. Наприкінці вечора всі відвідувачі мріяли поспілкуватися з ним. Після російсько-грузинського конфлікту 2008 року Кікабідзе скасував свої ювілейні концерти в Москві, відмовився від російських нагород і більше ніколи не відвідував Росію.
Ми в Google+