Ірина Світлик родом з Вінниччини, а останні 12 років живе в селі Веряця, яке входить до Королівської громади на Берегівщині (Закарпаття). Учителька історії та правознавства за фахом, вона добре знає, як багато зла століттями заподіювали росіяни українцям. І тому від самого початку широкомасштабної російсько-української війни почала допомагати фронту. Допомагати тим, що як господиня вміє найкраще — готувати для військових їжу.

Жорстокість агресора відчула на собі

«Моя сестра з перших днів війни була в окупації під Києвом. Було дуже важко. Через страждання рідної людини до мене дістав жорстокий вітер війни, — розповідає Ірина Світлик. — Якось мені надійшло повідомлення від жінки із сусіднього села: «Їде машина на передову. Хто може спекти щось, приєднуйтесь!». Останні два роки, перебуваючи у відпустці у зв’язку з доглядом за маленькою дитиною, я пекла торти на замовлення. Звичайно, що підтримала заклик, і ми об’єдналися».

Коли ж партнерка вже не могла пекти, бо перебувала у передпологовому стані, Ірина Світлик взялася організовувати довкола себе інших жінок. Невдовзі тих, хто відправляв різноманітну їжу на фронт, було вже четверо.

Коли Київ визволили, воїни почали відправляти фотозвіти з виноградівською випічкою. Багато хто, побачивши тістечка спочатку в руках господинь, а потім воїнів, зрозуміли, що теж можуть допомогти, долучатися до справи. Нині півтора десятка жінок із сіл Веряця, Горбки та селища Королево готують смаколики для фронту. Майже половина з них — пенсіонерки, з яких найстарішій 85 років.

Починали з відправлення випічки, сала й консервів — продуктів, які не зіпсуються в дорозі. Ближче до осені Ірина Світлик пригадала, що їй із сестрою, коли вони були студентками, мама надсилала готову їжу в банках, стерилізованих в автоклаві. Певний час так і робили, хоч непросто пакувати банки в коробки для відправлення. Поступово перейшли на реторт-пакети, переваги яких у тому, що вони не б’ються, їх легко покласти навіть у кишеню.

Тисяча реторт-пакетів коштує майже 7 тисяч гривень. Про їх закупівлю вдалося вирішити завдяки греко-католицькому священникові отцю Володимирові з Міжгірщини. Звернувся він до знайомих далекобійників, і ті взялися щомісяця за власні кошти купувати двох свиней і 2—3 тисячі реторт-пакетів.

«Найважче знаходити продукти. Спочатку ми готували кашу із м’ясом. Тепер готуємо голубці, гурку, борщ, сеґединський гуляш, квасолю з капустою, боґрач. За місяць використовуємо 500—600 кілограмів капусти, — розповідала пані Ірина. — Удома в нас є бабусина піч, в якій печу книші та хліб. Дівчата печуть різні сухі тістечка: книші, поргоньоші, гайоші, кіфлики. Можуть за кілька днів приготувати по 200 кілограмів. І завжди відправляємо підкопчене сало, яке самі готуємо».

Дві третини пересилань доходять до бійців поштою, а третина — через перевірених волонтерів. Важливо, щоб їжа потрапляла до військових, а не опинялася на прилавках магазинів. Загалом за місяць надсилають на фронт півтори-дві тонни їжі. Пані Ірина каже, що можна й більше, але потрібні додаткові робочі руки. «Шукаємо добровільних помічниць. Можу допомогти організувати роботу і навчити. Головне — бажання трудитися задля перемоги».

Подяка із фронту

До сільського будинку Ірини Світлик часом навідуються ті, кому вона відправляє їжу. Приємною несподіванкою став візит Олексія Любецького. Родом з України, останніми роками жив в Ізраїлі. Із початком війни повернувся на батьківщину, пройшов медичні курси і, змінивши костюм бізнесмена на військову форму та берці, пішов на фронт.

Перші пів року Олексій із побратимами служив у відносно спокійних місцях, а потім відбув у Бахмут. Евакуював із поля бою поранених і загиблих. Перебуваючи у триденній відпустці, у бойовому автомобілі примчав до Ірини з Ужгорода.

«Той ваш борщ, яким смакував у підвалах Бахмута, зі мною на все життя, — сказав, вклоняючись пані Ірині. — Це не просто їжа, а рідна, домашня підтримка. Розуміємо, що в тилу за нас непокояться і задля нас люди готові трудитися. Такого десь на болотах для орків ніхто ніколи не робив би».

А якось Ірині Світлик зателефонував один військовий і сказав: «Я їм ті голубці й думаю: то ж для мене особисто їх хтось крутив».

Спілкування з військовими — то не лише слова вдячності, грамоти, подяки чи трофейні подарунки. Нерідко їй виливають душу, ділячись болями від втрат побратимів, розповідями про зруйновані долі, розбомблені міста й села. Відвозила домашню їжу і в шпиталь Ужгорода. Каже, що саме там пережила найболючіші хвилини…

Торік у травні соцмережі облетіла новина про сімох розвідників 59 окремої мотопіхотної бригади Збройних сил України, які взяли в полон десятки російських окупантів. Серед тих розвідників був друг дитинства Ірини Світлик. Йому теж не раз і не два надсилали харчові набори. Казав, що вони із хлопцями самі їли борщ і відносили побратимам на першу лінію оборони. Адже фронтове братерство найміцніше.

У сім’ї Світликів разом з пані Іриною надійно тримають тилову оборону всі: її чоловік, його мама і трійко їхніх дітей. Волонтерка каже: «Діти мають знати, хто такі москалі та якою ціною здобувається перемога. До неї треба йти всім разом: воювати на фронті, плести сітки, робити окопні свічки, зварювати буржуйки, плести теплі шкарпетки, готувати їжу. У нас немає іншого вибору, крім як боротися і перемагати».

Наталія КОБАЛЬ
для «Урядового кур’єра»