Прочитала на одному з чернігівських міських сайтів, що вже три роки як першачкам заборонили задавати домашнє завдання. Зовсім ні! Це триває здавна. Ще одинадцять років тому, коли мій син пішов до класу шестирічок, відкритого на базі старшої групи дитсадка, вчителька повідомила: «Так, не маю права!» І тут же безапеляційним тоном додала: «Але задаватиму!»

Батьки шепотілися, що дирекція школи вчинила неправильно, віддавши шестирічок не молодому педагогу, знайомому із сучасними методиками навчання наймолодших школярів, а людині пенсійного віку — безперечно, досвідченій і заслужено шанованій, але закостенілій на старих уявленнях про хід навчального процесу, яка не хоче розуміти, що між семирічками, з якими їй доводилося працювати досі, і шестирічками — дуже велика різниця.

«Я навчатиму їх, а вони мене!» — запевняла вчителька. Не лишалося нічого іншого, як сподіватися на її мудрість і вміння знайти підхід до кожної дитини. «Вона сувора, діти її бояться і слухаються!» — захоплювалася нянечка. Це був сумнівний аргумент, але дні навчального року побігли, і треба було пристосовуватися.

Виконуючи домашні завдання, ми вправлялися в письмі, й не можу сказати, що це було погано. Хлопець звикав, що шкільне навчання — це не тільки робота в класі, а й закріплення пройденого матеріалу вдома. Та заледве діти вивчили кільканадцять літер, як одержали завдання… переписати цілий  абзац із кількох речень. «Вони повинні навчитися списувати!» — пояснила вчителька.

Син той текст переписав тричі. Дуже хотів, щоб його похвалили. Тим більше, що третя спроба вже була набагато кращою за першу. Хоч рука тремтіла і літери теж, але ж старався! Та принесена наступного дня оцінка вразила до глибини душі не тільки дитину, а й нас, дорослих. Чітким учительським почерком великими червоними літерами було виведено: «Погано!»

«Не буду більше нічого робити, як не старайся — добре не буде!» — рюмсав того вечора наш школяр.

І досі вважаю, що то був педагогічний злочин. Хоч би якою невиспаною, втомленою, засмученою чи з головним болем була вчителька, вона мусила розуміти, що робить, по-перше, даючи таке складне завдання першачкам, по-друге, оцінюючи його з такою принциповістю. Та переводити дитину посеред навчального року до іншої школи не хотілося. Щоб це нарешті зробити, ми ледве дочекалися останнього дзвінка.

Наша нова «шкільна мама» виявилася людиною, яку діти не боялися, а любили. Син вважає її головною в житті першою вчителькою. І зошит з української мови з її дуже різними, але завжди справедливими оцінками ми зберігаємо в сімейному архіві.

Почерк нашого хлопця так і не став ідеальним, але саме Лариса Миколаївна навчила його вірити в себе і любити навчання. У середніх і старших класах траплялися різні вчителі — і поблажливі, й суворі. Та діти вже виросли і були готові сприймати і критику, і похвалу.

Тепер, коли син став студентом, обравши саме той фах, який хотів, розумію, як багато залежить від першої вчительки, котра може або прибити до землі, або дати поштовх рости.

Почитавши суперечки батьків і педагогів, потрібні чи ні домашні завдання в першому класі, хочу сказати, що головне у цій справі — не впадати в крайнощі. Все-таки якийсь символічний рядок, написаний удома, має бути. Хоч би заради того, щоб діти звикали до дисципліни. Але надто вимогливим і батькам, і вчителям хочеться нагадати, що красивий почерк — далеко не головна цінність, яку ми виносимо зі стін рідної школи.