Тут знаходять прихисток наші традиції
Виставкою «Сонячний Великдень — 2014» із 4 квітня готувалися до великого християнського свята у столичному Центрі української культури та мистецтва, а триватиме вона по 23 квітня. Сучасна п’ятиповерхова споруда на Подолі, в якій мешкає центр, не схожа на класичну українську хатинку. Але в ній, немов у велетенській казковій рукавичці, знаходять прихисток народні українські традиції та мистецтво наших мудрих предків за багато століть, а центр заохочує українців їх відроджувати й продовжувати, насамперед дітей.
Вони впродовж виставкових днів навчалися тут розписувати великодні яйця, робити ангеликів з кукурудзи, ляльки-мотанки, витинанки, мозаїки з яєчної шкаралупи. Чимало людей знайдуть цими днями великодні листівки, які малюки виготовляли в центрі разом із батьками на родинних майстер-класах. А в красивих коробочках, які дівчатка й хлоп’ята зробили за соціальною акцією «Великодній дарунок», отримають солодощі вихованці дитячого будинку на Чернігівщині.
У Центрі української культури та мистецтва затишно, цікаво й радісно від сучасних ікон майстерні «Небо на Землі», писанок Тетяни Коновал, вишитих рушників з різних регіонів України, традиційних решетилівських килимів родини Пілюгіних, ляльок-мотанок Катерини Орлової-Гузової, звірів і птахів зі степового різнотрав’я Лесі Колосенко.
А ми в розмовах із генеральним директором центру Світланою Долеско та учасницями студентського фольклорного гурту «Роксоланія» з Національного університету імені Тараса Шевченка Марією Гринчук та Василиною Ткачук дізналися про значимість Великодня в їхньому житті.
«Писанка — своєрідна листівка з побажаннями»
Генеральний директор Центру
української культури та мистецтва
Світлана ДОЛЕСКО
— Чим знаковий Великдень у вашому житті, пані Світлано?
— Це особливе свято для кожного українця, а для мене воно — насамперед дитинство. Пам’ятаю, як малою розписувала з бабусею Галею великодні яйця. Були мої писанки, можливо, не зовсім досконалими, але такими рідними.
Я завжди казала: тільки мої не бийте, їх треба зберігати. Бабця відповідала: обов’язково відкладу й збережу, колись покажеш своїм діткам. Вже дорослою зрозуміла, що вона не могла їх зберігати, бо яйця зіпсувалися б.
— Де саме ви так готувалися до цього свята разом з бабунею?
— На Чернігівщині, у селі Гайворон Бахмацького району. Дуже б хотіла, щоб нині були такі бабусі, як у мене.
Я народилася в Києві. Кілька місяців ходила в садочок, а щороку навесні, як тільки сходив у березні сніг, ми з бабцею їхали в її хату-мазанку під соломою, а поверталися десь у жовтні. Пам’ятаю, як після дня нелегкої праці в нас під двором увечері збиралися бабусині подруги, співали. У селі жили бідно, не було хороших доріг. Але свята завжди відзначали всі разом, весело. До семи років у мене спогади щастя. Бабусю забрали в Київ назовсім, коли я пішла до школи.
У першому класі вчителька спитала, хто які знає вірші. Я підняла руку, встала і прочитала «Отче наш». Моїй мамі зателефонували на роботу і сказали: ви б свою дитину навчили якогось віршика, бо вона крім молитов нічого не знає.
З дитинства пам’ятаю дуже багато пісень і псалмів українською мовою. І тільки завдяки своїй бабусі: не було в неї телевізора, жила з нею серед сільського українського люду.
Десь трирічною мені захотілося вишивати. Подивилася на бабусин рушник над іконою, подумала, що теж так зможу. Стала на лаву, зняла той рушник, доки бабці не було в хаті. Взяла голку з ниткою, почала її вколювати в рушник — і так його заплутала… Думаю, заховаю, бабця не побачить. Аж тут вона заходить, одразу помітила ікону без рушника. Не сварила. Сіла поруч і показала, як треба вишивати. І це стало моїм захопленням на все життя.
— Розкажіть про першу вишиванку власної роботи.
— Уперше я вишила хрестиком у 14 років не одну сорочку, а вісімнадцять за півроку, і не собі — для дитячого хору. Були тоді такі фінансові умови, що я мусила трішки заробляти. Бабця підказувала, як правильно вишивати, які узори вибрати, я знімала їх і з її старовинних рушників. Вишивала вечорами, а інколи навіть на уроках: учителі мені дозволяли. Я була зіркою школи, і одяг мала власноруч розшитий, і прикраси сама виготовляла.
Що можна було купити у радянські часи? Заходиш у магазин, там висять светри одного покрою і кольору, тільки різних розмірів. Тож і мусила щось вишити на рукаві чи ще якось його прикрасити, щоб не бути такою, як усі. І сама шила собі одяг: що й досі роблю, почуваючись у цьому останньою з могікан.
— Яке ваше дитяче платтячко було найуспішнішим?
— Чи й не всі. Але, можливо, шикарна випускна сукня у школі кольору чайної троянди, яку я пошила з атласу за вечір.
Миті щастя, які дає рукоділля, треба відчути. Писанка — це своєрідна листівка з привітанням, туди закладали коди побажання: коханого, дітей, нового будинку. Коли в чоловіка сорочка вишита білим по білому, із довгими широкими рукавами, це означало, що він заможний, ніде не забрудниться, бо хтось працює за нього.
У кожному регіоні були власні символи вишивки. В одному вони, наприклад, сповіщали, що вишивальниця незаміжня, але є хтось, кого вона любить, та він зараз в армії. Якщо на весільному рушнику більше чоловічих кодів, після весілля буде головним у родині чоловік. Дівчата зашивали в рушник те, що вони хотіли, щоб відбулося. А нині купуємо рушник і не знаємо, що там записано. Люди розучилися читати коди нації, те, що нам дано від народження.
— Коли ви спекли першу паску?
— Я її ще не спекла, і хочу, щоб так тривало якомога довше. Бабусі вже немає на світі кілька років. Доки ж є мама, вона пече паски, і я почуваюся дитиною. А дизайн великоднього кошика — то вже моя справа. Чоловік зробив м’ясце, ковбаску, мама напекла пасочок. Я все оте прикрасила і такою собі красунею-господинею йду в церкву його святити.
«Жодна паска не смакує так, як мамина»
Студентка Київського
національного університету
імені Тараса Шевченка
Марія ГРИНЧУК
— Марічко, де ви зазвичай зустрічаєте Великдень?
— На це родинне свято завжди їду до Луцька, додому, а потім усією сім’єю провідуємо в невеличкому селі Мислині Горохівського району бабусю Ліду. Там громада сільської церкви дуже згуртована. Відстоявши нічну службу, всі йдуть разом битися яєчками, їсти пасочку. Це відбувається з такою теплотою, кожна людина передає свою радість односельцям.
У нас на Великдень говорять не «поб’ємося крашанками», а «давай похристосуємося». Хто каже «Христос воскрес!», той б’є крашанкою, а інша людина відказує «Воістину воскрес!» І потім вони міняються. Крашанку мають віддати тому, хто її побив.
— Яку найсмачнішу паску ви запам’ятали, в кого?
— Ні куплена, ні чиясь чужа так не смакує, як мамина. Мама каже, що спечена в духовці — це не зовсім паска. У нас удома є піч надворі. Перед тим, як покласти туди пасочки, кожну з них ненька хрестить. Вона все робить так, як навчила моя бабуся, її мама. Не використовує жодної синтетичної добавки, все натуральне, продукти із села.
— Чи відбувалося для вас на Великдень якесь хоч маленьке диво?
— Не знаю, чи можна назвати це дивом. Ще малою я заснула на нічній службі. Мама будить мене, виходимо з церкви. Я, напівсонна, розплющую очі на подвір’ї, де зазвичай батюшка освячує великодні кошики. Ще навіть не світає, темно. Так багато святково одягнених людей, і в кожного свічечка в пасці горить — ніби зірочки в небі.
«Це тісто — з особливим духом»
Студентка Київського
національного університету
імені Тараса Шевченка
Василина ТКАЧУК
— Ви, Василино, мабуть, ще не пекли паски власноруч. А чи спостерігали, як вони «народжуються»?
— Моя бабуся Галина Филимонівна замішує тісто о 4-й ранку, а о 9-й, коли воно вже зійшло, починає випікати. Вона готує паски не тільки для нашої сім’ї, а ще й своїм братам, сестрам, родичам, знайомим. Починає пекти з четверга, і в суботу цілий день — справжня круговерть. Потім родичі забирають паски або ми розвозимо їм на Великдень по всьому Києву.
Стараюся допомогти бабусі, але вона не дуже допускає. Торік, щоправда, проводила мені, так би мовити, майстер-клас. Я запам’ятовувала рецептуру, вчилася місити тісто. Воно насичене особливим духом. І взагалі паска — дуже очікувана мною страва, адже вона раз на рік. У нас біля будинку на Троєщині невеличка церква. Ми там святимо великодній кошик. За родинним столом розрізає паску бабуся, всі куштують її. Б’ємося крашанками: тут мені особливо цікаво з меншим братиком Іванком, йому сім років.
Матеріали підготували Людмила ЯНОВСЬКА, Світлана СКРЯБІНА (фото), «Урядовий кур’єр»
Ми в Google+