СПАДЩИНА

У Тернополі відкрили Музей бойківської культури

Історично бойки розселені в гірських районах теперішніх Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей, а також на теренах Польщі. Як і лемки, бойки у сорокових роках минулого століття зазнали примусового переселення з Польщі. Тож Тернопільщина теж стала для певної частини цієї гілки українського народу другою батьківщиною. Тут уже десятий рік  діє обласна громадська організація «Бойківщина», одним з напрямків роботи якої стало збирання старожитностей з краю своїх предків.

Нині вони знайшли своє місце в Музеї бойківської культури, який відкрився днями в Тернополі. Екскурсію бойківською хатою мені провів голова товариства Степан Дністрян. Каже, що дитинство своє провів у курній хатині, тож пам’ятає, який вона має вигляд. Певна річ, відтворити все в суворій послідовності в міських двох кімнатах, які належать організації, місця не вистачає. Мабуть, тому, заходячи в музей, потрапляємо не в сіни, які традиційно були в селянських хатах, а у світлицю. Для неї виготовили дерев’яні столи та широкі лави з опертям. На стінах — картини, вишиті рушники, старовинний бойківський одяг, серед якого, скажімо, сорочка, якій вже майже 200 років, давниною віє і від кептарика, інших речей. Почесне місце у світлиці відвели  літературі, що розповідає про життя бойків.

Із світлиці відчиняємо двері в іншу кімнату й потрапляємо в минулі, мабуть, два-три останні століття. Степан Дністрян мовить, що тут виставили деякі речі з його рідної Лімни, що в Турківському районі на Львівщині. Рушники, що вишивала його матір, прикрашають два портрети — Тараса Шевченка та Івана Франка, якого бойки нарекли «бойком номер один». Народилися на бойківській землі і перший український доктор медицини Юрій Дрогобич, і гетьман України Петро Сагайдачний, поет Іван Вагилевич, автор Державного гімну Михайло Вербицький, режисер Лесь Курбас.

Степан Дністрян відчиняє столітню скриню. Фото автора

В імпровізованій бойківській хаті також відтворено піч, на якій демонструються різні предмети бойківської кухні та побуту. Ось чегун — чавунна посудина, дерев’яні ложки, колотівця, аби пом’яти зварену картоплю, мірка (діжка, в яку клали сир). Неодмінно зацікавить відвідувачів і старе жилізко (праска), гасові лампа та ліхтар, терлиця — знаряддя для тіпання льону, прядива. На видному місці музею — скриня, якій понад століття, та дерев’яна валіза — куферок. Відчиняю великим ключем скриню, піднімаю її віко й читаю дати. Вони означають, що певного року цей меблевий виріб передавали як віно (посаг). Подарунком на весілля стали й дві карбовані картини які реставрували й почепили на одну із стін хати. Утім, кожна річ, виставлена тут, пов’язана з людськими долями, є пам’яткою історії бойків. Їх представники з «Бойківщини» у Тернополі й надалі  поповнюватимуть експозицію.

Здається, може збутися ще одне прагнення тернопільських бойків — зорганізувати фестини. Прикметно, що йдеться про заснування на Тернопіллі фестивалю етнографічних груп українців. Обласна влада таку ініціативу підтримує. Планують, що цьогорічного травня таке народне свято відбудеться непо?далік Тернопільського ставу. І готують його бойки, відтак  наступними роками до його проведення вже пропонують долучитися гуцулам, волинянам, представникам інших гілок українського народу. Варто сказати, що є задум у подальшому відкривати такий фестиваль не в обласному центрі, а в одному з мальовничих куточків краю. Але задля цього треба подбати ще про розвиток там відповідної відпочинкової інфраструктури.