ВІДПОЧИНОК

На Волині сьогодні, 11 серпня, розпочинається найбільше мисливське  свято року: відкриття полювання на пернату дичину
 

На береги річок, озер, ставків, боліт виїдуть десять тисяч мисливців. Мотострілецька дивізія за штатами військового часу! І кожен із цього загону шанувальників найдавнішого промислу світу десь у глибині душі сподіватиметься на успіх.

Нині в Україні про полювання як засіб виживання говорити не доводиться. Але традиція час від часу покидати свої комфортні житла і їхати бозна-куди в примарній надії зробити хороший постріл серед півмільйона українських чоловіків живуча.

Причиною традиції, як і в автора цих рядків, є голос давніх генів. Бо, як відомо, чоловіки у наших пращурів ділилися на дві категорії: тих, які могли йти бити мамонта, і тих, які боялися це робити. Останніх плем’я залишало у таборі разом із жінками. В результаті, як жартують мисливці, у людській популяції в основному маємо їхнє потомство. Яке нині ні в лісі не переночує, ні в болото не зайде, а зброю в руки взяти — взагалі боїться! Зате як переконливо виступає проти будь-якого полювання!..

 

Жарти жартами, але справжній мисливець на наших землях завжди був у величезній повазі. Підтвердження цьому зокрема — на прадавніх фресках Софії Київської, що відображають сцени полювання. 

Постійне перебування у польових умовах з юності вчило майбутнього главу сімейства та оборонця своєї держави вмінню орієнтуватися на незнайомій місцевості, швидко вишукувати виходи із нестандартних ситуацій, уміло маскуватися і безшумно вистежувати звіра чи птаха, влучно стріляти. Це, фактично, був підготовлений воїн. Невипадково у роки Другої світової війни більшість розвідників, які діяли на полях боїв, називали себе мисливцями…

Полювання з човна потребує особливого хисту не тільки у стрільця, а й веслувальника. Фото автора

Не хотілося б, але у день свята, мабуть, слід згадати і про серйозніші речі.

Треба визнати: суцільна автомобілізація нашого суспільства зробила доступними будь-які місця, де може сховатися звір чи птах. І це кардинально, у порівнянні навіть із зовсім недалеким минулим, змінило ситуацію. Нині кожен пересічний український мисливець, як це відбувається у Західній Європі, має виступати фактором збереження і збільшення чисельності дичини.

Повернення мисливців до табору  — один із найбільш очікуваних моментів мисливського свята! 

Мисливствознавцям добре відомий парадокс: чисельність дичини вища там, де інтенсивніше ведеться мисливське господарство. У слово «ведеться» закладено охорону дичини від браконьєрів і хижаків та підгодівля її у зимовий період. Наприклад, у Словенії, що за населенням удвічі більша за Волинську область, щорічно мисливці відстрілюють лише козуль сто тисяч! А є добре полювання — є і бажаючі взяти у ньому участь, і кошти на ведення мисливського господарства...

Особливої цінності качки набувають восени, коли матеріють, набирають жиру та трофейного вигляду

 — В Україні ж, на жаль, нині мало не кожен, хто має джип і купив «мосберг» із позолоченим спуском, уже вважає себе справжнім мисливцем. І майже нікому пояснити такій людині, що вхід до Країни Полювання має розпочинатися з читання «Дерсу Узала» Володимира Арсеньєва і засвоєння логіки гольда, який вважав, що великий гріх — зробити зайвий постріл по звіру чи птиці, — вважає професійний мисливствознавець Василь Сухопор. — Освоєння теми «полювання» — це, найперше, глибоке вивчення природи. А ще — втілення в життя принципів мисливствознавства, суворе дотримання юридичних і моральних засад древнього промислу. Саме тому рядові чеські, польські, німецькі мисливці, наприклад, часто мають знання про природу значно глибші, ніж деякі наші кандидати біологічних наук, і постійно особисто беруть участь в охороні і відтворенні чисельності дичини.

На качиних полюваннях дуже добре зарекомендували себе спанієлі та курцхаари: вони не тільки усе підстріляне господарем знайдуть,
а й позбирають чужих підранків!

Полювання — найінтимніше і найнебезпечніше спілкування із живим світом України. Так, надлишок «урожаю» тварин треба зняти — на нашому столі шматочок м’яса ніколи не буде зайвим. Але це ще й потужний виховний фактор, який формує майбутні покоління наших природоохоронців. Таких, як у колективі державного мисливського господарства «Старовижівське», що на Волині. Саме завдяки самовідданості директора Віталія Гайди та єгерів, яких він очолює, на території однойменного району не вибили під корінь поголів’я лосів та інших копитних.

Полювання з вмілими і розумними наставниками відтягує нашу молодь від підвалів, наркотиків і алкоголю, а з вузькоглядними — калічить їх морально.

Мисливський пес під час виїзду до угідь стає  « носом» і  «вухами» компанії, а іноді — ще й фотомоделлю!.. 

 — Що не рік бачу ту саму картину: заради розваги мисливці стріляють пірникозу! — поділився недавно наболілим знайомий. — А це ж ниркова качка, вона рибою пахне так, що приготувати її смачно майже неможливо... То для чого ж тоді стріляти і… залишати на воді?

Певно, колега має рацію. Перед моїми очима на копанках поблизу села Журавичі Ківерцівського району якась захована у кущах «бидлоподібна» істота вистрілила по лебедю. І при цьому наперед знала, що збитого птаха взяти неможна, адже всюди — мисливці… Чи мисливець це? Ні!

Глибоко переконаний, що наша держава уже давно потребує мисливської реформи. Але не такої, що множитиме кількість закритих від простих смертних приватних мисливських господарств. А такої, що любителя стрільби у все живе зробить людиною, яка відповідальна за доручені йому угіддя, долю дичини, яка ще збереглася у них. І не стільки там стріляла, як працювала — так, як це є у згаданих вище європейських країнах, де збори рядових мисливців, а не їхнє начальство, розпоряджаються плодами спільної праці.

Бо якщо не зробити цю реформу, вже, боюся, літ через двадцять—тридцять наші нащадки, які вийдуть на полювання, констатуватимуть: «До відстрілу — тільки жаби і мухи!..»