У Збройні сили я прийшов 2022-го, після ворожого вторгнення. Коли казав, що піду до війська, не всі мене підтримували, та мама знала мою патріотичну позицію і сприймала це спокійно. Трохи з болем, але з розумінням.

У березні 2022-го, коли до нашого рідного села прийшли окупанти, мама подзвонила і каже: «По нашій вулиці їдуть російські танки!» Це стало тією останньою краплею, після якої я вже пішов у військ комат.

Довіра проміж нас була стовідсоткова

Окупанти зайшли в село в березні, але недовго затрималися: незабаром ЗСУ їх витіснили. Я за першої нагоди поїхав додому і пішов до свого ТЦК. Багато моїх хлопців, з якими змалку дружив, призивали саме звідти, а тому теж вирішив піти до війська зі свого району.

Та тоді, відразу після вторгнення, мене не взяли, бо наплив людей був дуже великий. Я ж не мав військової служби за плечами: після школи навчався в педагогічному інституті, потім викладав фізкультуру, а мій призивний вік минув. Отож довелося чекати із серпня аж до кінця грудня 2022 року. На той момент вже було визволено Херсон і частину області аж до Дніпра. Уже в січні поїхав у Полтаву в інститут зв’язку на фахову підготовку і БЗВП (базова загальновійськова підготовка).

26 лютого склав присягу і вже офіційно став військовослужбовцем ЗСУ. Пройшов двомісячне навчання і потрапив до новоствореної 82 десантно-штурмової бригади, в якій проходив службу до червня 2024 року.

Знаєте, за що я дуже любив свою бойову бригаду? Вона формувалася наприкінці 2022 року з нуля, і нам всім дали змогу служити з тими, з ким вже були налагоджені стосунки. Ми спілкувалися, знайомилися — і вже потім обирали, хто з ким служитиме в одному взводі, роті, батальйоні.

Познайомилися з командиром відділення: він сам нас відібрав до себе — брав відразу групами. Це було хороше злагодження! Ми завжди були разом і жодного разу не сумнівалися, що підтримаємо, прикриємо один одного. Довіра була стовідсоткова — це така дружба на все життя.

Частина людей, які утворили кістяк нашої бригади, були військовослужбовцями 80 десантно-штурмової: люди психологічно стійкі, перевірені, з бойовим досвідом. Вони знали, хто їм на фронті треба. Був такий принцип: той, хто знає свою частину роботи, навчає молодих, дає їм базові основні знання. Тому ми, новачки, дуже швидко входили в курс справ.

Побратим помер у мене на руках

Ми були на запорізькому напрямку, поблизу Роботиного та Вербового. Служив у роті зв’язку, в одному зі спеціальних відділень, які налагоджували зв’язок на першій лінії. Тобто з автоматом у бліндажах та окопах не бігали, але робота була не менш небезпечною. Ми щодня були в зоні ризику. Звісно, не порівняти з тими хлопцями, які безпосередньо штурмували позиції, але у нас було не менш важливе завдання: забезпечити зв’язок за будь-яких умов.

Хоч би хто що казав про електронні засоби, «старлінки» тощо, але електронний зв’язок, інтернет часто лягає під засобами РЕБ і залишається тільки польовий. Проте його прокласти там, де лежать міни, летять снаряди, — той ще квест. І знов-таки: чи надовго його вистачить з такою інтенсивністю обстрілів? А зв’язок на фронті — то не лише успіх бойових дій, це насамперед збереження життя побратимів.

Наша група інколи виступала як пожежна коман да, коли треба було комусь допомогти, терміново розв’язати проблеми зі зв’язком. Ми будь-коли були готові прийти на допомогу нашим хлопцям.

Того дня виходили на певну позицію, щоб виконати роботу. Була осінь, під ногами болото, зверху дощ… Заїхати туди неможливо, бо все на видноті, одразу або ворожий ПТКР прилетить, або дрон. Нас було дев’ятеро, і йшли пішки.

Мабуть, дрон нас таки виявив, бо почала обстрілювати артилерія. Не дійшли метрів із 500 до визначеної точки. Мій товариш Дмитро, який ішов позаду на відстані 10—15 метрів, як визначено, щоб не створювати ворогові зручну ціль, посковзнувся і впав з усім обладнанням. І тут почався обстріл. Ми — хто куди! А де в полі заховатися? Поряд ні бліндажів, ні окопів. Дмитро голосно скрикнув, і я зрозумів: щось трапилося. Підповз до нього, а він каже: «Не відчуваю ніг». Було дуже темно, навпомацки знайшов поранення — у пахову зону, а це дуже серйозно. Побратим стікав кров’ю, а я нічого не міг зробити. Ще один хлопець лежав поранений трохи далі, але він сказав, що з ним все гаразд, проте до нас підповзти поки що не може.

Продовжував надавати допомогу Дмитрові, пробував накладати турнікети… Однак поранення виявилося дуже тяжким. Уламки влучили в пахову зону із двох боків. Одна нога майже відірвана, висіла на шкірі, а друга дуже сильно пошматована. Наш командир відділення підійшов до нас, разом пробували врятувати Дмитра, але не вдалося... Побратим помер у мене на руках. Я залишався з ним до останнього, бо вже, сказати правду, змирився з тим, що теж загину. І було відчуття якоїсь легкості, ніби вже все однаковісінько.

Тоді зрозумів, що в мене поранення в ліву ногу, бо переставав її відчувати. Обмацав себе, помітив, де кров, і наклав собі турнікет. Тримався весь цей час, бо треба було допомогти Дмитрові. А коли в нього зупинилося серце, хлопці мене забрали і перетягнули у бліндаж, метрів за 100. І тут вже я знепритомнів, бо втратив багато крові.

Евакуюватися у темряві ми не могли: на російських дронах теж є тепловізори, і вони бачать нас як на долоні. Дочекалися ранку і пішли в сутінках, коли нічні дрони вже погано бачать, а денні ще не можуть літати. За нами виїхала автомашина, але до точки евакуації ще півтора кілометра треба було йти пішки. Правду кажучи, я від себе не очікував такого, бо у бліндажі вже навіть не міг поворушити ногою. Але коли виходили, казав: «Хлопці, дайте, я щось понесу». На адреналіні й не таке буває.

Як потім з’ясувалося, нас із дев’яти було четверо поранених, а Дмитрик загинув. Його тіло ми тоді забрати не змогли — наступного дня хлопці вивезли.

А із транспортом якось не за планом пішло. Коли ми вийшли на визначену точку евакуації, знов почався обстріл. Там був танковий рів. Ми розтягнулися в ньому, і ще з годину я лежав у болоті на сирій землі, майже роздягнений, бо був в обрізаних штанах, як у шортах. А це листопад: холодна вода знизу, холодний дощ зверху — і внутрішнє відчуття страшенного холоду через крововтрату.

Машина не їхала, водій не виходив на зв’язок… Не можна було по рації розмовляти, бо ворог міг нас слухати і знайти. Лише через годину ми почули двигун і, звичайно, зраділи. Повантажилися, виїхали. Проїжджаючи, я ще побачив машину, всю побиту осколками, — ту саму, що мала нас забирати.

Попередній план був таким: водій довозить всіх до певної точки, а далі ми пішки повинні були вийти на задану позицію. Потім, після виконання завдання, він мав приїхати і нас забрати. Нині ж бачу, що машина посічена, і розумію, що наш водій Саня (позивний «Чикаго»), почувши, що серед нас убиті, без жодної краплі страху поїхав по нас. Відразу подумав, що вже його не побачу, і лише згодом довідався, що із Саньком все добре, проте машину ми втратили.

Поранило мене 16 листопада. Нас повезли на стабпункт, надали першу допомогу й евакуювали в Запоріжжя. Там пробув два дні, потім в Умані мені зробили першу операцію: осколків не дістали, вони досі зі мною і турбують. Спілкувався вже із п’ятьма хірургами: кажуть, що краще їх не чіпати, треба зачекати, поки вони закапсулюються, тоді, можливо, їх буде легше дістати.

Доведеться чекати. На правій нозі в мене пошкоджено нерв, і вона досі не повністю функціонує, особливо після втоми.

Дізнавшись, що є тилова військова частина в Миколаєві, рідних краях, почав шукати можливості перевестися туди, ближче до родини. Узяв відношення, привіз до своєї частини разом з висновком ВЛК про обмежену придатність, за яким міг перевестися до тилових частин. Через два місяці командування ухвалило рішення про моє переведення. Так я потрапив до Сил логістики ЗСУ.

Цікаво, що нагороду отримав уже тут, а не в бойовій частині, де її заробив. Моє командування десантно-штурмової частини передало нагороду сюди, і вже новий командир мені її вручив. Приємно, звісно. Не забули, знайшли, як передати, а для мене це важливіше, ніж сама нагорода.

У нинішній бригаді служу у відділенні ІТВ — також зв’язок. Тож виходить, що тепер це моє покликання. Загалом мені у війську подобається, але вважаю, що армія має бути професійною, це по-перше. А по-друге, дуже сподіваюся, що після війни моїй країні таке велике військо не знадобиться.

Ми мусимо перемогти!

За що дали нагороду? Поки що не все можна розповідати. Командування знає, і цього досить. Я краще розкажу про бджіл.

Нас було четверо, і ми виконували одну специфічну роботу на лінії бойового зіткнення. Усе робили ретельно, сумлінно і обережно. Проте потрапляли і під обстріли, і в інші оказії. І ось коли потрібно було виїжджати з позиції, наш побратим (той самий друг Дмитрик, на жаль, нині вже полеглий) побачив на дереві великий рій бджіл, зловити який вважається великою удачею. Отож висить цей коричневий волохатий клубок на дереві, дзижчить стиха. І тут Дмитрович, наш командир відділення, каже: «О, я заберу їх у село!» Тобто туди, де ми на той час базувалися. Ми йому заперечили, бо тут обстріл щойно був і ось-ось знову буде. Але наш командир затявся: «Ні, я сказав! А раптом у них влучать? Хочете їдьте, лишіть мене, я сам прийду». А він такий чоловік: як сказав, так і зробить.

Та, звичайно, командира ніхто не залишить. Стояли під обстрілом, ховалися, чекали, поки сам збере тих бджіл. Він узяв плівку, що в нас для бліндажів була, замотав їх туди обережно. А бджоли його навіть не покусали. Чи спокійні якісь трапилися, чи він знав, як з ними говорити.

Замотав Дмитрович їх у пакет і несе до машини. А тут вибух поряд! Він упав, випустив той клунок, а бджоли всі розлетілися. Ви б це бачили! Підвівся він, дивиться з таким жалем… Махнув засмучено рукою і каже: «Добре, хлопці… Їдьмо…» Ми навіть нічого йому не казали. Із пів години їхали мовчки до безпечної зони, хоча злі були на нього.

А вже потім, як виїхали на нормальну дорогу, почали дико реготати всі. Одне слово, операція з порятунку бджіл не вдалася. Хоч справді, хто б їх там глядів, тих бджілок? Як не обстріл, то дрон чи ще якесь лихо. Та й ми ж не постійно вдома — як підемо «на роботу», то за тиждень повертаємося. Та й оскільки не всі вміють із бджолами дружити, то ходили б ми всі покусані… Краще вже котики-собачки. Тваринок у нас завжди було багато: без них ніяк.

У тиловій частині я прийшов на іншу посаду, не на ту, як був у бойовій бригаді, тому треба було поїхати повчитися, щоб змінити фах. Відбув знов у Полтаву, в той самий інститут зв’язку. І так сталося, що моє навчання почалося саме тоді, коли влучило у вересні 2024 року. Я дивом залишився живий. Урятувало тільки те, що буквально секунди не встиг вийти на подвір’я, бо наша група прямувала до укриття із п’ятого поверху. Поки спустився на перший, вже доходячи до дверей, почув характерний звук вибуху. За фронтовою звичкою намагався там десь упасти, присісти, закритись. А хлопці з нижніх поверхів, що вийшли першими і йшли до укриття, якраз і потрапили під вибух. Це було страшно — загинути в тилу, пройшовши фронт.

Іноді думаю: для чогось я на цьому світі ще потрібен, оскільки мене Бог так береже. Скільки разів уже мав би загинути, стільки хороших людей загинули поруч, а мене якось біда оминає. Хочеться щось зробити таке, щоб не марно прожити. Щоб кожна мить була корисною, важливою, наповненою сенсом. Хочеться дожити і побачити, заради чого це все.

Ми мусимо перемогти. Бо нам же треба тепер жити і за них теж — тих, хто дивиться на нас із небес…

Олена МОКРЕНЧУК,
пресофіцер, підполковник ЗСУ