Про таких людей, як Василь Захарченко, писати важко. І не тому, що про них уже багато написано, а тому, що доводиться зважувати кожне слово, аби не збитися на банальні дифірамби чи оцінки, яких уже звучало і, очевидно, прозвучить іще чимало. Саме тому, коли серед колег ідеться про нашого видатного земляка, письменника, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка, зазвичай просто мовчу. Хоч мовчати вже й не можна.

Узятися за перо спонукало недавнє рішення Черкаської міської ради про увічнення пам’яті Василя Захарченка, якого посмертно удостоїли звання Почесного громадянина міста Черкаси. Як ідеться в документі, «за багаторічну боротьбу в становленні української державності, плідну творчу працю в галузі української літератури та журналістики, значний художньо-публіцистичний доробок, неоціненний особистий внесок у реабілітацію імен справжніх патріотів». Дуже шкода, що таке рішення прийнято лише після смерті цієї мудрої, талановитої й дуже скромної людини. Невже за життя ніхто так і не помітив його подвижницької праці, внеску в здобуття незалежності нашої держави? Адже прожив він у Черкасах майже 49 років!

Цікаво, що це рішення підготувала до розгляду міська рада Черкас ще в середині квітня і за дивних обставин випало з голосування на черговому засіданні. Але зрештою депутати таки вшанували пам’ять патріота України Василя Захарченка. Хоч цілком могли б зробити такий жест ще за життя письменника. Можливо, тоді деякі городяни й не питали б, як окремі депутати: «А хто такий Василь Захарченко?»

Подарунки хрещеного

І справді, хто він? Прочитавши всі його книжки, з певністю можу сказати: великий письменник, палкий патріот. А ще мій хрещений батько. Він з’явився у моєму житті, щойно я став ходити. Потім — удруге й набагато вагоміше — коли обрав шлях журналіста. Маючи за плечима величезний досвід письменницької й журналістської роботи, Василь Іванович не тільки давав загальні поради, а й стежив за моїми публікаціями, аналізував їх, вказуючи на прорахунки й певні здобутки. Рекомендував, що читати. Приносив книжки, завдяки чому я значно розширив світогляд. Звичка багато читати, якій зобов’язаний насамперед Василеві Івановичу, збереглася назавжди.

Василь Іванович частенько бував у нас вдома, адже ми мешкали тоді неподалік нього, а батьки працювали з ним в редакції газети «Молодь Черкащини».

Як і всі журналісти, жили ми скромно, аби не сказати бідно. З голоду, звичайно, не помирали, але розкошувати на мізерну зарплатню не могли, як і купувати дорогі іграшки чи інші речі. Батько любив нагадувати, що в Максима Горького був лише один костюм, тож і нам доводилося будувати хатку по достатку. Яке ж було моє здивування, як Василь Іванович на один з моїх днів народження подарував мені справжню гармоніку і дорогезний костюм. Сказав, що одержав гонорар за видану книжку. Та гармоніка й досі зберігається як сімейна реліквія, хоч уже й не грає так чисто, як колись.

Тепер, згадуючи появу в нас вдома Василя Івановича, не можу позбутися жалю, що так мало спілкувався з ним. Я був ще занадто малим, а він уже відомим письменником, патріотом, який встиг пережити репресії радянської влади, поневіряння в таборах. Його розповіді про тих, із ким довелося зустрічатися в ув’язненні, звучали так, ніби хтось прокручував фільми про далекі події. Вони надовго лишалися в пам’яті й бентежили мою уяву. Іван Світличний, Зіновій Антонюк, Семен Глузман, Ігор Калинець. Вони були разом з ним у тих катівнях.

Давнє інтерв’ю про Стуса

Якось знайшов батькове інтерв’ю з Василем Захарченком, опубліковане в одній з газет. Ішлося про Василя Стуса. Пригадалося, як розповідав Захарченко про цю видатну людину в нас удома. У газетному варіанті фактично нічого не змінилося: «Василь Стус мав чіткий медальний профіль Данте, глибокий погляд чорних очей, які тебе, здавалося, проймали наскрізь, коли з ним розмовляв. Найбільше запам’ятався голос Стуса. Як він читає вірші нам, його донецьким друзям, приїхавши з Києва до батьків на провідини. Теплий, м’який баритон, скоріше лірично-високий з низькими, мужніми модуляціями. Це навіть не читання вірша, а роздум мудрої, доброї людини. Ні грама самозвеличення, штучності».

Точні, вичерпні характеристики, які давав Василь Іванович, характеризували його як людину ерудовану, психологічно виважену. Ось іще цитата з того інтерв’ю про Василя Стуса: «Вразило, як він зізнався мені, що дуже хвилювався, коли в переповненому залі кінотеатру «Україна» на перегляді фільму «Тіні забутих предків» зразу після сеансу вигукнув, стоячи на виході: «Хто проти політичних репресій КДБ української молоді, встаньте!» «Я кричав, — казав він, усміхаючись, від чого гострий вираз його чорних очей злагіднів, пом’якшав, — не пам’ятаючи себе, прямо лементував, ледь розуміючи, що викрикую. Багато встало, бо закінчився сеанс, а чимало вклякло на місцях, приросло до стільців».

Але в КДБ почули його добре й розібрали кожне словечко, і наступного дня він уже вилетів з аспірантури, з другого року праці над кандидатською дисертацією, і його ніде не брали на найчорнішу роботу місяцями, лишаючи сім’ю без копійки на прожиття».

Журналіст став письменником

Як згадує черкаська журналістка Наталя Панченко, Василь Захарченко чудово вмів слухати: «Він часто заходив до нашого робочого кабінету й, завівши про щось розмову, більше в неї не втручався, а просто слухав наші теревені. Як я потім зрозуміла, вони, ці нібито буденні розмови, часто давали йому поживу для створення яскравих образів, моделювання життєвих ситуацій. Уважно читаючи його оповідання, не раз упізнавала той чи інший реальний сюжет чи випадок, про який говорили з письменником. Ось тільки як він його подав, як осмислив, як обіграв! Він заблищав, ніби коштовний камінь у сонячному промінні, переливаючись глибокими кольорами справжніх почуттів, пережитих автором».

Усі, хто знайомий з його творчістю, неодмінно наголошують на глибокому психологізмі повістей та оповідань, точності характеристик і оцінок. У літературу Василь Захарченко прийшов із журналістики, якою займався тривалий час після закінчення в 1958 році Київського університету. Спершу працював газетярем у Кременчуці, потім переїхав у шахтарський край, був редактором у видавництві «Донбас».

У Черкасах написав найкращі повісті й романи, які відзначено преміями. Вийшли «Лозові кошики» (роман «Ярмарок» та оповідання) і «Велика Ведмедиця» (1988), до якої увійшли повісті «Мобілізовані» (тема війни), «Котилися вози з гори» (про українське село 1980-х років, проблеми хліборобської честі та міжособистісних взаємин) і повість у новелах «Велика Ведмедиця» (сторінки з життя Павла Величая), добірка оповідань про війну і сьогодення («Діти», «Пивиха» та інші).

Не раз доводилося чути дискусії, які вів Василь Іванович з батьком, зокрема й на політичні теми. Я підлітком багато чого не міг зрозуміти, але вражала влучність портретів, змальованих письменником. Він немов бачив людину наскрізь — так яскраво й вичерпно говорив про того чи іншого діяча, серед яких найвищі керівники держави. Не раз помилявся в оцінках, але потім, поміркувавши, зваживши всі «за» і «проти», визнавав, що недооцінив тієї чи іншої обставини. Йому ніколи не подобалися псевдопатріоти, керівники, які багато говорять, але дуже мілко плавають.

Чи ти патріот?

Окремо слід згадати про дискусію, яку розгорнув Василь Захарченко в місцевій газеті «Черкаси» про патріотизм колишніх комуністичних ветеранів-партійців та їхніх прихильників. Оскільки це було в період перших років незалежності України, важливо було розставити всі крапки над «і» в суспільному протистоянні, показати справжнє обличчя тих, хто закликає під червоні прапори, тягне в комуністичне минуле.

У Захарченка це вийшло чудово: не ображаючи ветеранів, він звернувся до їхніх високих почуттів, цінностей, які вони обстоювали, за що воювали. Проте толерантна, патріотична публіцистика письменника наштовхнулася на твердокам’яну позицію окремих партійців, які в ті роки ще лишалися у владі або ж мали з нею тісні стосунки. Вони й організували цькування письменника, а водночас і газети. Справа дійшла мало не до її закриття. На жаль, тоді мало хто в області, зокрема й пишуча братія, підтримав Василя Івановича. Як резюмував один із київських літераторів, звичайно ж, письменник і патріот Захарченко мав цілковиту рацію, звертаючись до ветеранів, аби вони згадали про свою неньку-Україну, однак суспільство, мовляв, було ще не готове сприйняти таку позицію. Він надто випередив свій час.

Так, можливо, й не готове. Очевидно, Василь Захарченко бачив набагато далі, ніж його сучасники. Тому й говорив про те, що було для нього таким очевидним, що боліло.

Ми самі дозволили знахабніти Московії

Часто дорогою на роботу зустрічав його, зосередженого й заклопотаного. Письменник поспішав в архів, де разом з іншими членами редакційно-видавничої групи «Реабілітовані історією» працював над відновленням імен патріотів України. Він розцінював свою роботу як данину шани жертвам найжорстокішої державно-політичної системи, борцям за волю й незалежність України. А відновлені імена патріотів — як своєрідну засторогу тим, хто прагне повернути колесо історії назад.

Доречною, мабуть, буде ще одна цитата із щоденника письменника від 22 червня 2005 року, яка свідчить про напругу, з якою він обдумував майбутнє нашої держави: «Ми, українці, найнещасніший народ у світі, бо жоден народ не має у себе під боком такого підступного, підлого, азіатськи жорстокого, татарськи бездушного сусіда. Ми й самі винні, що з дурості своєї дозволили знахабніти Московії, добровільно піддавшись їй 1654 року в Переяславі. Цим ми надзвичайно употужнили цю дику імперію — лігши під її ноги живим мостом у Європу». Є над чим подумати сучасним політикам.

Однак він був невиправним оптимістом і вірив у щасливу зірку України. Про це свідчить уся його творчість, пронизана високою правдою народного життя, обстоюванням людської гідності й порядності. Честь, совість, правда, патріотизм — основні морально-психологічні категорії письменника і його героїв.