Визволення по-російськи

СТОРІЧЧЯ ЗАБОРОНИ УКРАЇНСЬКИХ КНИЖОК У ГАЛИЧИНІ

Визволення по-російськи

ПАРАЛЕЛІ. У маніфесті головнокомандувача російської армії великого князя Миколи Миколайовича, виданому під час вторгнення царських військ до Галичини, помпезно стверджувалось: «Довгі роки страждав руський народ (ішлося про українців в Австро-Угорській імперії. — В. Ш.) під іноземним гнітом. Не буде більше поневолення Русі. Спадщина святого Володимира, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа піднесе прапор єдиної великої неділимої Росії!»

Чимало українців, «визволених» з-під цісарського гніту, хоч як це дивно, сприймали цю шовіністичну агітку за щиру правду, доки не зіткнулися з реаліями набагато жорстокішого поневолення. Зокрема 13 жовтня 1914 року ново?призначений царський генерал-губернатор окупованої Галичини граф Бобринський підписав розпорядження про заборону українських книжок на «визволених» територіях. Літературу, вилучену з публічних бібліотек, складів видавництв і книгарень, осередків «Просвіти» і навіть особистих книгозбірень, спалювали, а за найменший спротив цьому варварству, згодом перейнятому гітлерівцями, нещадно карали за законами (точніше, без огляду на них) військового часу.

50 РОКІВ З ДНЯ ВІДСТАВКИ МИКИТИ ХРУЩОВА

Кремлівський шторм

ПОГЛЯД. У квітні 1964 року радянська країна помпезно відзначила 70-річчя тодішнього першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР Микити Хрущова, якого буквально через півроку усунули від влади з єзуїтським формулюванням «згідно з особистим проханням у зв’язку з похилим віком». Зрозуміло, що ніхто не вірив у добровільність цієї відставки, а на закритих зборах партійцям навіть відверто роз’яснювали, що «Микитку турнули за волюнтаризм і суб’єктивізм».

Втім, усунення Хрущова від влади громадяни СРСР сприйняли схвально, хоч нині його зазвичай трактують як «палацовий переворот» та «відмову бюрократичного апарату Комуністичної партії від політики реформ та початок згортання демократичних процесів у державі». Та чи справді йшлося про відставку ліберала і реформатора, на зміну якому прийшла епоха застою із напівживим від старості Брежнєвим?

Поза сумнівом, до заслуг Хрущова належать засудження культу особи Сталіна, активне сприяння країнам третього світу в їхній деколонізації, початок освоєння цілинних земель, радянський прорив у космос. Однак навіть винесення з Мавзолею тіла «батька всіх народів» не стало початком очищення країни від духу сталінізму, а запуск першого в історії людства штучного супутника Землі та політ Гагаріна фінансувались за рахунок рабської праці колгоспників, які трудились за палички-трудодні й були позбавлені права не лише на вільний вибір місця проживання, а й на державну пенсію у старості.

Саме за особистим розпорядженням «ліберала» Хрущова радянські війська в 1956 році потопили у крові спробу угорців відстояти демократію, а у 1961 році — розстріляли мирну демонстрацію робітників промислових підприємств у Новочеркаську. До речі, коли генерал-фронтовик Григоренко спробував поширити інформацію про цю жорстоку розправу, його відправили до психлікарні, звідки нашого земляка звільнили лише після приходу до влади Брежнєва.

Утім, все це видається дрібничками на тлі двох масштабних протистоянь, що поставили світ на межу ядерної війни.

Першим стала Берлінська криза 1961 року, коли на кордоні між Західним і Східним Берліном радянські та американські танки стояли із заведеними двигунами на відстані якихось сто метрів.

Другим — Карибська криза 1962 року, коли людство від ядерного апокаліпсису врятували лише диво та поступливість американського президента в обстоюванні «законних інтересів» США на Кубі (чи не правда, напрошуються цілком конкретні паралелі з нинішніми заявами Путіна щодо «інтересів» Росії в Україні, хоч, на відміну від «острова свободи», на українській землі ніхто ракет з ядерними боєголовками не розмістив і робити цього не збирається).

Не дивно, що на момент відставки Хрущова у нього фактично не залишилось прихильників: військові не могли пробачити масштабного скорочення армії; робітники не могли заробити не лише на м’ясо і масло, проти підвищення цін на які протестували розстріляні у Новочеркаську маніфестанти, а навіть купити вдосталь хліба; колгоспників позбавляли права на ведення особистого підсобного господарства, за рахунок якого вони виживали; віряни зазнали гонінь, рівних за масштабами антирелігійній кампанії 1930-х років; інтелігенцію не влаштовував ні рівень достатку, ні рівень свобод.

Як свідчать самі учасники змови, Хрущов перед від’їздом у відпустку запитав у тодішнього секретаря ЦК КПРС Миколи Підгорного, чи причетний той до групи, яка нібито планує відставку першої особи держави. Отже, радянський лідер знав або здогадувався про навислу загрозу, однак не вдався до рішучих дій. Найвірогідніше, як досвідчений політик, він усвідомив безперспективність і непотрібність подальшого чіпляння за владу. Навіть за це Хрущов заслуговує на повагу, адже він став єдиним керівником радянської держави, якого не винесли у прямому значенні слова з владного крісла на місце вічного спочинку.

Натомість молодий і енергійний Брежнєв розкріпачив колгоспників та забезпечив громадянам СРСР небачений до того високий рівень життя. Однак запам’ятався він не вагомими досягненнями, завдяки яким дехто донині з ностальгією згадує радянські часи, а своєю старечою неміччю та колекцією нагород. Власне, йдеться про досі незасвоєний урок, що марно чіплятися за владу, через що як великих політиків ні Єльцина, ні Путіна аж ніяк не згадуватимуть.

75 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ЛЬОТЧИКА КУЛІШЕНКА

Караючий меч Кулі-Шена

ГЕРОЙ. Дехто з науковців вважає, що Друга світова війна розпочалась не у Європі, а з масштабної агресії Японії проти Китаю. Причому ситуація тут багато в чому нагадувала трагічний початок німецько-радянської війни, коли за лічені дні авіації нападника вдалося досягти повного панування в повітрі. Втім, з однією суттєвою відмінністю — в Китаї варварські бомбардування щільно забудованих житлових кварталів міської бідноти, де для спорудження халуп використовувались переважно підручні легкозаймисті матеріали, спричиняли масштабні пожежі, в яких страшною смертю гинули відразу тисячі мирних людей.

Тож цілком закономірно, що особливу повагу китайців викликали радянські льотчики, які прибули до Піднебесної на прохання її офіційної влади. Та, як стверджував герой фільму «Біле сонце пустелі», Схід — справа делікатна, тому не меншою грозою, ніж літаки-винищувачі, для японської авіації стали бомбардувальники китайських ВПС, пілотовані радянськими екіпажами. Для противника, що звик до своєї якісної переваги у військовій техніці, справжньою несподіванкою виявились далекі повітряні рейди «китайців» та нищівні удари по аеродромах. На цих літовищах базувались літаки, що тероризували насамперед мирне населення великих міст Китаю.

Так, якщо сумарні втрати японських ВПС за весь період участі в боях радянських льотчиків становили 986 літаків, то 3 жовтня 1939 року під час лише одного авіанальоту на базу в Ханькоу група бомбардувальників, очолювана капітаном Григорієм Кулішенком, просто на землі знищила 64 японські літаки!

Під час повторного удару по цій же базі, завданого 14 жовтня 1939 року, як відзвітували радянські льотчики, було знищено 36 літаків противника. Втім, самі японці визнали втрату аж 60 бомбардувальників.

Та цього разу із 12 літаків, що брали участь у рейді, три зазнали пошкоджень, у тому числі повітряне судно Кулішенка, а сам пілот був важко поранений. Однак герой-українець не лише долетів до контрольованої китайською армією території, а навіть зумів посадити семитонний літак на мілководдя ріки Янцзи, звідки його згодом витягли, відремонтували і повернули у стрій.

На жаль, сам пілот загинув від ран. Отож третій, не менш результативний, удар по базі Ханькоу загін Кулішенка завдав уже без свого командира. Загалом, за радянськими даними (як виявилось згодом, навіть дещо заниженими), під час трьох рейдів було знищено 136 ворожих літаків, що становило сьому частину всіх втрат японської авіації за період з грудня 1937-го до початку 1940 року!

Не дивно, що для китайців Кулішенко став легендарним героєм Кулі-Шеном, якого в народі прозвали «Караючим мечем». Його подвиги стали темою як для віршів і пісень, так і для сюжету численних книжок у малюнках, що мали величезну популярність серед тоді ще малограмотного населення Китаю.

Та чи багатьом з нас, українців, відомо, що «росіянин» Кулішенко — родом із села Черепин на Черкащині, а очолюваний ним легендарний авіазагін сформували із льотних екіпажів дислокованої на той час у Запоріжжі авіабригади, укомплектованої переважно нашими земляками? Не менш вражає, що герой одразу двох народів — китайського та українського, як засвідчує підготовлена на основі архівних матеріалів книга «Загиблі на чужині», не відзначений ЖОДНОЮ (навіть посмертно) нагородою СРСР.

Утім, навіть з огляду на ретельно відредаговані мемуари учасників тих подій, серед льотчиків і технічних авіафахівців, які захищали небо Китаю, українців не бракувало. Зокрема серед найвідоміших імен — Герої Радянського Союзу Тхір, Супрун, Кравченко, Губенко, кожен з яких заслуговує на окрему розповідь.

200-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ЛЕРМОНТОВА

Приклад, вартий наслідування

ГЕНІЙ. Далеко не кожному відомо, що видатний російський поет, якого нібито нічого не пов’язувало з Україною, «добре розмовляв по-малоросійськи», про що пише у спогадах уродженець Полтавщини Олександр Мещерський. За його свідченнями, Лермонтов навіть володів невеликим маєтком у Малоросії, де не раз бував «з оказією». На думку дослідників, ідеться про місцевість поблизу містечка Переволочна, нині Прилуцького району Чернігівщини.

Боляче і гірко, що приклад великого росіянина, який за власним бажанням освоїв зневажуване в його часи «малоросійське наречіє», нічого не вчить тих наших землячків, що з радістю зрікаються мови батьків, зводячи «двоязичіє» виключно до знання сусідської мови.