Цю адресу в одному зі спальних мікрорайонів Сум добре знають не тільки волонтери групи із промовистою назвою «Ми тут», а й численні сумчани, які щодня навідуються до ентузіастів, щоб допомогти. Як каже волонтерка Лариса Гніденко, такі візити додають сили, снаги, настрою, бо впевнюють: на захист рідної країни стали мільйони співгромадян, які прагнуть підтримати військових, надати їм посильну допомогу, щоб наблизити таку жадану перемогу.

Волонтерську діяльність ентузіасти розпочали ще наприкінці лютого, коли російські війська рвалися до Сум, прагнучи захопити обласний центр і далі рушити до Києва. Але їхні наміри швидко луснули як мильна бульбашка, бо на шляху стали численні городяни — насамперед тероборонівці й волонтери. Саме тоді кілька жителів мікрорайону вирішили приєднатися до волонтерського руху: щоранку вирушали на околиці міста, привозили коктейлі молотова, допомагали облаштовувати блокпости з мішків із піском, установлювати загороджувальні бар’єри тощо. Однак швидко збагнули, що такі візити забирають багато часу на пересування, адже тоді не курсував ні громадський транспорт, ні приватні маршрутки. А пішки не находишся. Ось і вирішили створити власний осередок неподалік домівок.

На той час сформувалася група ентузіастів із так званого шанхайського району — спального, в якому мешкають десятки тисяч людей. Спочатку не мали постійного місця, а з часом міська рада допомогла із приміщенням, відвівши кілька кімнат у будівлі колишнього дитячого садка. Після того робочий день став тривати 12, а коли надходили об’ємні і термінові замовлення — 13-14 годин.

Купол над Україною

Саме тут волонтери планують роботу, складують тканину, мішковину, інші матеріальні цінності, зустрічають представників військових формувань, передаючи насамперед маскувальні сітки, костюми мари та лісовика для снайперів, різні побутові речі, виготовлені власними руками: сидіння, подушки, маскувальні панами, чохли для стволів, спідню білизну тощо. Для їх виготовлення використовують старі меблі та їх залишки — поролон, штучний ватин, спанбонд; закуповують потрібну тканину або приносять із дому. За потреби звертаються до жителів Сум. 

Нині у волонтерській групі «Ми тут» більш як десятеро постійних учасників, а щодня приходять не менш 15—20 людей із допомогою і підтримкою. Тут уже добре знають дідуся, який щомісяця після отримання пенсії приносить 200 гривень на волонтерські потреби. Зокрема придбання ниток, мішковини, фарби. Як зізнається Лариса, жінки не можуть стримати сліз від такої жертовності, а старенький заспокоює: мовляв, вороги не варті їхніх сліз.

Інший ветеран залюбки безплатно гострить ножиці, яким доводиться щодня працювати не менш як 12—14 годин. Сергій Кияшко, волонтерський центр якого розташований неподалік і оснащений за сучасними мірками, завжди допомагає технікою, приладами, зокрема механічним підйомником для піднімання маскувальних сіток. Більш як два місяці працювало подружжя Сергій і Тетяна. І хоч у неї кардіостимулятор, вона трудилася нарівні з іншими.

Так склалося, що кожен з волонтерів відповідає за ту чи іншу ділянку роботи, і тут немає керівника. Однак усе ладиться, бо кожен знає свої обов’язки. Особливо це проявилося під час благодійної акції «Передай тепло душі і серця воїну», що зібрала численних учасників. За визначенням активістів групи, всі ці люди — як захисний купол над небом України: завдяки їм наша армія громить ворога на всіх фронтах і напрямках.

Нитка до нитки, стьожка до стьожки

Пані Лариса запрошує оглянути приміщення, в якому працюють волонтери.

З особливим захопленням демонструє костюми лісовика, мари, якими користуються переважно снайпери. Наголошує, що кожна нитка має місце і призначення, а головне — не відбиває світло: ворог може скористатися відповідними  приладами, щоб виявити місце, де перебуває снайпер. Окремі вимоги до лугових костюмів. Як з’ясувалося, лугова місцевість у жіночому і воєнному поняттях зовсім не схожі, а навпаки, істотно різняться. І якщо спочатку жінки прикрашали вбрання яскравими барвами, імітуючи трав’яний покрив, то після детальних консультацій з військовими віддають перевагу стриманим пожухлим кольорам.

Тонке мистецтво — у прямому і переносному значеннях — розпускати мішковину на окремі нитки, які потім класти одна за одною. Тут потрібні насамперед витримка, посидючість і старанність. Але жінки, як і чоловіки, успішно справляються з будь-якими завданнями — так само, як і юні гуртківці Сумського міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) «Берегиня», які часто приходять на допомогу.

Того дня, коли випало побувати у волонтерському центрі, за швейними машинками трудилися вихователі, працівниці місцевих дитячих садків «Сонечко», «Космічний», «Ясочка», «Червоненька квіточка», а в сусідніх кімнатах жінки плели маскувальні сітки, кос­тюми.  За місяці роботи волонтери виготовили і відправили на фронт тисячі квадратних метрів маскувальних сіток, сотні костюмів для снайперів, численні побутові речі. Із приємністю перелічують виконані замовлення.

Як говорять у центрі, немає дня, щоб до них не приїжджали військові: тоді це стає маленьким святом — віри і надії, спілкування, взаємодопомоги, підтримки. Після таких зустрічей у військових і волонтерів додається сил і настрою, бо захисники впевнюються, що про них турбуються, а добровільні помічники — що їхня праця потрібна фронту, перемозі. Із глибоким болем і жалем називають тих, хто віддав життя на фронті. Як Андрій Авраменко: свого часу приїздив забирати виконані замовлення, а невдовзі дізналися, що його вже немає серед живих.

«Ми тут» не замикаються у сумських географічних межах — волонтери активно співпрацюють з колегами інших міст і місць України. Зокрема, активістка з Києва Олена Курпас підготувала відеозвернення до сумчан та інших волонтерів України, в якому високо оцінила роботу центру «Ми тут». Як наголошують сумські ентузіасти, доки вони тут, Збройні сили України отримуватимуть потрібну і корисну допомогу, наближаючи спільну перемогу.