Для старшого сержанта Ігоря, командира танка однієї із бригад, бої на території держави-агресора почалися з ретельної підготовки.

Відчували жагу помсти

«Насамперед усе планували довго й ретельно, розбирали з офіцерами максимум можливих варіантів. Ми знали, який опорник треба розбити і з якого боку на нього заходити. Нарешті того серпневого ранку ми разом з десантниками вирушили до району очікування.

Почалося все досить тихо — були лише окремі постріли, а приблизно о 7-й годині українські підрозділи вже зачистили ворожий прикордонний блокпост. Ми висунулися колоною. Ішли обережно, бо таки побоювалися російських «пташок». А коли перетинали кордон, було захопливе відчуття — щось на кшталт жаги помсти.

Вийшли до розташування росіян, а там бліндажі були накопані, гармата стояла, ще щось було під маскувальною сіткою. Вадим, навідник нашого танка, почав працювати осколково-фугасними снарядами, рознесли там усе вщент, бо били фактично впритул. Потім почала роботу десантура. Ми її прикривали з танкового кулемета. А коли десантники пішли працювати, ми отримали команду на відкат. По нас уже почали стріляти, та ми увім кнули термодимову апаратуру — поставили димову завісу й відійшли», — розповідає Ігор.

Танкісти зайняли позицію в одній з посадок і чекали: раптом виїдуть ворожі броньовики чи автомобілі, але так нікого й не побачили. Натомість за час очікування бійці знайшли трофейні снаряди, поповнили боєкомплект і послухали ворожі перехоплення.

Роту російських строковиків шукали довго

«Слухати було цікаво, бо, виявляється, роту російських строковиків ніяк не могли спіймати ні росіяни, ні наші, але з перемовин було чутно, що після роботи наших танкістів вороги про опір уже навіть не думали. Потім, ближче до обіду, росіяни трохи отямилися, на нас полетіли літаки, вертольоти. Вони шукали нас, але не знайшли, бо ми добре замаскувалися.

А після зачистки мене викликав командир десантників і каже: «Ми тут танчика знайшли. Візьмете?» Це була старенька сімдесятдвійка. Дивлюсь — стоїть танк з мангалом над баштою. Він був у поганому стані: автомат заряджання не працював, двигун травив повітря. Тоді наш мехвод Паша всі патрубки позатягував, одне слово, за кілька годин усе полагодив, і поїхав трофей до нас у розташування своїм ходом», — розповідає старший сержант.

Ще наші бійці кажуть, що були вражені, як ворог солідно закопувався. Там були шанці майже по 2 метри, ходи сполучень між бліндажами, і все це — вручну, бо слідів роботи екскаватора не було. Та попри таку оборону українські бійці протягом цього найпершого дня пройшли приблизно 50 км, витратили навіть не 30 снарядів, взяли ворожий танчик.

«А далі почалася звична робота: бої, втрати. Знайшли ще один російський танк — Т-90М «прорив». Він був на ходу, але система керування вогнем виявилася під паролем, а тому ми його просто відправили в тил.

Ще був один цікавий випадок. Ми вже стояли біля одного з їхніх селищ, і до нас привели місцевого дідуся та полоненого росіянина. Як так вийшло? Тоді боєць розказав, що начебто має багато кредитів, тому пішов на війну проти України за гроші. А ось цей дід розказав трохи інше: мовляв, група російських «захисників» взяла його в полон. Вони захопили його хату і змусили господаря ходити в магазин і купувати їм алкоголь. Там їх усіх і взяли», — підсумовує спогади Ігор.

Олександр ШУЛЬМАН,
АрміяІnfфоrm, онлайн-медіа Міноборони