Саме фестивальне дійство навіть натяку на ту самотність не мало. Усе, як і раніше, було гучно, яскраво і багатолюдно. Таку концентрацію спілкування навіть у загалом балакучій Одесі не часто зустрінеш. Самотність зяяла з екрана. Принаймні коли там демонстрували українські стрічки. Якось саме цього року означився певний поворот від революційної романтики до глибокого — аж до патології — психологічного самокопання і безжального викриття соціальних виразок, що роз’їдають країну зсередини.
«Говорити сучасною мовою із сучасним глядачем на важливі на сьогодні теми і не тікати від реальності», — так коротко взявся визначити головну тенденцію різнопланової й різножанрової національної програми український режисер і сценарист Роман Бондарчук. На ОМКФ він працював у журі конкурсу європейських документальних фільмів. А також отримав тут «Золотого Дюка» за найкращий український повнометражний фільм. Його Dixie Land — розповідь про дитячий оркестр і долі його артистів журі національного конкурсу визнало найкращою з-поміж 6 кінострічок.
Високу оцінку на фестивалі отримала й тепла споглядальна стрічка «Головна роль», у якій режисер Сергій Буковський зняв свою матір артистку Ніну Антонову, за що вона отримала «Дюка».
Дві українські повнометражні ігрові стрічки брали участь у міжнародному конкурсі. У них не тікали від реальності, мова була цілком сучасною, але пересічний глядач їх не розумів, хоч професійний вважав достойними. А від журі ми почули лише про те, чому вони не в лідерах.
Холодно
«Ми сподівалися побачити більше душі, хотіли б, щоб ці фільми були не настільки холодними, — зізнався голова журі міжнародної конкурсної програми німецький режисер Крістіан Петцольд. — Було б надзвичайно приємно наступного року повернутися і відчути захоплення від надзвичайної історії й теплоту українського кіно».
«В українських фільмах ми раді були побачити безумовний пошук нової мови, бажання знайти власне «я», — каже ще один учасник міжнародного журі кінокомпозитор Євген Гальперін. — Насправді пошук мови часом затьмарює головну ідею».
Довгі, часом одноманітні плани й часті повтори мали б підкреслити душевний стан чоловіка, що на межі 50-річчя втратив майже все, що було йому миле й прив’язувало до життя: кохану жінку, батька і навіть старого кота. Але пересічний глядач від цих прийомів не у захваті.
«Я, мабуть, ще не доросла до таких фільмів», — кинула на ходу якась жіночка, полишаючи залу на середині фільму «Рівень чорного» Валентина Васяновича, представленого у міжнародній і національній програмі фестивалю. Логічно, що він здобув відзнаку «кіно не для всіх» від Міжнародної федерації кінопреси.
Дві історії, одна моторошніша за другу, поєднані в стрічці «Січень — березень». Одна жінка страждає від важких травм, яких зазнала в автокатастрофі, в другої мати переживає розпад особистості, спричинений хворобою Альцгеймера. До речі в різних фільмах — довгих і коротких — раз по раз засвідчувалося, що радіти життю у цій країні неможливо. Молода продавчиня супермаркету, що встигає за перерву збути вкрадені панчохи і винести на смітник свого викидня (короткометражка «Технічна перерва»), божевільні від отупіння і горілки селяни (фільм «Припутні»), дівчина, яку психічно скалічив власний батько (короткометражка «До фігури батька»). Атмосфера безвиході у багатьох фільмах. Де ж теплі історії, що їх хотілося б побачити міжнародному журі?
Із тим, що в багатьох українських стрічках «сюжет не був головним», погоджується і представниця журі національної конкурсної програми український драматург Наталя Ворожбит. З одним лише нюансом — її це влаштовує: «Мені часто заважає добре зроблений сюжет і струнка сюжетна лінія. Хочеться, щоб було більше неочікуваного в конкурсному українському кіно. Чекаю від фільмів одкровень».
Тепліше
Мимоволі подумалося, що для міжнародного конкурсу можна було запропонувати інші стрічки. «Припутні» Аркадія Непиталюка мають по-своєму теплу історію, з героями не хтозна-якої краси душевної, але не злих.
Реакція Наталі Ворожбит на спробу когось із журналістів записати цей фільм до розряду телевізійного мила була емоційною: «Коли-небудь на телебаченні була можливою така відверта розмова про українське село? Ви бачили колись таку органічну гру акторів? Ви бачили такий реалізм, від якого мурашки по шкірі?» На фестивалі стрічка отримала спеціальну відзнаку національної програми.
Хороший сюжет у дебютному повнометражному кіно Марини Степанської «Стрімголов». Режисер запевняє: «Для мене подія показ фільму в Одесі. Хвилююся, бо це перша зустріч стрічки з українською публікою. Вважаю це найкращим місцем для такої зустрічі».
Чудово склав одеський іспит і Павло Остріков з короткометражкою «Випуск-97». Тут теж самотність і відчайдушна, приречена на провал спроба вибратися із неї. І суголосний короткометражний «Дюк» від журі національної програми.
Тема самотності аж ніяк не була програшною, бо іспанську стрічку «Літо 1993», яку визнало найкращою міжнародне журі, було визначено саме як «історію самотньої маленької людини, яка дуже прагне любові». А ось гран-прі фестивалю, чию долю традиційно вирішує глядацька аудиторія, отримала комедійна драма «Король бельгійців» режисерів Петера Бросенса і Джесіки Вудворт. У стрічці йдеться про балканську подорож короля Бельгії Ніколаса ІІІ. Один із продюсерів стрічки Міра Сталєва секретом успіху цієї дорожньої історії вважає «сплав реальності і легкого гумору». Саме він, мовляв, підкупив одеську аудиторію.
«Почуття гумору — це те, що глядач розуміє всюди», — каже ще один тріумфатор ОМКФ-2017 китайський режисер Ґен Цзюн. Його фільм «Вільно й легко» отримав відзнаку міжнародного журі й порівняння з творами про Остапа Бендера.
«Нині бути великим режисером важче, ніж у 1960-х», — зауважила видатна польська режисерка Аґнєшка Голланд. На ОМКФ вона отримала «Золотого Дюка» за внесок у кіномистецтво. Чому раніше було легше? «Режисери пережили Другу світову війну, комунізм тощо. У них була величезна історія, яка сформувала їхній характер і бачення світу. В моєму й наступних поколіннях було багато талановитих хлопців, але в них не було тем. Не вважаю, що потрібно пережити трагедію, щоб створити щось значуще».
Здається, мало хто в Європі має таку причетність до драм і трагедій, як українці. І визнаний у світі продюсер і режисер Маріанна Каат (на фестивалі вона оцінювала європейські документальні фільми) вважає це лише однією з передумов можливого кінематографічного піднесення нашої країни.
«Україна стоїть перед великими викликами, а українське кіно — це дуже серйозна заявка на великий масовий успіх. Усе це могло народитися у вільній країні, яка пережила шок, де на державному рівні почали підтримувати індустрію кіно».
Ентузіазм не має бути голим
«Я радий, що вдалося переконати перших осіб держави, і на цей рік на підтримку кіно було передбачено півмільярда гривень», — розповідав журналістам на червоній доріжці фестивалю міністр культури Євген Нищук. Дуже переконлива ця цифра на тлі тих 63 мільйонів, що дала держава на кіно у 2014-му. Підтримку від Держкіно було видно у титрах багатьох українських фільмів. Повністю за рахунок держави було знято стрічку «Стрімголов». На неї було надано 10 мільйонів гривень. Фільми, зняті за підтримки Держкіно, ніяк не схожі на пропагандистську заказуху. Серед них були й такі, що доволі жорстко критикують нинішню дійсність. Є всі підстави вважати, що головний критерій під час розподілу коштів — якість кіноматеріалу. Сподіваємося, що українські стрічки збиратимуть повні зали глядачів, звиклих до гарного кіно. А Одеський кінофестиваль обіцяє і надалі допомагати у цій добрій справі.
Ми в Google+