Історія про те, як російські військові розлучили чотирирічну Алісу з мамою, облетіла весь світ. Це сталося у травні, у День матері. Через пів року маму дівчинки під час чергового обміну військовополоненими вдалося повернути додому.

Кореспонденти Укрінформу зустрілися з медсестрою, яка доглядала поранених військових у бункері Азовсталі, Вікторією Обідіною.

27-річна Вікторія (позивний «Рибка») зараз перебуває у Дніпрі, де проходить реабілітацію та відновлює всі свої документи. Як виявилося, військові росії залишили собі «на згадку» паспорт, особисті речі та прикраси Вікторії.

Вперше у реальному житті ми побачилися з нею 17 жовтня, у день обміну. Худенька, невисока на зріст дівчина в пуховику не могла повірити, що повернулася додому. Вона була збентежена увагою журналістів і найбільше хотіла почути голос доньки.

За тиждень ми зустрілися знову. Вікторія змінила зачіску (обрізала волосся) і взула улюблені підбори.

Бункер Азовсталі

На Азовсталь Вікторія приїхала за наказом командира 10 березня.

«У нас був окремий бункер, де перебували тільки військові. Хлопці були в різному стані: тяжкі, середнього ступеня тяжкості. До моїх обов’язків входило ставити крапельниці, уколи, антибіотики й таблетки роздавати, перев’язувати», — пригадує дівчина.

До цього вона працювала в шпиталі і не мала такого досвіду надання медичної допомоги.

«Я ніколи не була присутня на операціях, не бачила, що відбувається, коли людина втрачає ногу. Я навіть перев’язки не робила жодного разу. Це був мій перший досвід. Коли привозять хлопців без ноги і руки, все відходить на другий план, ти зосереджуєшся на рані і розумієш, що треба терміново обробити. У бункері я одна ніколи не була, з нами були лікарі, вони координували всі рухи. Не було такого, що ти стоїш перед людиною і не знаєш, що робити», — розповідає вона.

У цей же час у місті, на відстані лише однієї зупинки від заводу, у підвалі 9-поверхового будинку на Вікторію чекала її чотирирічна донька Аліса. Поки мама доглядала поранених, дитина жила з нянею та родичами. Агресор обстрілював місто: мобільного зв’язку майже не було, магазини не працювали, запаси їжі та води закінчувалися. Приблизно в 20-х числах березня Вікторія наважилася забрати дівчинку до бункера.

«Якогось дня я звернулася до одного з військових з «Азова» з проханням забрати дитину. Він запитав: «Готова їхати?» Я сказала: «Так». Одягла амуніцію, і ми поїхали. Було страшно. Рухалися під авіацією, і наша машина була єдина, яка виїхала із заводу і поверталася назад. Було кілька хвилин, щоб зібрати речі, забрати Алісу, посадити в машину і повернутися. Коли я під’їжджала до квартири, то вже не було вікон, нічого не було. Забрала її з бомбосховища, і ми поїхали», — згадує Вікторія.

Незважаючи на те, що дитині було лише чотири роки, дівчинка розуміла, що в бункері мама працює і відволікати її не можна. Аліса навіть намагалася допомагати — роздавала знеболювальні пораненим. «Це скорочувало мені роботу майже на годину. Я їй видавала, говорила, скільки і кому можна», — розповідає співрозмовниця.

За крок від волі

18 квітня з’явилося дуже коротке відео, зняте в бункері. На кадрах маленька Аліса сказала, що хоче, щоб її евакуювали. За кадром йшлося про те, що мама дівчинки — військова медикиня і вони разом перебувають у бункері заводу.

5 травня за сприяння Міжнародного Комітету Червоного Хреста, Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій було організовано «зелений коридор». Із заводу тоді виходили цивільні.

«Я була єдиним медиком з дитиною, і мене спробували вивести як цивільну. Мені довелося сказати, що я цивільна. Сподівалася, що так вдасться виїхати», — каже Вікторія.

Після виходу з бункера всіх людей відвезли до Безіменного, де був так званий фільтраційний табір. «Розпитували, хто я. Але вони (російські військові — ред.) одразу знали, що я військова. Вони бачили те відео... Вони подивилися на Алісу і впізнали її, запитали в мене, чи це моя дитина. Я, звісно, відповіла: «Так, моя». Тож відео, з одного боку, пішло на користь, тому що дізналися, що в бункерах є діти, люди похилого віку, а з іншого — зіграло злий жарт. Вони моніторять усе, у них є якісь бази», — пригадує Вікторія.

7 травня евакуаційні автобуси мали вирушити з Безіменного до Запоріжжя. У фільтраційному таборі російські військові заявили, що забирають Алісу до дитячого будинку, а Вікторію відправляють у полон. Дівчина попросила Червоний Хрест, який на той момент був у таборі, дозволити зателефонувати мамі. «Вона сказала, щоб я везла дитину до Запоріжжя», — згадує коротку розмову медикиня.

У Безіменному в наметовому містечку Вікторія познайомилася з дівчиною на ім’я Валерія та написала на неї довіреність, щоб та змогла вивезти дитину.

«Я пішла проводжати Алісу... сіла в автобус і... поїхала. Вони (військові — ред.) мене втратили. Я сіла в один автобус з Алісою, але не поруч, а на різних сидіннях. У Мангуші евакуаційна колона зупинилася, солдати зайшли в автобус і сказали: «Дівчина, на вихід». Мене вже шукали, у них були фотографії. Я розуміла, що мене знімуть», — розповіла про свою спробу вирватися Вікторія.

Запотиличник — і  обличчям у землю

До Запоріжжя тоді Аліса приїхала пізно вночі. Дівчинка була налякана, але при цьому з неї неможливо було витягнути ні слова про її маму.

Запитую Вікторію, чи готувала вона до евакуації Алісу, чи проводила бесіди.

«Я дізналася про можливу евакуацію за два дні до неї. Зібралася, щоб бути готовою. Ніхто не знав, у який саме момент надійде команда і треба буде виходити. Я сказала Алісі, що не можна говорити, що ми бачили солдатів, що допомагали пораненим. Я просто медсестра, ходжу в лікарні в білому халаті. Дитина не видала мене і хлопців. Вона дуже кмітлива дівчинка і все розуміє з пів слова. Я дуже сподівалася, що ми пройдемо фільтрацію».

Після того, як Вікторію зняли з автобуса в Мангуші, її відвезли до місцевого райвідділку. Як зізнається дівчина, «там були побої, щоб вибити хоч якусь інформацію».

«Били по голові, за шию хапали, до землі прикладали обличчям, по ребрах били. Уже не було страшно, я розуміла, що Аліси зі мною тепер немає — і це головне. «Мене посадили в камеру, а 9 травня забрали до Донецька у відділ боротьби з організованою злочинністю — на той момент вже як військову», — пригадує вона.

Уже в Донецьку Вікторію змусили дати інтерв’ю російським ЗМІ. Про це їй не дуже приємно згадувати сьогодні, але тоді не дати його не могла. Вікторію попросили нафарбуватися, одягти сукню, причепуритися, щоб створити враження, що окупанти дуже добре ставляться до українських полонених.

«Сказали, що говорити, я сказала. Мені наказали звернутися до Верещук, щоб мені повернули дитину, але я цього не хотіла. Я намагалася дивитися вбік, а не в камеру, ставила якісь незрозумілі запитання і, на щастя, ті кому треба, зрозуміли, що щось не так. Після інтерв’ю мені дозволили зателефонувати родичам. Я зателефонувала мамі і всіма можливими способами дала зрозуміти, що не варто повертати дитину, а все, що я сказала, — неправда», — каже Вікторія.

Донецьк і Оленівка

Через деякий час її перевели до ізолятора тимчасового тримання у Донецьку.

«Умови жахливі, на прогулянки не виводили, їжа несмачна, без солі, але годували тричі на день. Повітря не циркулювало, вікна не відчинялися, вентиляції забиті. По одному в камерах сидіти не можна, нас там було то троє, то четверо. У кожного окрема «шконка» (нари — ред.), туалет, вода з крана, душ раз на тиждень, медичну допомогу не надавали взагалі», — розповідає вона.

Вікторія згадує, як потягла м’яз і попросила «смотрящіх» дати їй мазь. На що почула відповідь: «Полежи, і все минеться». Каже, що полежати довелося не менше ніж півтора тижні, і лише потім усе справді минулося.

1 липня Вікторію перевезли до Оленівки. Там полонених змушували працювати, їй треба було ходити на периметр і полоти траву. Тих, хто відмовлявся працювати, відправляли до камери штрафників.

«Медицини жодної, замість вікон щити залізні з дірочками просвердленими. Літо, а повітря майже не було. 4 на 5 метрів камера, і там нас жило 11 людей, потім переселили в камеру на шість місць, там нас жило вже 24 особи. У камері були цивільні полонені, які хотіли залишитися на території росії. Вони зневажали нас за те, що ми такі проукраїнські», — згадує вона.

В Оленівці дівчата жили в ДІЗО (дисциплінарний ізолятор), а полонених чоловіків тримали в бараках. Потім дівчата дізналися про теракт.

«Того дня нам закрили «годівниці» на дверях, усе зачинили, стався вибух. Думали, що нас обстрілювали. Потім ми дізналися, що це «прилетіло» нашим хлопчикам, на ДІЗО почали переводити поранених», — розповідає співрозмовниця.

У приміщенні, де жили полонені, було радіо, з якого постійно звучали російські новини. Тільки-но проскакувала українська радіохвиля, її швидко вимикали.

«На стінах ми писали дні, рахували так. Кожен знав, хто скільки сидить. Подруг знайшла там: підтримували одна одну, ділилися всім, що було. Дуже багатьох ще не обміняли», — каже вона.

В Оленівці на дівчат тиснули морально: у сусідніх камерах знущалися з українських військових, а дівчата мали мовчати і слухати.

«Моральний тиск дуже сильний, коли ти розумієш, що зараз б’ють людину, яка з тобою служила, тебе захищала, а її б’ють просто за те, що, наприклад, є українське татуювання або щоб підписав якісь покази», — розповідає вона.

Вікторія зізнається, що окупанти намагалися переманити її на свій бік, запевняли, що всім забезпечать. Говорили,  що Україна не підтверджує полонених, зриває обміни, не чекає нікого додому.

Важливий дзвінок

Перебуваючи в полоні, Вікторія постійно просила, щоб їй дозволили зателефонувати мамі. Вона дуже хотіла дізнатися, де Аліса.

«Я ж не знала нічого. 3 жовтня в Аліси був день народження (5 років виповнилося — ред.), і я дуже просила зателефонувати. Не дали. Дозволили 4 жовтня. Це була дуже коротка розмова, буквально хвилина», — каже Вікторія.

Прошу переказати, про що тоді говорила з мамою. «Мамо, це я», — кажу. Вона здивувалася і зраділа. Я спитала, де Аліса. Вона швидко дала їй слухавку. Аліса казала, що дуже скучила, хоче побачити та обійняти. Мама запитала, де я, я сказала, що в Оленівці».

Розмова відбувалася у присутності трьох військових рф. Вони одразу окреслили, що Вікторії можна говорити.

Таганрог

Найстрашнішим у полоні був день, за словами Віки, коли її та ще трьох дівчат відвезли до Таганрогу. Це було 14 жовтня.

«Нам сказали: «З речами на вихід». Зв’язали руки, очі, посадили в «Урал», і ми не знали, куди їдемо і що буде далі. Було страшно. Нам говорили, що там ставлення жахливе. Там били, словесно принижували. ... там теж було СІЗО. Там із жінками (наглядачками — ред.) зіткнулася. Вони набагато зліші за чоловіків», — пригадує вона.

День обміну

Близько 4:30 — 5:00 ранку дівчата почули знову: «З речами на вихід!» Цього разу полонених було багато, усіх збирали по прізвищах, забрали речі та документи.

«Кому шльопанці залишили, кому кросівки... сталося так, що дехто вийшов без взуття. Нам зв’язали руки, посадили в конвоїрську машину і повезли до аеропорту. Там ми сіли у вантажний літак, сиділи «ялинкою», зі зв’язаними руками, очима. Ми розуміли, що їдемо поруч зі своїми, але не знали, хто де.

Розмовляти не можна було. Голову треба було опустити. Коли ми вийшли з літака, нам дозволили розв’язати очі та пересадили до «Уралу». Ми розуміли, що прилетіли в Джанкой і потім їхали у бік Запоріжжя. Нас привезли, поставили обличчям до мосту (розбитий міст у районі села Кам’янське — ред.), який ми мали перейти, і коли побачили свої автобуси, то зрозуміли, що нас обміняють. Але все одно боялися, а раптом щось зірветься. Коли перейшли міст і вже зрозуміли, що на підконтрольній Україні території — це незабутні враження», — пригадує Вікторія.

Перші два дні дівчата не вірили, що на волі, а зараз знову вчаться до неї звикати.

У день обміну Вікторія одразу зателефонувала Алісі. Вони довго говорили і вперше за пів року побачили одна одну по відеозв’язку. Вікторія каже, що за цей час Аліса подорослішала. Поїхати до доньки зараз вона не може: треба відновити всі документи та пройти реабілітацію, лише — до Польщі. Це буде її перша в житті поїздка за кордон.

Плани на майбутнє

18 грудня Вікторії виповниться 28 років. Попросила її трохи пофантазувати та уявити, яким буде день народження.

«Він буде в ресторані. З моїми рідними, близькими, подругами. Буде затишно, весело, сімейно, і мир буде».

Зараз Вікторія мріє зустрітись із донькою. А ще вони обидві мріють про машину, яка обов’язково буде червоного кольору. Аліса так хоче.

«Потім, можливо, навіть продовжу службу в армії. Після всього пережитого гріх іти. Стільки нових навичок… такий досвід», — зізнається дівчина.

А ще їй дуже хочеться, щоб швидше звільнили всіх тих, хто залишається в полоні.

Біль і пам’ять

Запитала у Вікторії, чи була в бункері людина, яку вона пам’ятатиме завжди. Виявилося, що так. «Той самий військовий, який допоміг мені забрати Алісу з дому. На жаль, не знаю ні як його звуть, ні його позивний. Я просто тоді звернулася до нього по допомогу, а він просто мені допоміг. Я дуже вдячна йому. Коли почався обстріл, а ми в квартирі були, то він сидів з Алісою, а я збирала речі. Уже в бункері він привозив їй різні смаколики, намагався допомагати... Його вбив снайпер. Це було потрясіння. Він був дуже хорошим хлопцем з «Азова».

Вікторія називає Маріуполь рідним містом, містом-героєм і вірить, що воно повернеться до України. Бункер «Азовсталі» називає найгарячішою точкою світу та пишається тим, що там була.

На запитання, що могла б сказати про Червоний Хрест, відповіла: «Це «зелений коридор», без якого я і дитина, можливо, не вийшли б із бункера, і невідомо тоді, чим закінчилася б наша історія».

Ольга КУДРЯ,
Укрінформ