Донедавна його ім’я було відоме лише вузькому колу істориків Другої світової війни, найближчим родичам, друзям, землякам. Адже чи міг українець встановлювати переможний прапор над фашистським рейхстагом разом із загальновизнаними героями росіянином Михайлом Єгоровим та грузином Мелітоном Кантарією?

А історична правда виявилася іншою

Так, не тільки міг, а й насправді під свинцевими кулями і неймовірним вогнем він, українець Олексій Берест, штурмував останні горішні поверхи головної ворожої цитаделі, аби на самісінькій верхівці прив’язати солдатським паском прапор Перемоги, що поставив масштабну крапку у кривавому протистоянні з ворогом.

Деталі завершальної операції багато років залишалися під ідеологічним замком, а прізвище уродженця села Горяйстівка нині Охтирського району Сумської області майже не згадували ні в історичних підручниках, ні кінофільмах, а якщо й згадували, то напівпошепки. Нині ім’я Олексія Береста знають мільйони співвітчизників, а на Охтирщині живуть нащадки Героя, які з гордістю згадують знаменитого родича. Свого часу вийшла друком повість охтирського журналіста Миколи Мотренка «Я прикрию!», уривки з якої проливають світло на дитячі роки майбутнього героя.

«У старі часи нестатки не забували горяйстівців. Навідувалися майже до кожної хати. Але чи не найдовше затримувались у Прокопа і Христини Берестів. Коли більше хліба мали, коли менше, але його ніколи не вистачало до нового. Картопля виручала. Бідували Берести. Але нестатки зносили терпляче і мужньо, ніколи не впадали у розпач.

Подарувала дружина Прокопові Бересту аж шістнадцятеро діточок. Ось тільки пережили злигодні й виросли лише дев’ятеро. Урожай був значно більший на дівчат. Та послала їм доля і двох синочків — майбутніх годувальників: старшого Лаврентія і Олексія, який з’явився на світ 1921 року.

Та неждано в їхню сім’ю прийшла біда. Тяжка хвороба спіткала Христину Вакумівну. Невдовзі поховали матір. Загорювавши по коханій дружині, не набагато пережив її Прокіп Никифорович. Так 11-річним залишився Олексій круглим сиротою під опікою старших сестер Марини і Катерини. Навіть дорослим ласкаво називав їх «мої любі мами». Обидві вони назавжди залишились і міцно пустили коріння на батьківській землі.

До школи Олексій ходив з великим бажанням, і науки давалися йому легко. Мав чудову пам’ять, та відвідував заняття із тривалими перервами. Восени і навесні треба було допомагати сестрам на городі, худобу пасти. А взимку — інша біда. Іноді зовсім не було у що взутися й одягти нічого. Щоправда, згодом цьому зарадила старша сестра Оксана. Тоді вона була уже заміжня і жила в Одесі. Сякі-такі статки мала. З дому написали їй про труднощі. Приїхала якось Оксана в гості й привезла черевики та фуфайку: «Оце тобі, братику, щоб вчився добре». Як він зрадів тоді цим дорогим подарункам. Щоправда, черевики швидко стали тісними, а фуфайку носив протягом кількох років, хоч і рукава стали короткуватими.

Семирічки йому так і не вдалося закінчити. Улітку 1936-го 15-річний Олексій разом з дорослими трудився на збиранні колгоспного сіна. Той наповнений турботами серпень став для нього важливим життєвим уроком. Щоправда, спершу на жнивах дісталась Олексієві, як він вирішив, дитяча робота — кінною самогребкою збирав загублені на стерні колоски. Бригадир, мабуть, помітив старанність хлопця і якось, коли той пізно повертався у бригаду під передзвін відшліфованих до блиску зубців самогребки, спокійно, як давно вирішене, сказав йому: «Завтра, Олексію, виходь до молотарки. Людей там не вистачає».

Мабуть, з огляду на зріст і силу відразу поставили його на найвідповідальніше місце — до барабана. Тут він відчув справжнє діло. Потай пишався, що тепер разом з усіма біля молотарки працює. Просто на соломі в колі жниварів міг обідати, втамувати спрагу холодною водою з великої діжки. Навіть розмовляв на рівні з дорослими.

У свої перші жнива й побачив потужну самохідну машину з великими шипованими колесами і відразу захопився нею.

Тільки першим, неодмінно першим!

Щоб цілком зрозуміти це, треба розповісти про одну рису характеру Олексія Береста. Усі, хто знав його в юності й уже зрілу пору, стверджують, що в будь-якій справі він не хотів і не міг бути в тіні, на другому плані. Тільки першим, неодмінно першим! Прагнення цього ніколи не приховував. І не було це якимось марнославством, а потребою душі, своєрідним девізом життя. Це підтвердив час.

Мабуть, нині слово космонавт звучить більш буденно, ніж у ті далекі роки сприймали загадкове «тракторист». Уперше поблизу рідного Олексієвого села у Чупахівці при машинно-тракторній станції організовували курси. Хлопця зовсім не зупиняло те, що треба було щодня долати кілометрів із 12 туди і назад. Тільки навчитися керувати сталевою машиною! Це стало єдиною його мрією. Та на шляху до мети виникла раптова перешкода. Було це 1937 року, коли хлопцеві ледве виповнилось шістнадцять. Хто ж на таке відповідальне і малознайоме діло візьме неповнолітнього?

І він пішов на крайність, ризикуючи обдурити прискіпливу комісію. Метрику ретельно сховав, а під час оформлення на навчання сказав, що загубилася. Так вдалося приписати до свого віку два роки. Комісія повірила. Хлопець був високий на зріст, мав показну зовнішність.

До речі, через вчинену в далекій юності хитрість у подальшому житті Берестові доводилось не раз зазнати прикрощів, давати пояснення із приводу плутанини в біографічних даних. І досі в деяких документах рік його народження — не справжній 1921-й, а вигаданий 1919-й.

Митрофан Радько, що жив у селі Довжик Охтирського району, вчився на курсах трактористів разом з Берестом. Ось що він пригадує: «Та як його не запам’ятати? Серед нас моторнішого не було. Пригнали трактора для опанування навичок водіння. Обступили, розглядаємо, як диво якесь, хоч уже немало й лекцій прослухали, окремі вузли машини в руках тримали. Інструктор запропонував місце охочому. Усі завагались, а Олексій відразу вийшов наперед і сказав, що бажає повести трактора. Та так енергійно взявся, що довелось і стримувати його. Довго тоді сміялись, як переляканий інструктор тиснув на гальма, а разом і на ногу не в міру енергійного курсанта».

Успішно закінчивши курси, Берест працював у Чупахівській МТС. Тоді перш ніж самостійно сісти за кермо, майбутні трактористи, як і водії, довго стажувалися під керівництвом досвідчених водіїв. Олексій, певне, швидко освоїв машину, бо йому невдовзі після закінчення курсів вручили старенький «фордзон». Горяйстівці старшого покоління пам’ятають, як літнього дня, ревучи і здіймаючи пилюку, той трактор спустився крутим схилом у село, проїхав кривою вуличкою, розганяючи курей, і застиг біля хати-читальні. А схвильований гордий Олексій, стрибнувши на землю, приймав поздоровлення односельців.

Пізніше в автобіографії лаконічно, але з помітною гордістю Берест написав: «1937 року закінчив курси трактористів при Чупахівській МТС і почав трудову діяльність». Однак тривала вона недовго.

Настав тривожний 1939 рік. Почалася війна з Фінляндією. Олексій, вірний своєму правилу, мав бути там. Як написав в автобіографії, у жовтні 1939 року пішов добровольцем у червону армію, брав участь у боях на фінській війні у складі 2 полку зв’язку Ленінградського округу».

Згадали, але мимохідь

Про встановлення прапора Перемоги родичі розповідали з його слів, що він підштовхнув Михайла Єгорова і Мелітона Кантарію до купола, на якому замайорів славнозвісний прапор. Але на відміну від побратимів, звання Героя Радянського Союзу не отримав. Тож чітко простежується упереджене ставлення Олексія Прокоповича до радянської системи і системи до нього, про що свідчать інші сторінки його життя. Наприклад, майже два десятиліття про героїзм Олексія Береста ніде не згадували, наче він і не воював, хоч із першого до останнього дня війни брав участь у бойових діях, і до прапора Перемоги жодного стосунку не мав.

1969 року на екранах радянських телеканалів транслювали серіал «Визволення» із п’яти фільмів про війну. «Останній штурм» про бої за рейхстаг та останні дні війни вийшов 1971 року. Олексієві Прокоповичу було дуже цікаво, чи згадають його там, чи може, як завжди, всю славу поділять між Єгоровим і Кантарією. На жаль, до прем’єри він не дожив буквально кілька місяців: трагічно загинув у Ростові-на Дону, де жив після війни, під колесами потяга, врятувавши життя маленької дівчинки.

Фільм вийшов на екрани. Олексія Береста згадали, але мимохідь, укотре не зосереджуючи уваги на його участі у встановленні прапора Перемоги. На щастя, історична правда перемогла. Назавжди.

ПРИГАДУЮТЬ РОДИЧІ

Оксана Губіна,
бібліотекарка,
онучата племінниця
(село Олешня):

«За віком я не могла знати Олексія Прокоповича особисто, але мій батько Микола Шудрик, його племінник, часто розповідав про родича, як і бабуся Марина Прокопівна, його рідна сестра.

Усе, що мені відомо про Олексія Береста, знаю саме з розповідей бабусі. Вони, проте, були скупими, адже тоді говорити про прапороносця Перемоги було ризиковано. Я навіть іноді думала, що бабуся вигадала цю історію, хоч на доказ показувала документи.

Свого часу вона поділилася ще однією цікавою інформацією: виявляється, в Олексія Береста була сестра, яка через німецькі табори потрапила до Канади, де й прожила решту віку. Звісно, ця тема в радянські часи теж була під забороною, проте ми періодично отримували посилки з Канади й Америки».

Василь Берест,пенсіонер,
племінник
(м. Охтирка):

«Я народився 1947 року в Горяйстівці, тож із дядьком зустрічався і спілкувався лише в дитинстві та юності. Найбільше запам’ятався 1964 рік, коли Олексій Прокопович, який на той час жив у Ростові-на-Дону, приїжджав до рідної Горяйстівки. Аби відзначити цю подію, зустрілися втрьох: гість, мій батько й наш тодішній дільничний міліціонер на прізвище Шевченко.

Про епізод із прапором на рейхстагу Олексій Прокопович розповідав із притаманним йому гумором: мовляв, спочатку послали з цією місією Єгорова та Кантарію. Проте ті злякалися, бо не хотіли лізти під кулі. Тоді дядько пішов із прапором. Однак коли його встановив, виникла нова проблема: знамено могло знести вітром. Тож Олексій прив’язав його солдатським паском».

Юрій Берест,
науковий співробітник
Охтирського міського краєзнавчого музею,
внучатий племінник:

«Наш рід — вихідці із села Берестянка Київської області. Наприкінці ХVIII — на початку ХІХ століття оселилися в селі Горяйстівка, де їх прозвали Берестами, отже прізвище пішло не від промислу, а від назви села під Києвом.

Олексій Прокопович Берест народився в бідній багатодітній сім’ї, рано осиротів, а дитинство припало на голодні роки. І мабуть, це найбільше вплинуло на формування його особистості — з високим почуттям честі, гідності, справедливості, змалечку загартованої випробуваннями сили і духу. Наприклад, сам пішки повернувся з охтирського дитбудинку, куди на зиму віддали його разом з найменшою сестричкою старші сестри, аби діти не голодували. Або вже трішки старшим прийшов з далекого Харкова, коли загубився у поїзді під час мандрівки з одною із сестер, щоб обміняти речі на харчі».

Інна ТРОЦЬ,
Сергій ЯКОВЕНКО
для «Урядового кур’єра»