Упродовж понад двох тижнів спостерігав щоранку, йдучи на роботу, поблизу Майдану Незалежності величезний натовп людей. Це протестний електорат, який помаранчевими колонами (поверх одягу на людях накинуті жилети жовтогарячого кольору) прямував в бік Національного банку вулицею Інститутською. Одного дня не втримався і витяг мобільний, щоб сфотографувати учасників акції. У відповідь почув кілька матюків з натовпу, ще й отримав фігуру з трьох пальців, яку скрутила в об’єктив якась дама.

Не збираюся розповідати, чому під стінами НБУ тривалий час свистіли, кричали протестанти. Мене непокоїть, що в Україні за останні п’ять-десять років сформувався справжній клас заробітчан, які за 100—200 гривень готові цілий день махати прапором, тримати плакати над головою і кричати «Ганьба!» будь-де. Навіть біля громадського туалету, якщо скажуть. Нічого іншого вони більше робити не вміють. Хоч ні — вміють ще пити горілку після мітингів.

Керівник одного з підприємств, із яким я поділився думками з цього приводу, погодився. «Я з цікавості пішов на якийсь мітинг, — розповів. — І в натовпі підібрав кілька адекватних, на мій погляд, чоловіків, яким запропонував роботу в себе. То мене навіть не захотіли слухати! Прохідна, завод, сказали, — це не для них. Навіть за пристойні гроші! Тоді мені страшнувато стало».

У підсумку в Україні стали закривати підприємства. І не через брак замовлень, а через відсутність робочої сили. Замість того, щоб освоювати нову техніку, працездатна молодь ходить по мітингах, стоїть у наметах, роздаючи листівки перед виборами чи під час якихось інших заходів або ж бігає з агітками по під’їздах, вкидаючи макулатуру в поштові скриньки. Прочитав якось оголошення, що одній фірмі терміново потрібні фасадники. Зарплату роботодавець обіцяв понад 35 тисяч гривень на місяць, спецодяг, харчування, навіть житло. Я зателефонував за вказаним номером і поцікавився, чи багато охочих відгукнулося. У відповідь почув, що… не було з кого обирати, бо в одного — дві ліві руки, іншому працювати горілка заважає.

Ні, розумні, талановиті люди в нас є. Але більшість їх нині за кордоном. За даними Міністерства соціальної політики України, в Польщі, Німеччині, Чехії та інших європейських країнах на постійній основі працює понад 3,2 мільйона наших співвітчизників. В окремі ж періоди їхня кількість зростає до 9 мільйонів осіб.

А тепер трохи даних про трудові втрати в Україні: якщо вірити Держстату, 1 січня 2019 року нас було 42 мільйони 153 тисячі 200 людей. 9 мільйонів з них працюють за кордоном, 11,5 мільйона — пенсіонери. Залишається 21,5 мільйона осіб. Далі: 1 мільйон 335 тисяч дошкільнят (дані 2018 року), 3 мільйони 911 тисяч школярів, 269 тисяч учнів закладів профтехосвіти та 1,5 мільйона студентів вишів — це ще понад 7 мільйонів осіб. Отже, залишаються близько 14,5 мільйона людей.

А ще ж армія, Нацгвардія та Нацполіція… Лондонський Міжнародний інститут стратегічних досліджень у виданні The Military Balance зазначив, що 2018 року Збройні сили України налічували 204 тисячі військовослужбовців, а департамент персоналу МВС сумарну штатну чисельність самого міністерства, Нацгвардії та Нацполіції визнав 241,5 тисячі осіб. Отже, ще півмільйона із трудової рахівниці.

Чимало робочої сили перебуває в кабінетній армії, яка останнім часом опікується більше не зростанням промислового та сільськогосподарського виробництва, а рівнем власної зар­плати. Доступні дані інтернету стверджують, на 170 громадян в Україні припадає один чиновник. Отже, у м’яких кріслах сидить не менш як 2,5 мільйона осіб. У залишку — 11,5 мільйона.

І це ще не все: після окупації Криму та частини Луганської й Донецької областей (ще одна цікава статистика) в Україні налічувалося 1700 медичних закладів на 309 000 ліжок. Отже, приблизно така кількість українців постійно лікується. А майже 60 тисяч осіб (за даними Мін’юсту) відбувають покарання в наших установах (без Криму та окупованих Луганської і Донецької областей) позбавлення волі кримінально-виконавчої системи України.

Нарешті великий відтік робочої сили із промислового та сільськогосподарського виробництва відбувається через збільшення різноманітних ринків і базарів. Нічого не виробляємо, але любимо торгувати — будь-де. Навіть на землі, підстеливши якусь ряднинку під куплений і перепробуваний імпортний товар. Тому до базарної армії, яка торгує навіть у невеличких населених пунктах, можна зарахувати ще близько пів мільйона людей.

Одне слово, лише трохи більш як 8 мільйонів українців ще можуть працювати. Але третина з них, стверджують у Центрі економічної стратегії, — це домогосподарки. Залишається… Та ви й самі бачите, скільки. І якщо ці робочі руки віддати мітинговій вулиці, на Україну чекатиме повний крах. Або наші підприємства почнуть заповнюватися громадянами африканського та азійського континентів.

Не хотілося б…