Якісна освіта — це не лише про добре підготовлених учителів. Це й про добре мотивованих учителів. Звісно, зарплати залежать від рівня економічного розвитку нашої держави. Проте ніхто не забороняє придивлятися до досвіду інших країн, які раніше розпочали реформи зокрема в галузі освіти. І зовсім не йдеться про сліпе копіювання іноземних практик, але чому б не використати те, що вже апробовано й прийнятне для нашого суспільства, або на основі досвіду інших синтезувати власні рішення задля створення таких умов, за яких молодь охочіше обирала б педагогічний фах.
За словами заступниці міністра освіти і науки Любомири Мандзій, питання реформування оплати праці вчителів — один із пріоритетів роботи міністерства, всього уряду і глави держави. Національна система оплати праці педагогічних працівників має бути стимулом до залучення в освітянську спільноту і молодих, і досвідчених фахівців з інших галузей. Нині в МОН активно працює робоча група, яка опікується реформуванням системи оплати праці.
«В Україні практикують багато надбавок і доплат, які роблять систему оплати праці громіздкою, незручною, непрозорою, непередбачуваною. Хоч є й позитив. Як свідчать дослідження ЮНІСЕФ, ідеться про гнучкість чинної в Україні системи. Гнучка вона щодо навчальних годин. Тобто зарплата більшою мірою залежить від фактичного навчального навантаження, що його має кожен учитель. Серед недоліків — частка посадового окладу не основна в загальному обсязі зарплати. Також нинішні зарплати непривабливі для молодих учителів. Вони низькі й істотно відрізняються від заробітку досвідченого вчителя. Такої зарплати молодому спеціалістові доведеться чекати 15—20 років», — каже посадовець.
Однак і зарплати досвідчених педагогів недостатні, тому вчителі шукають додаткового заробітку поза школою. Адміністрація чи засновник школи утримує вакантні посади, за рахунок яких може збільшувати зарплату працевлаштованим учителям. МОН усвідомлює, що, крім підвищення платні, варто загалом реформувати систему оплати праці, в іншому разі буде значний відтік педагогів з наших шкіл. І досвід інших країн у цьому контексті дуже важливий, адже можна почерпнути кращі практики і щось використати у наших реаліях. Так Любомира Мандзій натякає на посібник «Як платити вчителям: три приклади реформування національних систем оплати праці вчителів у Східній Європі», який днями презентували у столиці.
У ньому огляд недавніх реформ національних систем оплати праці вчителів трьох країн регіону — сусідок України Польщі, Литви та Естонії, що є членами ЄС. Україна теж наполегливо торує шлях до Європейського Союзу, його стандартів, проводячи реформи. Тому практики цих держав для неї актуальні. У посібнику — добре зрозумілі приклади реформи оплати праці в регіоні, як їх втілювали в життя, порівняння та висновки для українських реформаторів. Ознайомитися з посібником можна тут. Матеріал підготовлено в межах шведсько-українського проєкту «Підтримка децентралізації в Україні».
Радикальна децентралізація
Наші сусідки докорінно реформували свої системи оплати праці вчителів. Вони радикально децентралізували свої структури управління. В Естонії, Литві та Польщі освіту децентралізовано, органи місцевого самоврядування фінансують і керують більшістю державних навчальних закладів, зокрема виплатою зарплати вчителям.
У посібнику йдеться, що вихід учителів із професії призводить до втрати досвіду й людського капіталу, збільшення витрат на заміщення. Отже, рівень зарплати вчителів важливий для належного функціонування освітніх систем.
Національні системи оплати праці педагогів — підсумок тривалої еволюції та радикальних реформ і дуже залежать від місцевого законодавства, традицій, культури. Досвід однієї країни не може бути застосовано повністю в інших країнах, але досвід таких реформ у сусідніх країнах може бути корисним. Особливо це стосується країн, що мають спільне походження у не надто далекому минулому, зокрема країн перехідної економіки Східної Європи. Тридцять років тому ці держави порвали з радянською моделлю управління й розпочали демократичний перехід.
Хоч їхні системи освіти спочатку були подібними одна до одної, пізніше стали розвиватися різними шляхами. Як свідчать приклади в публікації, реформи в різних країнах проходили різними темпами. Хоч усі країни з перехідною економікою розпочали з реформ навчальної програми й методологій викладання, реформи управління та фінансів були складнішими, а реформи систем оплати праці вчителів — і поготів. Реформа зарплат відбулася в Польщі 2002 року, Естонії — 2013-го, Литві — 2018-го. І перехід від системи ставок до сучасної гнучкішої системи оплати праці вчителів на основі контрактних трудових відносин між школами та педагогами — складний процес. Зміна урядів, а іноді навіть зміна міністра освіти впливає на дискусії, плани, реформи та варіанти досягнення консенсусу. Але досвід переконує, що за умови належної підготовки можна реалізувати таку реформу.
У посібнику зазначено, що, хоч у кожній державі профспілки вчителів завжди домагаються збільшення їм зарплат, а національні уряди в умовах жорстких бюджетних обмежень протистоять цим вимогам, конкретні форми оплати праці педагогів і найпроблемніші питання у кожній країні відрізняються.
В Естонії основною темою дискусій було питання зміцнення позицій директора школи як ключового агента підвищення якості школи. Реформатори скасували тижневе навантаження вчителів і зробили їм зарплату незалежною від кількості уроків або досвіду викладання. Їхня зарплата тепер часто залежить від складності викладання та предмета. Щоб запобігти зловживанням, естонські реформатори визначили мінімальну зарплату — держава гарантує її завжди вищою за середню зарплату у країні.
Кількість навчальних годин на тиждень, інші завдання у школі та рівень зарплати кожного вчителя визначає директор. В Естонії була нестача вчителів, особливо природничих і математичних дисциплін. Підвищення зарплати всіх педагогів було б раціональною реакцією на політику, але дуже дорогою. Покладення на директорів шкіл відповідальності за узгодження індивідуальних зарплат із зацікавленими вчителями-кандидатами дало змогу розв’язати й цю проблему.
У Литві посилили автономію вчителя. Литовські реформатори для розв’язання проблеми незначної кількості випускників, які бажають стати вчителями, запровадили систему, за якою в перші два роки роботи в школі вчителям зменшили кількість викладацьких завдань і призначили певні фінансові премії.
У Польщі ключова тема дискусій завжди була про те, хто встановлюватиме індивідуальні зарплати вчителям і якою буде автономія в ухваленні таких рішень. У цьому разі профспілки доводили важливішу роль національного уряду, а реформатори освіти хотіли делегувати значні повноваження місцевим органам влади як засновникам шкіл. Роль та ініціатива директорів шкіл у цій галузі завжди були обмеженими. Після довгих дебатів консенсус надав інструменти контролю національному уряду у формі загальнодоступних спеціальних звітів про бюджет щодо фактичної зарплати вчителів. Це свідчить про обмеження довіри як до директорів шкіл, так і до органів місцевого самоврядування.
Польські реформатори хотіли винагородити кращих учителів вищими зарплатами, але знали, що кількість років, проведених у школі, не означає якості викладання. Для розв’язання цієї проблеми запроваджено систему професійного прогресу вчителів. Це створило значну диференціацію їхніх зарплат як і передбачали, але вона стала громіздкою, бюрократичною системою, яку важко виправити.
Важливість діалогу
Один з авторів посібника експерт шведсько-українського проєкту «Підтримка децентралізації в Україні» Ян Герчинський зазначив, що для України питання реформи системи оплати праці вчителя дуже важливе і потрібно до нього серйозно підійти.
«З одного боку, є великі очікування вчителів щодо підвищення зарплати, з іншого, — Україна має обмежений бюджет, бо перебуває у стані війни і проходить економічно складний період. А ще два роки тому розпочалася дуже важлива реформа нової української школи, і вона передбачає перегляд системи оплати праці вчителів.
В усьому світі питання зарплат політичне. Політики формують реформи, а результат не завжди ідентичний із планом. Реформа системи оплати праці вчителя — не просто реформа системи коефіцієнтів. Це насамперед стратегічне питання: якою реформатори хочуть бачити освіту через рік, десять. Це питання якості освіти. Важливо, щоб реформатори не лише оприлюднювали пропозиції щодо нових принципів системи оплати праці, а й відкрито вели діалог з усією спільнотою», — переконаний він.
Керівниця експертної групи з питань бюджетування МОН Анастасія Софієнко наголошує, що нова система оплати вчителів має стати великою дієвою частиною загальної реформи освіти.
«Реформа оплати праці має супроводжуватися підвищенням зарплати вчителів. Але тут свідомо потрібно підійти до того, що підвищення зарплати не має бути єдиною метою. Варто опрацювати ефективність використання бюджетних коштів з одного боку, а з іншого, — побудувати оплату праці вчителів на результатах їхньої діяльності, якості освітніх послуг, які вони надають. Зарплата має бути достатньою, щоб давати змогу вчителям професійно розвиватися», — переконана вона.
Анастасія Софієнко підтримує більшість експертів у тому, що суспільству слід надавати чіткі аргументи на користь нової системи оплати праці. Лише аргументоване публічне обговорення має бути запорукою успішності реформи.
«Як демонструє посібник, кожна з трьох моделей — підсумок тривалої підготовки, професійних публічних дискусій і послідовних коригувань. Маємо діяти аналогічно», — констатує вона.
Анастасія Софієнко свідома того, що просте копіювання будь-якої моделі реформування, що відбулася в будь-якій іншій країні, може не спрацювати в нас. І подякувала авторам посібника за таке додаткове джерело інформації, яке буде корисним у процесі ухвалення управлінських рішень в Україні й вибудовуванні подальших кроків реформування системи оплати праці вчителів.
Ми в Google+