Заслужена артистка України
Наталія Шелепницька

Після закінчення консерваторії учениця Євгенії Мірошниченко,  нині заслужена артистка України Наталія Шелепницька думала, що її творчий шлях буде пов’язаний передовсім із виступами в оперних спектаклях.  Проте  з часом зрозуміла: створювати власні програми, виконувати те, що насамперед подобається самій, їй значно цікавіше. Захопившись концертною діяльністю, Наталія багато  виступала поза межами України,  й попри запрошення працювати за кордоном, залишилася на батьківщині.

— Наталіє, ви отримували пропозиції  працювати  в Європі та США. Чому вирішили лишитися в Україні, адже багато хто з  ваших колег шукає більших можливостей для самореалізації саме за кордоном?

— Я  належу до тих жінок, для яких чоловік,  син, батьки  — це святе. Якщо доводиться довго гастролювати,  відчуваю величезну ностальгію за ними. Коли мені відразу після закінчення консерваторії запропонували лишитися в Сполучених Штатах Америки, в мене вже була родина, син. З досвіду колег, а особливо з прикладу мого педагога Євгенії Мірошниченко, знаю, як, приміром, Євгенія Семенівна намагалася компенсувати брак материнської уваги своїм  уже дорослим синам. Вона дуже шкодувала, що не змогла наділити своєю турботою дітей вповні, коли  вони росли, адже дуже багато працювала.

Коли  в мене знову з’явилася пропозиція  працювати  за кордоном, я не мала  можливості  забрати свою сім’ю. Чоловік мав тут хорошу роботу, й хоча був готовий виїхати з України, але,  не  знаючи італійської мови, недосконало володіючи англійською  — ну, чим би він зміг займатися в Італії?  Я не хотіла таких жертв. Можливо, в плані  мистецького зростання робота за кордоном була б для мене гарною нагодою. Але, гадаю, я себе непогано реалізовую й тут, в Україні. 

Зрештою, мені  важко позиціонувати себе поза своєю країною, бо люблю наш колорит, наш мелос. Я хочу бути потрібною тут. Маю багато  цікавих планів, ідей. Зокрема, зараз працюю над підготовкою  бенефісного гала-концерту «Тобі, любове моя!» із нагоди 20-річчя  моєї творчої діяльності, котрий відбудеться 10 березня в Міжнародному центрі культури та мистецтв (колишній Жовтневий палац). Запросила на нього всіх, хто є моїми партнерами по сцені впродовж двох десятиліть: Олександр Гурець, Олександр Василенко, Павло Зібров, Павло Дворський, Михайло Тищенко, Дмитро Яремчук, Влад Ситник, Павло Табаков, Дмитро Андрієць, гурт «Українські барви»,  прекрасний оркестр  та хор Збройних сил України  під керівництвом Дмитра Антонюка, хор «Хрещатик» — художній керівник Павло Струць.  У першому відділенні виконуватимуться українські поп- та фольклорні твори в сучасній обробці, друге відділення буде присвячено  неокласиці. Низка творів виконуватиметься вперше, й усі без винятку звучатимуть наживо. Жодної фонограми ми не використовуємо, це було моє принципове прохання до всіх, хто бере участь у концерті. Ми   докладаємо багато зусиль, щоб відбулося справжнє дійство,  котре принесе задоволення слухачеві.

— З українських співаків одиниці  ризикують виступати наживо…

— За кордоном ніхто не дозволяє собі жодної  плюсової фонограми (запис акомпанементу разом із голосом.  — «УК»), це неприйнятна умова. Хотілося б, аби ми дійшли до цього і в Україні, зокрема  не боялися також  транслювати наживо й телевізійні проекти.   Скажімо, торік  відбувся чудовий проект «Зірки в опері». Згідно з форматом співало двоє: оперний та поп-виконавець.   Моїм партнером був Тіматі. Як поєднати академічний вокал  та реп? Тим паче, що репетиції були заочними, кожен сам вивчав свою партію, а потім, коли Тіматі прилітав до Києва, в нас була одна спільна репетиція.  Для нас обох цей проект приніс багато нового.  Для мене, скажімо —  це опановування  нового репертуару, про який я ніколи не думала: твори  «Led zeppelin», Kashmir,  Jay Z,  Alicia Keys. 

— Наталіє, нині в творчості ви зосередилися на жанрі  Classical Crossover  — своєрідному поєднанні класики та поп-, рок-, чи електронної музики. Чи давно обрали цей жанр і чому?

— Неокласика, або   Classical Crossover,  з’явилася відносно недавно. Таку музику пишуть,  зокрема,  Ендрю Ллойд Вебер, Массумаро Романо, Балдан Бембо, Сарторі, а виконують світові зірки на кшталт Сари Брайтман, Андреа Бочеллі, Алессандро Сафіни, Емми Шаплін. І от, коли років п’ять тому мені подарували диски Емми Шаплін та Сари Брайтман,  знаєте,  таке було відчуття: слухаєш  — і душа співає. Словом, мені дуже сподобалося.  

Хоча Євгенія Мірошниченко казала, що я повинна співати лише в оперних спектаклях, та й сама я так думала, закінчивши консерваторію. Проте  з часом дуже захопилася  концертною діяльністю. Мені більше до душі створювати  власні програми, виконувати той репертуар, який мені подобається, а не той, котрий нав’язують.

В репертуарі співачки — як оперні партії, так і романси й пісні українських та зарубіжних класиків. 
Фото надано прес-службою Наталії ШЕЛЕПНИЦЬКОЇ

— Чи є в Україні композитори, що пишуть твори  в жанрі  Classical Crossover ? 

—На жаль, немає, й у нас ця музика практично не звучить.  Нещодавно ми з цього приводу розмовляли  з молодим талановитим композитором  Віталієм Кияницею.  Він цього року закінчує Національну музичну академію і нині теж перебуває у  творчих експериментах. Віталій має бачення й бажання творити в стилі неокласики.  Ми, до речі, знайомі з ним  багато років, і восени, коли  я виступала в Римі з нагоди  140-річчя від дня народження Соломії Крушельницької, Віталій акомпанував мені, оскільки в Італії не визнають навіть мінусової фонограми.

— Ювілей Соломії Крушельницької  широко відзначали в Італії, а от в Україні, на жаль, не відбулося нічого, аби вшанувати пам’ять співачки, яку Джакомо Пуччіні назвав «найпрекраснішою й найчарівнішою мадам Баттерфляй»…

— Дуже прикро, що пам’ять про людину, яка прославила Україну на весь світ, шанують в Римі, де влаштували низку концертів та конференцій, а от в Україні —  ні слова.  Доки ж буде тривати це невміння цінувати своє?  Хіба з творчістю Крушельницької знайомлять українську молодь, хіба пропагують її талант?  Ставляться так: ну, була собі така співачка, то й нехай… А Євгенія Мірошниченко?  Її не стало не так давно,  але багато хто з молодого покоління, на жаль, також не знає, хто вона.  А такого колоратурного сопрано, з такими природними верхами,  такого артистизму сьогодні немає…

Відомо, що Євгенія Семенівна дуже хотіла відкрити Малу Оперу, відстоювала цю ідею як могла. На жаль, її ніхто не почув.  Якось розповіла мені,  що дуже хотіла потрапити  з цього приводу на прийом до  столичного мера Черновецького. Зателефонувала  до приймальні, представившись: «Це Євгенія Мірошниченко, народна артистка Радянського Союзу, Герой України». Знаєте, що відповіла дівуля з приймальні? «Ізвінітє, назовітє єщьо раз ваше імя». От і все… Якщо ми забуваємо тих, хто є людьми сторіччя,  про що можна говорити? Куди ми йдемо?

Наталія Шелепницька, Валерій Харчишин та Джамала в проекті «Зірки в опері»

— Такі вчителі, як Євгенія  Мірошниченко, певна річ, трапляються раз на життя?  Вам таланило на наставників?

— Мені зустрічалися тільки прекрасні люди й професіонали.  Коли батьки  привели  мене до музичної школи,  моя вчителька,  осяйна жінка Ярослава Федорівна Вихованко, з перших слів прищепила мені любов до музики й  інструмента. Я закінчила школу по класу бандури.  Це інструмент, який дає можливість співати, проте  він не найпростіший. Пригадую, як узимку, в заметілі,  насилу несла його  до музичної школи…    Потім вступила до  музичного училища, відтак  — до Львівської  консерваторії, де навчалася  в  народної артистки  Людмили Кузьмівни Посікіри. Але доленосною стала для мене  зустріч  саме з Євгенією  Семенівною, котра кардинально змінила моє життя.  Зустрілися ми в столичному Українському домі на днях Франції в Україні. Я йшла щойно після виступу,   і от назустріч  мені  — Євгенія Семенівна: «Дитинко, я вас чула,  приходьте до мене в клас…»

 Вона була для  нас і мамою, і подругою.  Була безкомпромісною на заняттях: коли  ти стоїш біля рояля, більше нічого не має цікавити.  А от під час зустрічей за чашкою чаю  її цікавило все  — родина, батьки, синочок.

Загалом Євгенія Семенівна  була проти того, аби  її учениці виходили заміж під час навчання. Вважала, що спочатку  — кар’єра,  і поєднати мистецтво та сімейне життя неможливо. В чомусь була, звичайно, права.  Це дуже  важко.  Але так доля  моя  розпорядилася, що я  рано вийшла заміж, рано народила сина,  тож, вступаючи до її класу, вже мала сім’ю. До речі, я не впевнена, що  змогла б реалізуватися як співачка, якби в мене не було такої родини.

— Наталіє, тривалий час ви даєте благодійні концерти. Скажіть, як прийшли до усвідомлення потреби допомагати іншим? Був випадок, що  змусив замислитися над цим?

— (Після паузи.) Ви праві. Багато років тому мене запросили на зустріч з дітками, хворими на  церебральний параліч. І зараз сльози на очі навертаються, коли пригадую ту мить. Я довго не могла  почати свій виступ, серце стискалося від  болю,  такими  беззахисними здавалися ці діти. Тоді  я усвідомила:  всі ми ходимо під Богом. І сьогодні, дякувати Всевишньому,  ми живі-здорові, можемо давати раду собі самі. Але є безліч людей, які через ті чи ті обставини не мають таких можливостей, котрі потребують любові, підтримки та тепла. Тому, наскільки можливо,  намагаюся допомагати  цим людям.

Якось  познайомилася з надзвичайним українським поетом  Юрієм Тітовим.  Він має  дев’ять поетичних  збірок, але всі  свої  вірші набирає на клавіатурі  носом…   Господь Бог  дав такий великий дар, але позбавив можливості  бути самостійним…  Ми співпрацюємо впродовж багатьох років. Окрім власних збірок,  Юрко написав безліч українських перекладів на фантастичні  світові хіти в стилі неокласики: це й «Історія любові» («Love story») й «Лише скажи: «Кохаю» («Just show me how to love you») «Відлуннялюбові («Эхолюбви») табагатоінших. І своєю благодійною діяльністю я хотіла б спонукати людей до милосердя, співчуття, небайдужості до чужих страждань.

Тетяна КАПУСТА
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Наталія ШЕЛЕПНИЦЬКА. Народилася на Тернопільщині. Закінчила Львівську консерваторію імені Миколи Лисенка та Національну музичну академію України  імені Петра Чайковського. Стажувалася у професора Міланської  консерваторії маестро В. Гусєва.  В репертуарі, окрім оперних партій,   — концертні арії, пісні українських та зарубіжних класиків. Заслужена артистка України.