ПРЕМ’ЄРА

На сцені Донецька — одна з найкращих п’єс Миколи Куліша

У цьому році органи державної реєстрації актів цивільного стану Донецької області зареєстрували такі імена новонароджених: Анджело де Лука, Грант, Далер, Одіссей, Кенан, Береза, Вірсавія, Деулет, Златослава, Фіалка. А позаяк для них традиційні дідівські і прадідівські прізвища недоречні (як вам комбінація Вірсавія Сіробаба чи Одіссей Вовченко?), донеччани мерщій підбирають до імен більш підходящі варіанти хвамілій. Тож хіба це не зайвий доказ того, що одна з найкращих п’єс Миколи Куліша, головному герою якої муляло українське прізвище, нині актуальна для Донецька?

«Зачєм іспортілі город?» Фото В’ячеслава ПАЩУКА

Українізація — не вовк…

Написана у 1928 році комедія «Мина Мазайло» вже наступного року вийшла окремою книжкою і була поставлена на сцені — в Театрі імені Т. Шевченка Дніпропетровська, в харківському «Березолі» Леся Курбаса, в Театрі імені Франка в Києві, яким керував Гнат Юра, а також в інших містах, серед яких був і Маріуполь Донецької області. П’єса відразу здобула визнання і збирала аншлаги та схвальні відгуки глядачів і театральних критиків. Так тривало до 1934 року, коли на першому з’їзді радянських письменників виставу назвали «ворожою», на її автора Миколу Куліша почепили ярлик буржуазно-націоналістичного драматурга і невдовзі заарештували.

Відтак драматургу вліпили 10 років Соловецького табору, а в листопаді 1937 року розстріляли у складі так званого «Соловецького етапу».

Прем’єру знакового спектаклю в Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі готували, орієнтуючись на згадану сумну дату 75-річної давнини, а також до 120-річчя від дня народження Миколи Куліша, що припадає на 18 грудня. Причому планували цю роботу заздалегідь, адже ще наприкінці 2011 року «пробивали» кошти для постановки п’єси — грант Донецької обласної ради на підтримку творчої молоді. До речі, керівники краю не оминули увагою прем’єру.

Як зізнався режисер-постановник комедії Ігор Матіїв (уродженець Західної України), для нього ця п’єса не є чимось несподіваним. «Та коли почали над нею працювати, я збагнув, що для Донецька цей автор — гоструватий… Тому було цікаво спілкуватися з акторами і подекуди сперечатися». З цим твердженням легко погодитися, адже головна тема комедії — процес українізації в 20-х роках минулого століття — для багатьох сучасних жителів переважно російськомовної Донеччини — як сіль на рану. А суржик, яким на сцені для гротеску балакає більшість героїв, можна почути не тільки на місцевих базарах, а подекуди й у владних коридорах (до речі, це стосується не тільки Донецька).

Вже мовчок про сам термін «українізація», яким донеччан наполегливо лякали понад два десятиліття. Про цей процес довго й натхненно розповідали такі жахи, порівняно з якими прогнозований кінець світу здається розважальною прогулянкою. Втім, виявляється, не такий страшний вовк, якщо… намалювалася перспектива високої посади в столиці. Адже нинішні міністри й депутати майже всі дружно заговорили державною мовою, категорично ігноруючи життєве кредо колоритного сценічного персонажа: «Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной!» 

Слово імєєт… я!

Під час прем’єри глядачі жваво реагували на дійство на сцені, що зрідка нагадувало події, вихоплені з реального життя. Адже обивателі-перевертні, здатні заради якоїсь вигоди (приміром, кар’єри) змінити прізвище і відійти від традицій та звичаїв свого народу, — явище не тільки інтернаціональне, а й дуже живуче, навіть безсмертне і водночас, буває, комічне. Звісно, годі сподіватися, що донеччани й гості міста в залі безперестанно аж за боки трималися майже три години поспіль. Однак законів жанру, де від іронії до сарказму та гротеску дуже близько, таки дотрималися: присутні сміялися з нарікань тьоті Моті щодо української назви міста Харків на вокзалі: «Іспортілі город!» Трохи пізніше краєм вуха вдалося почути серед публіки: «Слухай, а на нашому вокзалі «Данецк» чи «Донецьк»?» Сміялися з категоричного: «Слово імєєт… я!»

Із роллю тітки з Курська успішно впоралася народна артистка України Олена Хохлаткіна, вибір на яку, за словами режисера-постановника, припав відразу і безпомилково. Досить переконливі й водночас кумедні на сцені також Мина Мазайло (заслужений артист України Володимир Швець), Мокій (Максим Жданович) і дядько Тарас (заслужений артист України В’ячеслав Хохлов). Причому останній персонаж видається настільки промовистим, немов на сцену піднявся сучасний типовий представник «професійного українця», яких, на превеликий жаль, також не бракує в Донецьку.

Звичайно, прем’єра — це прем’єра, тому без хвилювання на сцені не обійшлося. Проте практика свідчить, що після кількох вистав головні герої матимуть більш впевнений вигляд. І за цих умов п’єса просто приречена на успіх.

Було помітно, що молодим глядачам запам’ятався діалог Мокія та Улі.  Дівчина, яка намагається закохати в себе парубка, нарешті почула від нього: «Я тебе… Я тебе…» У неї аж дух перехоплює: «Що мене? Що?» А той знову своєї: «Я тебе… українізую!» Молодь реагувала на ці колізії дуже емоційно.

Насамкінець таке. Театр, як відомо, починається з вішалки, а п’єса — з назви. Донеччани запропонували глядачам свій варіант: «Тьотя Мотя прієхала…». Кому і чому заважала класична назва? «Це було зроблено в першу чергу з комерційною метою, — каже режисер-постановник Ігор Матіїв. — Вважаю, що з новою назвою ми не прогадали: вона інтригує, значить, глядач прийде і побачить виставу». Звідси випливає ще одне запитання: невже в театрі свідомо пішли на те, щоб, показавши на сцені події 20-х років минулого століття, провести паралелі з сучасністю? Бо, як пам’ятаєте, головному герою теж заважало прізвище, яке він вирішив змінити на більш підходяще й корисніше — Мазєнін.