«У 1970-х до нас у гості із Криму приїхали батьки моєї дружини. Тесть, який працював черговим на вузловій станції «Джанкой», пригадав молодість. Та й каже: нам, залізничникам, щодня видавали по 400 грамів хліба. Тоді просто поміж коліями були кагати із зерном, які охороняли так звані червонопетличники (тоді погонів іще не було — лише петлиці). Тільки за те, що наблизишся до зерна, тебе могли розстріляти, тож ми обходили ті кагати десятою дорогою. Осінній дощ та перший сніг утворювали із пшениці й болота кірку до десяти сантиметрів — вона й захищала нижнє зерно», — розповів уродженець Мізоча на Рівненщині 83-річний Микола Мосійчук. Гортаємо далі сторінки його незрадливої пам’яті.

Одного разу той 25-річний черговий на станції поїхав на велосипеді в рідне село Веселе неподалік Джанкоя. І уздрів там страшну картину: в улоговині посеред села стояла підвода, а на неї зносили тіла односельців.  Він упізнав одного знайомого, другого… «Ще вчора були живі», — почув голос сусіда. І блискавкою помчав до батьків, які жили трохи далі. Мама саме варила юшку із кропиви, а тато лежав і величезними очима дивився в одну точку: згасав. Молодий залізничник, який мав у торбинці хліб і чай, затримався на кілька діб й урятував батька. 

Микола Мосійчук, який тоді працював головою правління Сарненської райспоживспілки, обурено вигукнув: «Батьку, та що ти таке кажеш?!» Адже його поколінню ніхто не розповідав про Голодомор — ні вдома, ні в школі, ні в інституті.

Через кордон перекидали… пироги   

«Відтоді ця табуйована в радянський час тема не давала мені спокою. Я почав розпитувати маму, вітчима, але вони мовчали. Щоправда, якось вітчим, який був родом із Розважа Острозького району, таки обмовився. Про те, як селяни збирали крупи, цукор, борошно, щоб усе це передати на Хмельниччину. Адже в сусідньому селі Вельбівне проходив кордон між тодішньою Польщею (до 1939 року до її складу входив і нинішній Острозький район Рівненщини) та СРСР, в якому перебували сусідні села Хмельниччини. Тож на Рівненщині голоду не було, а вже за кілька кілометрів помирали без їжі родичі тутешніх селян.

Отак, було, напечуть наші люди пирогів, стануть біля кордону, та й кричать до родини: «Ходіть ближче, ми вам пирогів дамо!» Прикордонники тут як тут: «Не можна! Стріляти будемо!» Та українці не були б українцями, якби не знайшли вихід. Люди загортали пироги в пакунки, чіпляли їх на великі палиці, розкручували й закидали на радянську територію. Дітвора ловила ті пакунки. Отак і виживали.   

До речі, рівненське прикордоння рятувало не лише сусідню Хмельниччину, а й Житомирщину. Приміром, родина 70-річної Євгенії Бакай жила в Корецькому районі: кордон із червоною Житомирщиною проходив річкою Корчик. «І наші родичі, й просто незнайомі люди правдами й неправдами виштовхували через кордон своїх дітей. Знали: ми їх врятуємо від голоду. Справді, чи не в кожній хаті в селі були нові члени родин».

Тобто територія, яка до 1939 року була частиною Польщі, відіграла рятівну роль не для однієї української родини. Чомусь напрошується паралель із нинішнім польським прикордонням: у ХХІ столітті тут першими рятують українських жінок та дітей від війни. Світ здригається, але, на жаль, не робить рішучих кроків для її припинення. 

Натомість кремль знову хоче влаштувати голод для чималої кількості людей світу, маніпулюючи зерновою угодою. Україна, одна з найбільших житниць світу, досі позбавлена повноцінної можливості поділитися зерном із тими, хто гостро потребує хліба просто заради фізичного виживання. Ось і напрошуються відповідні паралелі… 

А надто тоді, коли аналізуєш: Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу із 2004 року визнало лише… 17 держав. Нині ж ПАРЄ стала першою міжнародною організацією, яка визнала росію державою-терористом. Днями Європарламент ухвалив резолюцію про визнання росії державою-спонсором тероризму. А 14 листопада Генасамблея ООН ухвалила механізм компенсації Україні збитків, спричинених війною, яку розпочала росія. За проголосували 94 країни, проти — 14, утрималися (і це непокоїть найбільше) 73. Тобто війна, яку розпочав кривавий путінський режим в Україні, смерті наших захисників та мирних жителів, серед яких більш як тисяча дітей, руйнація країни в центрі Європи досі болить далеко не всім.

Я цілком свідома того, що геополітику вершать зокрема недолугі правителі, тільки ось розплачуються за їхні фатальні помилки цілі народи. Мій народ платить за право просто жити на своїй землі надвисоку ціну. Так було у 1932—1933-му, і в 1946—1947 роках, коли сталінська потвора вирішила знищити українців найжахливішою смертю — голодом. Так (кричати хочеться на всю планету) і нині, коли ми платимо цвітом нації за хворобливу уяву та примарні плани нового кремлівського карлика. Де, скажіть, ці злі створіння беруться на наші голови? Які матері народжують нелюдів?!                  

 П’ять свічок Франціски Томагашевої

Пані Франціска, яка багато років жила в Рівному, вже відійшла за Вічну межу. Та з пам’яті не йдуть її спогади.

«Родом я із села Дмитрівка Бердичівського району на Житомирщині. Восени 1932-го так звана червона валка забрала в нас усе збіжжя — не залишили ні горошини, ні квасолини. Ми сушили жолуді та лушпиння картоплі, мололи це на потерть і пекли такі пляцки. Якось зайшов сусідський хлопчина, мама дала йому той пляцок. То він схопив її за руки і став цілувати! Пригадую, як ми з татом поїхали підводою в Бердичів. Мене з неї зняли, а його під охороною змусили возити тіла тих, хто помер від голоду. З нашої сім’ї вижила тільки я, найстарша, а молодші всі повмирали. Тож коли ставлю свічку на пам’ять про них, бачу аж п’ять язиків полум’я».

У колгосп по кандьор

Із шістьох членів родини Григорія Мірошника із села Чечеліївка Петрівського району Кіровоградської області вижив тільки він: померли двоє братів, сестричка, тато й мама. Шестирічне хлопченя боялося людей, дичавіло на очах. А потім малий Грицько став ходити із сусідами на роботу в колгосп. 

«Тим, хто там працював, давали таку собі юшку із пшона. Тож навіть примовка з’явилася:

Куди йдеш, куди йдеш, куди шкандибаєш?

У колгосп по кандьор, хіба ти не знаєш?

А як не йдеш на роботу, нема й кандьору», — пригадував пан Григорій. 

«Зерносховище» волає: не забудь! 

Більшість тих, хто дивом вижив у роки Голодомору, тепер на небесах. Але з нами живе пам’ять. Та, що в кожній свічечці, яка цими днями світить у наших вікнах. І та, що втілена в художніх творах. 

Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр розпочав нинішній сезон масштабною роботою про Голодомор — «Зерносховище» за однойменною п’єсою Наталки Ворожбит. Це спільний проєкт українських митців — Рівненського та Одеського драматичного театру ім. В. Василька. Режисер вистави — Максим Голенко (Одеса), продюсер — народний артист України лауреат Шевченківської премії Володимир Петрів (Рівне). Оголена страшна правда про те, що довелося пережити українцям 90 років тому на прикладі села Зелений Кут на Полтавщині. У час войовничого атеїзму нелюдський режим перетворив храми на зерносховища, а поряд, наче свічки, згасали від голоду наші працьовиті селяни. Але їхні душі оживають, щоб сказати тим, хто вижив і хто ще народиться: «Не забудь! Не пробачай!»

Перший роман про Голодомор

Нині «Марію» можна і варто! придбати навіть через інтернет, щоб, як і «Кобзар», тримати на покуті в кожній українській хаті. А ось у минулому столітті про цей роман знало обмежене коло людей на заході України. Улас Самчук писав його в 1932—1933 роках на Рівненщині, отримуючи інформацію від людей, яким вдавалося перейти кордон. 1934-го твір уперше вийшов друком у Львові. Звісно, в підрадянську Україну тоді не потрапив. 1941 року, коли твір перевидали, цьому завадила війна. А  далі… У забутті надовго залишався не лише роман, а й автор — уродженець села Дермань на Рівненщині. І лише 1991-го «Марія» побачила світ у незалежній Україні. 

Цікаво, що 1994 року роман (і теж уперше) мав сценічне втілення: рівненські театрали створили за ним драму «Сльози Божої матері». Адже роман має біблійний підтекст і складається із трьох книг. Навіть ім’я головної героїні автор обрав невипадково: Мати Ісуса Христа — збірний образ українських жінок, яким присвячено роман. «Матерям, які загинули голодною смертю в Україні в роках 1932—1933», — так написав Улас Самчук.

Виконавець ролі Корнія (другого чоловіка Марії) Володимир Петрів пригадує: 

«Моя мама родом із Дніпропетровщини, в її родині було 11 дітей, і безжальні жорна голоду не пошкодували їх. Коли працював над роллю, перед очима стояли жахіття, про які розповідала мама. Останні слова українського селянина Корнія на цій землі звучали так: «Може, ще виживе, може, ще буде, не зникне наш рід…» Про що він говорив, коли вже знав, що голод забрав усю його сім’ю? Звісно ж, про Україну, в незнищенність і щасливу долю якої щиро вірив Улас Самчук».

На жаль, титан українського духу не дожив до незалежності своєї держави. Але разом із «Марією» повернулося із забуття і величне ім’я Волинського Гомера Уласа Самчука.

Два геноциди, дві брехні

Геноциди і сталіна, й путіна спрямовано на те, щоб подолати опір українців, провчити непокірних, виховати лояльність та перетворити тих, хто залишиться, на «радянських / російських» людей. Ці злочини проти українців коять за однаковою двоетапною схемою. На першому етапі режим намагається знищити нашу національну ідентичність, на другому — нав’язати свою.  Це було метою сталіна та залишається метою путіна.

Між інформаційними й пропагандистськими кампаніями періоду Голодомору та нинішньої російської агресії багато спільного. І тоді, й тепер росія розгорнула масштабну дезінформацію для підготовки внутрішньої аудиторії до скоєння чи схвалення звірств, а також приховування злочинів. І тоді, й тепер росія розраховує на байдужість Заходу, силу страху перед нею та створює паралельну штучну інформаційну реальність, далеку від дійсності.

Насамкінець. Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років і масових штучних голодів 1921—1923 і 1946—1947 років. Внаслідок цих геноцидів ми втратили мільйони співвітчизників.

26 листопада о 16.00 долучаємося до Загальнонаціональної хвилини мовчання, акції «Запали свічку» та закликаємо українців і людей усього світу докласти зусиль, щоб геноциди не повторювалися. «Пам’ятаємо. Єднаємося. Переможемо!» — із цим гаслом вшановуємо невинних жертв Голодомору та масових штучних голодів.